Світ, який тріщить по швах

Наша планета всіяна регіонами, де в силу географічних чинників, етнічних, історичних та політичних процесів процвітає сепаратизм. Останніми роками його спричиняють також економічна стагнація та нерівномірний розвиток різних регіонів, неспроможність центральних урядів тримати регіональні еліти у вузді. 2012 рік особливо яскраво продемонстрував феномен так званого економічного егоїзму.

З 1990 року на карті планети з’явилося майже три десятки нових держав. Однак і сьогодні процес перекроювання кордонів триває. Понад те, у низці регіонів планети процес консолідації націй та утворення нових держав активізується, сепаратистські виступи частішають. У 2012 році про «розколи» та «розпади» дедалі частіше говорили, хоч як дивно, в Європі. Тут, одначе, цьому процесу намагаються надати цивілізованої форми млявоперебіжного розлучення. В інших регіонах бажання деяких народів жити окремо, як правило, призводить до конфліктів і навіть кривавих сутичок. А ті, хто судить про події зі сторони, іноді не знають, що взяти за основу при вирішенні конфліктів - право націй на самовизначення чи принцип збереження територіальної цілісності держав. Утім, подеколи не підходить ні те, ні інше. Світ, у якому ми живемо, набагато складніший...

ЄВРОПА

Великобританія. Якщо в XX ст. припинила своє існування Британська імперія, то в XXI ст. може розпастися вже й само Сполучене Королівство Великобританії та Північної Ірландії. І якщо ірландці-католики з Ольстера вже не одне десятиліття виступають за приєднання своїх шести графств до Ірландії, то шотландські націоналісти, серед яких багато прихильників незалежності Шотландії, останніми роками почали набирати вагу в політиці. Але ж завдяки Акту про Унію, ухваленому 1707 р. парламентами Англії та Шотландії, і з’явилася держава, названа Королівством Великобританії.

Шотландський сепаратизм XXI ст. пояснюється не тільки історичними образами нащадків кельтів на спадкоємців англосаксів. Причина бажання місцевих жителів відокремитися та відтворити свою незалежну державу багато в чому економічна: шотландці незадоволені розподілом державних ресурсів, обмеженням їхніх економічних і національних інтересів. З огляду на те, що на шотландському шельфі видобувають 90% усієї нафти Сполученого Королівства, багато хто в Шотландії вважає, що вони жили б краще, залишаючи всі нафтові доходи Единбургу, а не відправляючи більшу їхню частину в Лондон.

Противники незалежності вважають, що вона негативно вплине на економіку регіону, оскільки будуть порушені важливі економічні зв’язки з іншими частинами Великобританії. Крім того, юніоністи думають, що в умовах гострої конкуренції у світовій економіці Шотландії вигідно залишатися частиною такої потужної держави, як Великобританія.

На цей час Шотландія має власний парламент, перші вибори до якого відбулися 1999 р., а також уряд, що складається з першого міністра, його заступника, восьми кабінет-секретарів і десяти міністрів.

У 2007 р. вибори до шотландського парламенту виграла Національна партія, члени якої послідовно домагаються надання Шотландії незалежності. На початку нинішнього року шотландський уряд оголосив можливий час проведення референдуму - осінь 2014 р.

15 жовтня 2012 р. прем’єр-міністр Великобританії Девід Кемерон і перший міністр регіонального уряду Шотландії Алекс Селмонд підписали угоду, яка визначає порядок проведення референдуму про незалежність через два роки.

Сьогодні ідею повної незалежності підтримують 30-40% шотландців.

У Франції головний біль Парижу створюють сепаратисти Корсики. Боротьбу за незалежність вони розпочали в 1970-х роках минулого століття. Сепаратисти практикують викрадення людей, підриви відділків жандармерії, напади на представників місцевої влади.

1991 р. Корсика отримала особливий статус у складі Франції з таким формулюванням: «Французька республіка гарантує корсиканському народу - складовій частині французького народу - право на збереження його культурних особливостей і на захист його специфічних соціальних та економічних інтересів, якщо вони не завдають шкоди національній єдності та цілісності Франції». Але корсиканських сепаратистів це не влаштовує. Вони домагаються від Парижа, щоб той визнав «народ Корсики» і надав острову повну політичну незалежність. Чи хоча б розширив права автономії цієї території.

8 грудня 2012 р. на Корсиці сталася серія нових вибухів, у результаті загинула одна людина. Однак у 2013 р. у рейтингу CNN саме Корсику визнано одним із найкращих місць для відпочинку. А Франція вирішила наступного року саме на Корсиці дати старт усесвітньо відомій ювілейній - 100-й за ліком - велогонці «Тур де Франс».

Бельгія перебуває на межі розпаду. Здається, ще трохи й відбудеться «демонтаж» королівства: на політичній карті світу з’явиться нова держава - фламандськомовна Фландрія, а франкомовна Валлонія приєднається до Франції. Подібна перспектива особливо турбує країни Євросоюзу, оскільки в бельгійській столиці Брюсселі розташовані офіси міжнародних організацій, у т.ч. штаб-квартири ЄС і НАТО.

Проте, незважаючи на песимістичні прогнози, країна поки що зберігає єдність. Хоча федеральна влада Королівства Бельгії повільно, але очевидно поступається своїми повноваженнями регіональним урядам Фландрії на півночі та Валлонії - на півдні.

Аналітики пов’язують нинішню кризу бельгійської державності з останньою світовою фінансово-економічною кризою, у результаті якої зростання економіки Бельгії, особливо Фландрії, різко сповільнилося, а зовнішній борг країни збільшився. Цього виявилося достатньо, щоб знову спалахнув тліючий конфлікт. І ось уже жителі багатшої Фландрії не хочуть субсидіювати Валлонію - регіон, де промисловість слабка, а рівень безробіття високий.

Наслідком цих настроїв стала перемога на муніципальних виборах у Фландрії «Нового фламандського альянсу», який виступає за перетворення Бельгії на конфедерацію, а потім - за поділ країни на окремі держави. Однак нинішній бельгійський уряд прем’єра Еліо ді Рупо відкидає претензії жителів півночі і готується до нових сутичок за «єдине і неподільне» бельгійське королівство: у червні 2014-го очікуються федеральні вибори. Адже битви за Бельгію не програно і не виграно. Боротьба за єдність країни триває. Тим паче що й більшість фламандців не підтримують ідеї повної незалежності північної частини Бельгії та перетворення її на Республіку Фландрія з перспективою членства в Євросоюзі.

Іспанія. Баски - стародавній гірський народ, який населяє прикордонні райони в північній Іспанії та південно-західній Франції. Сьогодні в Іспанії понад 2 млн басків, у Франції їх удесятеро менше. За всю історію в басків тільки один раз була власна держава: під час громадянської війни в Іспанії баски в жовтні 1936 р. проголосили республіку Еускаді, що припинила існування вже в червні 1937 р. під натиском франкістів. Спочатку сепаратизм був зумовлений утисками басків з боку режиму Франсиско Франко - заборонялися баскська мова, баскський національний прапор, баскські імена. Реакцією на цю політику стало створення 1959 р. ліворадикальної терористичної організації ЕТА, яка домагається відокремлення провінції від Іспанії та об’єднання в окрему державу із суміжною частиною Франції, де також проживають баски. Після смерті генералісимуса Франко ситуація поступово змінювалася. На цей час Країна Басків має статус автономії, баскська мова - права державної, а рівень життя в провінції перевищує середній по країні. Понад те, це єдина іспанська автономія, у бюджет якої надходять всі зібрані на її території податки.

2008 р. правоохоронці Іспанії та Франції провели низку успішних операцій з упіймання керівників ЕТА. Як вважають експерти, організація так і не змогла оговтатися від цих ударів.

20 жовтня 2012 р. бойовики ЕТА заявили, що «остаточно» припиняють збройну боротьбу з Мадридом за відокремлення Країни Басків від Іспанії без будь-яких умов. Однак поки що їм не надто вірять, адже подібний трюк вони вже проробили в 1989 р. Тоді, після оголошення перемир’я, Іспанія випустила на волю ряд бойовиків, а через кілька місяців війна спалахнула знову.

Попри поступки Мадрида, який розширив права автономії Країни Басків у складі Іспанії, розгром ЕТА, падіння в суспільстві рівня підтримки цієї терористичної організації, у басків не зменшується бажання створити свою державу. Причини цього криються в традиційних настроях баскського суспільства, де культивуються власні історія, культура, мова.

У будь-якому разі головний біль від сепаратизму в іспанської влади не минеться. Найближчими місяцями їм треба буде вирішити проблему на сході країни - у Каталонії. Тут минулої осені активізувався громадський рух за відокремлення від Іспанії. Однак корінь цих подій - у європейській економічній кризі, яка на іспанській економіці позначилася найбільш відчутно. Політики та жителі Каталонії вважають, що здатні ефективніше протистояти кризі, якщо перестануть платити в бюджет Іспанії. Під такими гаслами 11 вересня 2012 р. на вулиці Барселони вийшло 1,5 млн. людей. На хвилі цих настроїв у ході листопадових виборів значну частину місць у провінційному парламенті одержали сепаратисти з блоку «Конвергенція і союз». Їхній лідер Артур Мас - голова провінційного уряду - оголосив, що в 2014 р. у Каталонії відбудеться референдум із питання про відокремлення від Іспанії. У цьому його підтримують представники низки політичних сил регіону. Однак 20 грудня сепаратисти Каталонії дістали тверду відповідь з Мадрида. Віце-президент іспанського уряду Сорая Саенc де Сантамарія заявила, що Мадрид може притягнути Маса до кримінальної відповідальності за сепаратизм, а регіональний уряд може бути розпущено. Якщо влада Каталонії перейде до підготовки референдуму практично, Мадрид може задіяти статтю №155 конституції Іспанії, що дає центральній владі за згоди сенату всі необхідні повноваження для запровадження необхідних примусових заходів із метою захисту загальнодержавних інтересів.

У випадку Каталонії навряд чи дійде до збройного протистояння, але саме економічна ціна відокремлення від Іспанії для каталонців буде досить велика. 2005 р. іспанці відмовилися лише від покупки місцевого вина, у результаті чого втрати для бюджету провінції відразу ж становили кілька мільйонів євро. Але ж 80% товарних поставок Каталонії орієнтовано саме на іспанський ринок.

Розвиток подій в Іспанії привертатиме увагу й у 2013 р., але всіх переважно цікавитиме, чи зможе новий іспанський уряд подолати економічну кризу.

Найбільш активно процес утворення нових держав у Європі останні два десятиліття йшов на Балканському півострові - як наслідок розвалу Федеративної Югославії. Нове об’єднання балканських народів у майбутньому можливе в кордонах Європейського Союзу. Він, попри всі свої проблеми, продовжує розширюватися на Балкани, і 1 липня 2013 р. у ЄС вступить Хорватія.

Всі шанси піти за нею є й у колишньої югославської республіки Боснія та Герцеговина. Сьогодні це конфедеративне об’єднання двох суб’єктів - хорвато-мусульманської Федерації Боснія та Герцеговина і Республіки Сербської. У кожної з них свої конституція, армія та зовнішньополітичні повноваження. Фактично державний суверенітет має не сама держава, а її складові. Проте Республіка Сербська, яка займає приблизно половину території країни, від самого початку прагнула й до формальної незалежності. Цей вектор став особливо помітний після однобічного проголошення незалежності Косова та його визнання низкою західних держав. Відтоді керівництво Республіки Сербської, попри протести з Сараєва, неодноразово заявляло, що й Баня-Лука тепер має право провести на території Республіки свій референдум про відокремлення, а також намагалося поставити під сумнів легальність існування низки спільних для конфедерації органів.

Однак, 2011 р. Європейський Союз виступив із чіткою позицією, що Боснія та Герцеговина має залишатися неподільною, а в лютому нинішнього року запропонував політикам усіх етнічних груп конфедерації діяти спільно, з огляду на перспективу початку переговорів про вступ у Європейський Союз. Але до 30 червня компромісу не було знайдено. У липні 2012 р. ЄС навіть надав цій країні допомогу й чітку дорожню карту (щоб до 1 листопада 2012 р. Сараєво формально подало заявку на вступ у Євросоюз), пообіцявши, що в такому випадку вже з початку 2014 р. Боснія та Герцеговина отримає статус кандидата. Однак боснійські політики й цього разу не змогли усунути протиріччя, згаявши другий шанс. Таким чином, наступного року ЄС спробує стимулювати створення в Боснії дієздатного уряду, який сфокусувався б на пріоритетному виконанні рекомендацій ЄС. Щоправда, поки що неясно, чи сподобається таке посилення центру суб’єктам конфедерації.

Можливо, трохи модернізований варіант такого партнерства заради євроінтеграції ЄС спробує застосувати в майбутньому до Сербії та відколотого від неї Косова (не визнаного частиною членів Євросоюзу). Одночасне надання європейського членства Белграду та Приштині, можливо, дозволить у майбутньому уникнути складних переговорів про визначення статусу Косова та поки що безрезультатних зусиль переконати сербів змиритися з втратою цієї території.

РОСІЯ І СНД

На території колишнього СРСР за останні десятиліття утворилася найбільша кількість нових держав. Сепаратизм і конфлікти, що загрожують цілісності окремих країн, залишаються реальністю й тут. Підходу ж Євросоюзу, в якому об’єднання розколотих країн було б можливе через інтеграцію в ЄС, мабуть, найближчими роками буде кинуто виклик з боку Росії, яка почала активно просувати свій варіант інтеграції через Митний союз до наднаціонального політичного об’єднання - Євразійського союзу.

Буквально днями ця тенденція проявилася повною мірою в Молдові. 21 грудня МЗС невизнаної Придністровської Республіки виступило із заявою: «Євразійський союз, що формується, позначив для придністровців реальні перспективи виходу з політичного глухого кута, пов’язаного із неврегульованістю відносин із Молдовою». Євразійська інтеграція була оголошена в Придністров’ї «національною ідеєю», дістала закріплення в Концепції зовнішньої політики держави ПМР. Тирасполь уже звернувся до членів Митного союзу з проханням підтримати свої устремління. Цього самого дня про свою підтримку ідеї вступу в Митний союз усієї Молдови заявили чиновники Гагаузії. Вони також не виключають, що проведуть окремий референдум із цього питання, якщо офіційний Кишинів залишиться глухим до їхньої думки. Якщо для Гагаузії питання Митного союзу всього лише привід іще раз змусити центр звернути увагу на свої проблеми, зокрема на неврожай останнього року, то у випадку із заявами Придністров’я - це політична акція. Її було розпочато в розпал переговорів Кишинева із Брюсселем про можливу подачу Молдовою заявки на членство в ЄС на саміті у Вільнюсі в листопаді 2013 року. Кишинів попередив Тирасполь: якщо той не приєднається до угоди з ЄС про зону вільної торгівлі з ЄС, то від цього постраждають як підприємства, так і населення ПМР. До речі, представники ПМР були присутні на переговорах Молдови з ЄС про зону вільної торгівлі як спостерігачі.

Що ж до РФ, то останніми тижнями ряд російських представників (у т.ч. і дипломати) підтвердили, що Москва готова за певних умов (наприклад, при вступі Молдови в НАТО чи її об’єднанні з Румунією) швидко визнати незалежність Придністров’я та розмістити там військову базу.

Поновлені після шестирічної перерви переговори із врегулювання молдовсько-придністровського конфлікту у форматі «5+2» результатів поки що не дали (великою мірою через позицію Росії). Але для України як країни - голови ОБСЄ в 2013 році тема придністровського врегулювання має стати пріоритетом.

Нагірний Карабах. Невизнана міжнародним співтовариством Нагірно-Карабаська республіка - регіон, де в будь-яку хвилину може розгорітися чергова вірмено-азербайджанська війна. Тут буденність - вилазки диверсантів, постріли снайперів, артилерійські перестрілки. І так уже 20 років.

Баку, апелюючи до принципу територіальної цілісності, хоче повернути контроль над землями, населеними вірменами. В останній рік азербайджанські політики дуже часто заявляли про готовність військовими засобами звільнити ці території. Степанакерт же говорить про право націй на самовизначення і має намір обстоювати свою незалежність. У цьому йому готовий допомогти Єреван, пов’язаний союзницькими відносинами з невизнаною республікою. Більше того, Нагірний Карабах фактично інкорпорований до складу Вірменії.

Сьогодні учасники Мінської групи ОБСЄ разом з Євросоюзом працюють над новим планом мирного врегулювання, який, зокрема, передбачає, що Баку і Єреван у юридично зобов’язальній формі відмовляться від використання сили при вирішенні спорів. Але, зважаючи на жорсткість позиції влади Азербайджану і Вірменії, які спираються на громадську думку, а також зацікавленість Росії в збереженні тліючого конфлікту, малоймовірно, щоб у найближче десятиліття проблема Нагірного Карабаху була вирішена політичними засобами.

Південна Осетія і Абхазія. Війна 2008 р. ще більше поглибила провалля між Грузією та її бунтівними територіями - Абхазією і Південною Осетією. Після визнання Москвою незалежності цих регіонів Тбілісі практично не має шансів відновити над ними свій суверенітет. До цього не готова громадська думка ні в Абхазії, ні в Південній Осетії. Нівелює всі зусилля грузинської влади і фінансово-політична підтримка, яку надає сепаратистам Москва: надто велике бажання Кремля зберегти російську присутність у регіоні, що зв’язує весь Південний Кавказ із Чорним морем. І тому тільки зміна ситуації в Росії дасть Грузії якийсь шанс відновити свою територіальну цілісність мирним шляхом.

Для Росії найбільш вибухонебезпечним залишається Північно-Кавказький регіон. У 2012 р. район сепаратистської активності, якщо судити за зведеннями про бойові операції, замість Чечні (де терактів практично не було) охопив Дагестан, Інгушетію, Кабардино-Балкарію, Північну Осетію і навіть Ставропілля. Минулого літа були періоди, коли теракти в цьому регіоні відбувалися щодня. За 11 місяців 2012 р. бойовики здійснили 339 нападів, у результаті яких загинуло 209 представників органів правопорядку, поранено - 387, постраждало 248 мирних громадян, з яких 71 загинув, зазначає російське МВС. При цьому Росія не вважає все, що відбувається, новою повномасштабною війною на Кавказі. Хоча відомо, що ще в жовтні 2007 р. Доку Умаров оголосив про створення «Імарата Кавказ» - вільної ісламської держави. У 2010 р. лідер бойовиків заявив, що з Кавказу зона бойових дій розширюватиметься на територію всієї Росії і «війна повернеться у будинки росіян». Після початку протестів російської опозиції проти Володимира Путіна в лютому 2012 р. Умаров заявив, що більше не вважає мирних громадян ворогами, однак вони продовжують гинути в терактах, організованих його прибічниками.

Мирне протистояння центру в ряді російських регіонів іноді набуває дивних форм. Наприклад, у центрі Казані хочуть поставити пам’ятник засновникові Казанського ханства Улу Мухаммеду, який прославився набігами на Нижній Новгород, Рязань і Москву. У той самий час російська влада розглядає Поволжя як іще один потенційний центр спалаху сепаратистських настроїв, з огляду на увагу до нього як із боку ісламістських угруповань, так і спецслужб західних країн. Вони, очевидно, раніше, ніж у Кремлі, усвідомили, що татари - другий за величиною етнос у Росії - мають потребу в розвитку та задоволенні своїх культурних потреб, у чому влада їм іноді відмовляє. У Росії пильно стежать за діяльністю радикально налаштованих представників угро-фінських народів, беручи до уваги допомогу, яка надається сьогодні марійським, мордовським та удмуртським націоналістам з боку Фінляндії, Угорщини та Естонії. Втім,у ці проблеми - «квіточки» порівняно з тим, на що може наразитися Росія, якщо нинішнє керівництво реалізує план т.зв. губернізації країни (у його рамках в 2003- 2007 рр. уже було ліквідовано сім національних адміністративних одиниць у складі федерації). Якщо концепцію викорінювання національних автономій у Росії візьмуть на озброєння (а все свідчить про те, що до цього йде), то Кремль отримає сплеск сепаратизму навіть у середовищі лояльних націй і народностей, що досі задовольняються лише тим, що в Росії (у рамках іще існуючих автономій) їм дають хоча б можливість читати рідною мовою. З таким підходом до «національного питання» інтеграційні зусилля Путіна на теренах колишнього СРСР, або, як нині прийнято говорити, у Євразії матимуть іще менш привабливий вигляд.

АЗІЯ

У Китаї проблеми сепаратизму існують у районах національних автономій на заході країни, що становлять майже 60% території держави. Найбільшого міжнародного розголосу набула тибетська проблема. В основі цього протистояння лежать як політичні, культурно-релігійні причини, так і етнічний фактор. Тибетці - одна з націй, які мали свою багато в чому унікальну й специфічну державність протягом століть, і лише з моменту інкорпорування до складу Китайської імперії, а потім КНР, поступово втратили її. Втеча Далай-лами у 1959 р. стала останнім аргументом для Пекіна, щоб ліквідувати залишки тибетської адміністрації і перейти в наступ проти сил, які підтримували старий режим. Тибетські райони серйозно постраждали в ході Культурної революції 60-70-х рр., коли Пекін використовував в основному силові методи придушення тибетського сепаратизму.

Незважаючи на посилення військової присутності в населених тибетцями районах, китайській владі не вдалося відвернути розростання тибетського опору. В останні роки він став більш радикальним і вилився в серію самоспалень тибетців - ченців і селян, які виступають «за свободу Тибету» і у своїх посмертних петиціях вимагають «повернення Далай-лами в Тибет» і «поваги до прав тибетців». Сьогодні кількість тибетців, які здійснили акт самоспалення в Китаї, наближається до сотні, і в останні три місяці подібні інциденти стаються дедалі частіше. Ця проблема серйозно турбує владу в Пекіні, але поки що там не можуть знайти способу перешкодити подібній формі протесту.

Перспектив у незалежного Тибету мало: китайська конституція не передбачає права регіонів, навіть автономних, на відокремлення від Китаю. Разом з тим тибетський уряд у вигнанні домагається від Китаю такого ступеня автономії для тибетців, який би забезпечував збереження їхньої культури, мови та релігії. Пекін відкидає таке формулювання, вважаючи, що під ним ховається заклик до сепаратизму, і стверджує, що тибетцям у КНР забезпечено всі права.

Палестина та Іудея. 30 листопада 2012 р. Палестина зробила ще один вагомий крок до визнання свого державного статусу міжнародним співтовариством. У цей день 138 країн - членів ООН проголосували за надання Палестині статусу країни - спостерігача ООН. І тільки дев’ять держав висловилися проти. Ізраїль був розчарований. Відразу після цього ООН і Євросоюз закликали Ізраїль припинити будівництво нових єврейських поселень на палестинських територіях, особливо поблизу Єрусалима. Ізраїльська влада не підкорилася. Однак на малюсінькому клаптику палестинської землі може виникнути ще одна держава - Іудея. Про можливість її створення вже кілька років говорять ізраїльські поселенці на Західному березі річки Йордан. Вони зроблять такий крок, якщо Ізраїль під тиском світового співтовариства спробує ліквідувати їхні поселення так само, як це було зроблено з єврейськими поселеннями в Газі у 2005 р. Нагадаємо, що тоді ізраїльській армії довелося силою евакуювати низку поселень та їхніх радикально налаштованих жителів, які не вважали відхід з Гази та передачу цього району під контроль палестинців правильним рішенням.

Курдистан. Кривава криза в Сирії загострила увагу на проблемі автономії курдів і знову вселила у представників цього давнього народу надію на незалежність, віру в можливість мати власну державу. Нині 30 млн. курдів проживають на територіях Туреччини, Сирії, Іраку та Ірану. Уже 30 років бойовики «Робітничої партії Курдистану», що діє на турецькій території, ведуть війну з Анкарою. Сьогодні турецькі курди активно встановлюють контакти із Сирійською курдською партією, що має підтримку Башара аль-Асада і веде війну з антиурядовими повстанцями, яких, у свою чергу, підтримує Туреччина. Незалежно від результату сирійського конфлікту місцеві курди в прикордонних із Туреччиною районах домагатимуться автономії подібно до тієї, яку мають їхні одноплемінники в Північному Іраку. За повідомленнями турецьких ЗМІ, саме лідер автономного курдського регіону на території Іраку Масуд Барзані намагається виступити посередником у відносинах між сирійськими курдами та сирійською опозицією. Якщо йому це вдасться, то Анкара буде спокійнішою - адже останнім часом туркам вдалося налагодити тісні економічні та політичні відносини з іракськими курдами після цілого десятиліття взаємної недовіри. Щоправда, туркам допомогли США. Очевидно, і ситуація в курдських районах Сирії чималою мірою залежатиме від позиції Вашингтона. Втім, сьогодні турецький МЗС підозрює, що курди у своєму прагненні до незалежності тепер отримують допомогу також від Ірану і Вірменії. Ці країни намагаються по-своєму розіграти курдську карту.

АФРИКА

Азавад, Амбазанія, Анжуан, Бакассі, Баротселандія, Бас-Конго, Беджа, Біафра, Гамбела, Занзібар, Західна Сахара, Кабілія, Кабінда, Казаманс, Коптська Фараонська Республіка, Маахір, Огаден, Огоні, Одудувська Республіка Йорубійців, Оромія, Республіка Джубаленд, Республіка Дельта Нігеру, Родрігес, Смуга Капріві, Сполучене королівство Лунда-Чокве, Сомаліленд, Тенерська Республіка, Тхембуландія... Чи багато хто з нас чув про ці та інші утворення? А тим часом ці держави існують. І якщо не на політичній карті Африки, то вже точно в думках і серцях тих людей, які зі зброєю в руках проливають потоками свою і чужу кров, обстоюючи право свого народу на самовизначення.

Прагнення отримати частку прибутку від видобутку та продажу природних багатств - фосфатів, нафти, алмазів - часто стає рушійним мотивом у боротьбі за незалежність. Етнічні й кланові протиріччя, давні міжплемінні образи, релігійний фанатизм додають особливої гостроти конфліктам в Африці. Убогість дає можливість амбіційним лідерам рекрутувати у свої армії тисячі бійців, готових із калашниковим у руках боротися до кінця.

АМЕРИКА

Канада. Найпроблемнішим регіоном для цієї країни є франкомовна провінція Квебек. В 70-ті рр. прибічники її незалежності діяли терористичними методами, що призвело до запровадження у провінції воєнного стану. Пізніше вони перейшли до методів політичної боротьби, намагаючись у ході кожних виборів контролювати місцеві органи влади. Коли їм це вдавалося, вони відразу ж проводили референдуми з питання про відокремлення від Канади. Два такі референдуми відбулися у 1980-му і 1995 рр., але в обох випадках сепаратисти програли. Щоправда, останнього разу кількість голосів противників і прибічників незалежності співвідносилася як 50,6:49,4%. Соціологічні дослідження 2012 р. свідчать, що прибічників незалежності не побільшало.

У 2006 р. палата громад Канадського парламенту ухвалила символічний акт, визнавши за квебекцями право називатися окремою нацією та узаконивши таким чином відповідне рішення Національної асамблеї Квебеку, ухвалене ще 2003 р. Однак дебати з питання надання провінції будь-якого особливого статусу тривають.

США. Загроза сепаратизму для Сполучених Штатів може розглядатися як нонсенс, зважаючи на те, що Штати були створені «сепаратистами», які боролися проти влади британської корони. Розпад США неможливий, вважають деякі експерти, які вказують на мобільність громадян країни та принципи формування федерального уряду. Ці чинники дійсно позбавляють сепаратизм певної основи, однак не усувають його можливості зовсім.

Певну проблему становлять сепаратистські настрої в південних штатах - Каліфорнії і Техасі. Деякі каліфорнійці вважають, що їхній штат економічно досить заможний, щоб існувати як окрема держава, але цю ідею підтримують далеко не всі.

У Техасі ж діють навіть напівлегальні, у т.ч. і воєнізовані, формації, які виступають з ідеєю створення Республіки Техас. За деякими даними, кількість громадян, пов’язаних із цими організаціями, досягає 40 тис. Вони вважають, що США окупували Техас, і в 1995 р. навіть створили в місті Овертон «техаський уряд», що почав видавати (причому не безоплатно) «паспорти Республіки Техас».
31 серпня 2005 р. будинок «техаського уряду» було спалено. У квітні 2009 р. губернатор штату Рік Пері ініціював питання про можливість виходу Техасу зі складу США, а його парламент невдовзі ухвалив відповідну резолюцію, згідно з якою штат повертає собі всі повноваження, передані федеральному уряду в 1851 р., коли Техас увійшов до складу Сполучених Штатів. Однак для політиків у Вашингтоні це рішення не має обов’язкової сили - так постановив Верховний суд США. За даними різних опитувань, 18-48% техасців підтримують відокремлення. Але більшість населення все одно проти.

Ідею незалежності окремих територій у США також часом порушують вожді індіанських племен, однак влада США відкидає їхні претензії. 20 грудня 2007 р. група вождів індіанських племен лакота під проводом Рассела Мінса (індіанця племені оглала-сіу, який, до речі, зіграв Чінгачгука в художньому фільмі 1992 р. «Останній з могікан») проголосила незалежність від США. Потім вожді прибули до Вашингтона, щоб вимагати розриву угоди з урядом Штатів і встановлення кордонів своєї «республіки Лакота» відповідно до угоди 1851 р. За цим документом індіанці можуть претендувати на землі, що входять до складу сучасних штатів Північна і Південна Дакота, Міннесота, Вайомінг і Небраска. Уряд США визнав вимоги безпідставними, оскільки творець «республіки Лакота» Рассел Мінс не є обраним вождем племені. Після смерті Р.Мінса 22 жовтня 2012 р. індіанський рух за незалежність у США може очікувати спад.

Мексика. У цій країні спокою владі не дають повстанці штату Чьяпас на самому півдні країни. Сапатистська армія національного визволення (САНВ) (названа за ім’ям генерала Еміліано Сапати - героя Мексиканської революції 1910- 1920 рр.) має підтримку бідного індіанського населення. Сапатисти почали повстання 1 січня 1994 р. після підписання Північноамериканської угоди про вільну торгівлю (НАФТА). У результаті боїв загинуло понад 150 осіб. Сповідуючи вибухонебезпечний мікс ідей від марксизму до анархізму, повстанці виступають проти проведення неоліберальних реформ у Латинській Америці і позиціонують себе як захисники найбіднішого населення та індіанських громад - спадкоємців культури майя, які становлять лише третину населення штату. Вони не вимагають відокремлення від Мексики, але де-факто у джунглях під їхнім контролем діють інші закони.

21 грудня 2012 р., у день кінця світу, який не відбувся, бойовики САНВ несподівано нагадали Мексиці про своє існування, зібравши 30- 50 тис. людей на мирних акціях у містах штату Чьяпас. На центральні площі Паленке, Сан-Кристобаль-де-лас-Касас, Альтамірано та інших населених пунктів повстанці вийшли без зброї і в цілковитім мовчанні.

У цей день порушив своє майже чотирирічне мовчання і лідер САНВ - легендарний субкоманданте Маркос. У зверненні у зв’язку із датою зміни епох на календарі древніх майя він написав: «Чули? Це - звук руйнування вашого світу і звук настання нашого, нового».