Сумнівний пріоритет

Інтеграція з ЄС та внутрішні реформи, що з нею пов'язані, можуть бути успішними лише за підтримки суспільства. Вже багато років Київ офіційно називає своїм пріоритетом євроінтеграцію, що зобов'язує його провадити системну політику інформування громадськості. Однак практичні дії в цій сфері дають підстави засумніватися: а наскільки серйозними є офіційні заяви? Актуальність проблеми підсилюється очікуванням підписання Угоди про асоціацію. Один із найважливіших міжнародних документів України останніх років для значної частини українського суспільства залишається абстрактним.

Дві державні програми, спрямовані на підвищення обізнаності українських громадян щодо євроінтеграції у 2004–2007 та 2008–2011 рр., не виправдали очікувань. Низький рівень фінансування, кадровий чинник, відсутність координації на інституційному рівні, нечітке адресування та надмірна кількість заходів - ключові причини невдач імплементації програм. Нині, з урахуванням загальних процесів у державі, навряд чи варто очікувати проведення широкомасштабної інформаційної кампанії. Реальною може бути хоча б мінімальна зміна акцентів та стандартів інформування про євроінтеграцію. Її необхідність однозначно підтверджують тенденції в суспільстві та інформпросторі.

Результати соціологічних досліджень Центру Разумкова та Фонду "Демократичні ініціативи" свідчать про наявність лише нестійкої більшості громадян, які підтримують офіційний курс Києва. У разі потреби зробити вибір між ЄС та Митним союзом рівень суспільної підтримки інтеграції з ЄС іще трохи знижується. Додатковим викликом є суттєві регіональні відмінності між українцями
з Західно-Центральної та Південно-Східної частин країни.

Проблема нестійкої більшості та регіональних відмінностей зникає, коли громадяни відповідають на запитання про підтримку ключових реформ, прямо пов'язаних з євроінтеграцією. Вдосконалення виборчої системи, судова реформа, боротьба з корупцією, усунення політично вмотивованих судових рішень, поліпшення стану навколишнього середовища - всі ці кроки підтримують щонайменше 70% громадян з усіх регіонів України. Чому ж тоді лише 48,4% з них "за" вступ у ЄС, і ще менше (42,4%) - коли треба зробити вибір на користь ЄС або МС? І чому тільки 25,8% громадян вважають, що євроінтеграція може стати об'єднавчою ідеєю для українців з усіх регіонів країни? Тому, що значна частина українського суспільства просто не знає, що успішна інтеграція з ЄС означає, зокрема, розв'язання всіх тих проблем, які вони так одностайно підтримують.

Низький рівень знань про ЄС підтверджує інше дослідження, в якому лише 36,6% громадян України побачили особисту користь від евентуального вступу України в ЄС, а 38,1% важко висловитися із цього приводу. Різні рейтинги засвідчують, що за рівнем розвитку Україна значно поступається всім країнам - членам ЄС (навіть "кризовій" Греції). Наприклад, за Human Development Report-2013 UNDP найнижче класифікована держава ЄС - Болгарія випереджає Україну на 21 позицію. Але українське суспільство про це недостатньо поінформоване. Особливо це стосується жителів Півдня та Сходу країни, які рідше бувають у державах ЄС і знають про нього в основному з українських (або російських) ЗМІ. Аж 81,2% на Сході та 66,6% громадян на Півдні України не бачать особистої користі від потенційного вступу України в ЄС. Нарешті, лише 15% опитаних українців готові обґрунтувати свою позицію щодо інтеграції з ЄС.

Велику частину провини за викривлене розуміння громадянами інтеграції з ЄС несуть певні тенденції в інформпросторі України.

По-перше, це наголошення на необхідності геополітичного вибору: ЄС чи МС? З одного боку, такий підхід нав'язує переконання, що інтеграція з ЄС означатиме загострення відносин з Росією. З іншого, спрощує інтеграцію України з ЄС до зовнішньополітичних відносин, а ключовий в усьому процесі елемент - внутрішні перетворення в Україні - залишається поза увагою. ЗМІ дуже рідко інформують, що інтеграція з ЄС - це модель розвитку держави, яка передбачає процес внутрішньої гармонізації та проведення реформ. Зосередження уваги на домовленостях, самітах чи переговорах Києва з Брюсселем створює для суспільства абстрактний образ євроінтеграції, яка, начебто, не має стосунку до їхнього життя. Це дуже серйозне викривлення, яке нівелює суть самого процесу та спричиняє його нерозуміння громадянами.

По-друге, новинам про євроінтеграцію відводиться маргінальне місце. В ключових у цьому плані теленовинах сюжети про неї однозначно програють сюжетам побутовим: ДТП, катастрофам, снігопадам, навіть пошуку собак. Наприклад, жодна з популярних служб теленовин - "Подробности", "Факти" та "ТСН" - не знайшла місця для сюжету про попереднє схвалення фінансової перспективи ЄС на 2014–2020 рр.

Найтиражніші щоденні газети подали цю подію однією фразою або в негативному світлі ("Сегодня"), або взагалі промовчали ("Факты"). Можливо, така подія не повинна бути новиною дня в Україні, але майже повна її відсутність в інформпросторі - це дуже поганий показник якості інформування про ЄС.

По-третє, образ Брюсселя в українських ЗМІ, особливо на тлі економічної кризи. На підставі багатьох матеріалів в українських медіа можна зробити висновок, що ситуація в Європі настільки катастрофічна, що Україні не варто всерйоз думати про інтеграцію з ЄС. Справді, ЄС має проблеми зі зменшенням темпів розвитку та дотриманням фінансової дисципліни окремих її членів. Але це жодним чином не повинно піддавати сумніву привабливість цього угруповання для України. Окрім привабливості самої моделі розвитку держави, про це свідчать навіть ті ж таки фінансові чинники. Наприклад, за підсумками попередніх домовленостей щодо бюджету ЄС на 2014–2020 рр., Польща отримуватиме з нього щорічно приблизно 14,5 млрд євро, а це більше, ніж Україна намагається позичити (а не отримати, як Польща) на2,5 року від МВФ. І це в умовах "глибокої економічної кризи в Європі", про яку постійно повідомляють ЗМІ над Дніпром. Проігнорувавши затвердження бюджету ЄС, українські ЗМІ позбавили громадян інформації про об'єктивні переваги належності до об'єднаної Європи.

Аналіз причин (тенденцій в інформпросторі) і наслідків (рівня обізнаності українських громадян) проблеми однозначно вказує на необхідність дотримання певних мінімальних стандартів при інформуванні про євроінтеграцію. Пересічний українець повинен знати, що підписання та ратифікація Угоди про асоціацію означатиме зобов'язання України імплементувати європейську модель розвитку держави - дотримуватися демократичних цінностей, прав людини, верховенства права, провести глибоку реформу державних органів, обмежити корупцію, посилити права споживачів, поліпшити інвестклімат та стан навколишнього середовища тощо. Тобто провести весь комплекс реформ, які в довгостроковій перспективі створюють умови для полегшення життя кожного громадянина. Також пересічний українець повинен знати, що дотримання цих стандартів не суперечить можливості
подальшого розвитку партнерства з Росією.

Але теоретичні розробки інформаційної політики мають шанс бути реалізованими лише якщо спиратимуться на три стовпи організаційного характеру.

По-перше - діалог держави з комерційними ЗМІ (особливо загальнонаціональними телеканалами), які набагато популярніші за державні і є найважливішим джерелом інформації для громадян. Досить правдоподібною видається теза, згідно з якою та частина суспільства, яка отримує інформацію тільки з теле- та радіоканалів, - це і є найменш обізнані громадяни. Варто при цьому нагадати, що всі провідні телеканали належать олігархам з оточення президента. Отже, за наявності волі, співпраця держави з комерційними ЗМІ не має становити проблеми.

По-друге - не варто нехтувати потенціалом НУО, які досить ефективно інформують про ЄС. Наприклад, іще минулого року незалежні експерти розробили проект Концепції інформаційної політики України в контексті інтеграції з ЄС на 2013–2015 рр. Низка організацій самостійно проводить просвітницькі акції різноманітного характеру. Список неурядових ініціатив довгий, але вони, через саму природу діяльності в їхніх рамках, можуть давати обмежений результат. Потенціал НУО буде повністю реалізований у разі бодай мінімального сприяння держави та прихильного ставлення ЗМІ до третього сектора.

По-третє - Київ може розраховувати на підтримку з боку Брюсселя. ЄС запустив програму Regional Іnformation and Communication Programme, яка націлена на інформаційне забезпечення Європейської політики сусідства. Програма складається з трьох компонентів: функціонування центру інформації, системи тренінгів для журналістів та регулярних соціологічних опитувань (поки що в закритому доступі). Вади програми очевидні - мізерні кошти на її реалізацію (на 2011–2014 рр. на всі "сусідські" країни - 14 млн євро), непрозорість інфоцентру та непристосування Програми до реалій окремих держав - це тільки основні з них. Проте навіть цією нагодою Київ не скористався, щоб поліпшити якість інформування про євроінтеграцію. За словами прес-аташе представництва ЄС в Україні Девіда Стуліка, Брюссель готовий уже зараз допомагати Києву в інформуванні щодо євроінтеграції з урахуванням місцевої специфіки. Підтримка ЄС може бути ефективною в разі активної участі держави в інформуванні. В умовах її відсутності ЄС може лише сприяти інформаційній діяльності НУО: регулярну співпрацю представництва ЄС у Києві з громадським сектором нещодавно започатковано. Це безумовний позитив, однак пасивність офіційного Києва унеможливить досягнення оптимальних результатів.

Поєднання потенціалу трьох названих чинників - комерційних ЗМІ, НУО та ЄС - може дати надзвичайно позитивні результати. Але необхідною умовою для цього є координація процесу державою. Власне чи не основна запорука успіху - це політична воля з боку українського керівництва. Незважаючи на закінчення ще 2011 р. дії програми інформування громадськості щодо євроінтеграції, лише 27 березня 2013 р. розпорядженням КМУ було схвалено "Концепцію реалізації державної політики у сфері інформування та налагодження комунікації з громадськістю з актуальних питань європейської інтеграції України на період до 2017 року". Її метою має бути досягнення високого рівня усвідомленої підтримки громадянами курсу на інтеграцію з ЄС, в т.ч. пов'язаних із нею реформ. Попри те що документ має загальний характер і передбачає лише розроблення протягом трьох місяців детального плану заходів, у ньому можна виділити кілька позитивних зрушень. Найважливішим видається ставка на співпрацю з приватним сектором, що особливо важливо з огляду на сильну позицію комерційних телеканалів. Планується проводити щорічний моніторинг підтримки та обізнаності населення щодо євроінтеграції з метою оптимізації політики інформування. Також передбачено в комунікацію із суспільством залучати лідерів громадської думки та використовувати інформаційні продукти європейського походження. Позитивним треба визнати й те, що частково використано напрацювання незалежних експертів.

Однак сумнівів щодо успішності Концепції чимало. Незрозуміло, хто буде основним виконавцем. З розпорядження КМУ випливає, що це МЗС, але якщо ключовою метою справді буде роз'яснення внутрішніх інтеграційних процесів, то МЗС тут не дуже доречне. Новизна, про яку йшлося вище, розмивається серед ідей, котрі містилися в старих програмах і котрі довели свою неефективність, що підвищує ризик провалу. Нарешті, у наявність у Банкової справжньої волі для послідовної реалізації політики інформування віриться досить важко. Чому Концепція з'явилася лише тепер, а не півтора року тому, коли закінчувалася дія попередньої програми? І як уряд, який досі переважно провалював анонсовані реформи, може бути переконливим у роз'ясненні реформ? Також не видно навіть загального механізму співпраці влади з НУО та ЄС.

Названі чинники дають підставу констатувати, що Концепція - це лише спроба продемонструвати Брюсселю свою відданість "європейському пріоритету". Ризик того, що майбутній план заходів з реалізації Концепції буде виконано лише формально, "для галочки", досить високий. На тлі все ще існуючих надій на цьогорічне підписання Угоди про асоціацію Банковій варто докласти зусиль, аби інформування українських громадян щодо євроінтеграції було ефективним, а не формальним.