Сценарій третьої світової війни?

Ім’я американського геополітика Семюеля П.Гантінгтона давно в обоймі провідних мислителів, котрі намагаються прочитати долю людства в найближчій перспективі. Його нова праця «Зіткнення цивілізацій і перебудова світового порядку» стала майже культовою в істориків, політологів, філософів. «ДТ», не маючи змоги повністю надрукувати об’ємний твір, пропонує скорочений варіант.

Глобальна війна з участю основних світових цивілізацій дуже малоймовірна, але не виключена цілком. Така війна, як я припускаю, може спалахнути через ескалацію конфлікту по лінії розламу між групами країн, які належать до різних цивілізацій. Причому, швидше за все, у ній однією з воюючих сторін будуть мусульмани, а другою — немусульмани.

Можливість ескалації збільшиться, якщо честолюбні серцевинні мусульманські держави почнуть суперничати між собою в наданні підтримки своїм одновірцям, котрі вишикувалися в бойові порядки. Вона буде меншою, якщо віддалено споріднені країни не захочуть втягуватись у війну.

Небезпечніше джерело глобальної міжцивілізаційної війни — зміна балансу сил між цивілізаціями та їхніми серцевинними державами. Якщо вона триватиме, то піднесення Китаю і зростання самовпевненості цього «найбільшого гравця в історії людства» ляже на початку XXI століття важким пресом на міжнародну стабільність. Поява Китаю як домінуючої сили Східної та Південно-Східної Азії суперечитиме американським інтересам — у тому вигляді, в якому їх історично інтерпретували. Як, враховуючи ці американські інтереси, може розвиватися війна між США та Китаєм?

Перенесімося подумки в 2010 рік. Американські війська залишили об’єднану Корею, і США дуже скоротили свою військову присутність у Японії. Тайвань і континентальний Китай домовилися між собою, що Тайвань залишиться de facto незалежним, але відкрито визнає Пекін своїм сюзереном. За його підтримки Тайвань приймуть в ООН — на кшталт того, як 1946 року прийняли Україну й Білорусію.

Американські компанії почнуть швидко освоювати родовища нафти в Південно-Китайському морі — переважно під покровительством Китаю, але в окремих районах під в’єтнамським контролем. Зросте впевненість Китаю у зв’язку з його новими можливостями проекції сили, й він заявить про встановлення повного контролю над цим морем. В’єтнам чинитиме опір, почнуться бойові дії між китайськими та в’єтнамськими військовими кораблями. Бажаючи помститися за приниження 1979 року, китайці нападуть на В’єтнам. В’єтнамці звернуться по допомогу до США. Китайці застерігатимуть США від втручання. Японія й інші народи Азії збуряться. США заявлять, що не терпітимуть захоплення В’єтнаму Китаєм, закличуть до економічних санкцій проти Китаю та пошлють одну зі своїх небагатьох авіаносних ударних груп, що залишилися, у Південно-Китайське море. Китайці назвуть це порушенням своїх територіальних вод і почнуть завдавати повітряних ударів по авіаносних ударних групах.

Спроби генерального секретаря ООН та прем’єр-міністра Японії провести переговори про припинення вогню зазнають провалу, і бойові дії поширяться на інші райони Східної Азії. Японія заборонить використовувати американські військові бази на її території для бойових дій проти Китаю. США проігнорують цю заборону, Японія проголосить нейтралітет й ізолює бази.

Китайські підводні човни й літаки наземного базування, які діють із території як Тайваню, так і континентального Китаю, завдадуть серйозної шкоди американським кораблям і військовій інфраструктурі в Східній Азії. Тим часом китайські наземні сили ввійдуть у Ханой і окупують значну частину В’єтнаму.

Оскільки і Китай, і США мають ракети, спроможні доставляти ядерні боєголовки на територію противника, виникне прихована безвихідь, і на ранніх стадіях війни цих озброєнь не використовуватимуть. Проте страх перед такими атаками відчують в обох країнах, особливо сильно у США. Це викличе в багатьох американців запитання: чому ми маємо наражатися на таку небезпеку? Що нам до того, що Китай контролюватиме Південно-Китайське море, В’єтнам або навіть усю Південно-Східну Азію? Протидія війні буде особливо сильною в південно-західних штатах США, де переважає іспаномовне населення. І воно, і уряди цих штатів скажуть: «Це не наша війна» і спробують чинити так само, як Нова Англія під час війни 1812 року.

Після того, як Китай закріпить свої перші перемоги у Східній Азії, американська суспільна думка почне змінюватися в тому напрямі, якого Японія чекала 1942 року. Вона схилятиметься до того, що ціна, яку доведеться заплатити за розгром цього новітнього осередку гегемоністської сили, надміру велика. Люди почнуть говорити: краще задовольнитися переговорами, які поклали б край спорадичним військовим діям або «дивній війні», що точиться в західній частині Тихого океану.

Проте війна вже позначиться на найбільших країнах інших цивілізацій. Індія скористається тим, що руки Китаю зв’язані у Східній Азії, і завдасть спустошливого удару по Пакистану, аби повністю знищити його ядерний і звичайний військовий потенціал. Спочатку її дії будуть успішними, але потім активізується військовий союз між Пакистаном, Іраном та Китаєм. Іран прийде на допомогу Пакистану зі своїм сучасним і високотехнологічним озброєнням. Індійський наступ захлинеться в боях з іранськими військами й пакистанськими партизанами — вихідцями з кількох різних етнічних груп.

І Пакистан, і Індія звернуться по підтримку до арабських країн. При цьому Індія попереджатиме про небезпеку іранського панування в Південно-Західній Азії, проте перші успіхи Китаю проти США стимулюють великі антизахідні рухи в мусульманських країнах. Кілька прозахідних урядів в арабських країнах і Туреччині один за одним впадуть від ісламських рухів, чиї лави поповняться за рахунок величезного приросту мусульманської молоді. Спровокований слабкістю Заходу, вал антизахідних настроїв викличе масовану атаку арабів на Ізраїль, якої дуже ослаблений американський Шостий флот не зможе зупинити.

Китай і США спробують заручитися підтримкою інших ключових держав. Поки Китай вестиме рахунок військовим успіхам, Японія почне нервово приєднуватися до нього, еволюціонуючи від формального нейтралітету до позитивного прокитайського нейтралітету, а потім, поступаючись проханню Китаю, стане його союзником. Японські сили окупують американські бази, що залишилися на її території, і США поспішно евакуюють свої війська. США оголосять блокаду Японії, американські та японські кораблі почнуть вести спорадичні поєдинки в західній частині Тихого океану. На початку війни Китай запропонує Росії підписати пакт про взаємну безпеку (який віддалено буде схожий на пакт Гітлера—Сталіна). Проте на Росію успіхи китайців справлять враження прямо протилежне тому, яке вони справили на японців.

Перспектива перемоги Китаю та його повного панування у Східній Азії перелякає Москву. У міру нарощування Росією своєї військової присутності в Сибіру, у її дії почнуть втручатися численні китайські поселенці, котрі живуть у цих краях. Китай почне воєнну інтервенцію з метою захисту своїх співвітчизників і окупує Владивосток, долину Амура та інші ключові райони Східного Сибіру. Поки бої між російськими і китайськими військами ширитимуться на Центральний Сибір, спалахне повстання в Монголії, де Китай уже встановив раніше свій «протекторат».

Першорядне значення для всіх воюючих має доступ до нафти. Попри великі капіталовкладення в ядерну енергетику, Японія, як і раніше, дуже залежить від імпорту нафти, і це зміцнює її схильність домовитися з Китаєм та убезпечити потоки нафти з Перської затоки, Індонезії і Південно-Китайського моря. У ході війни арабські країни потраплять під контроль ісламських бійців, а тим часом поставки нафти з Перської затоки почнуть поступово вичерпуватися, і Захід стане залежним від російських, кавказьких та центрально-азійських нафтових джерел. Це змусить Захід докласти додаткових зусиль, аби навернути Росію на свій бік і підтримати її в прагненні розширити контроль над багатими нафтою мусульманськими країнами на південь від неї. Тим часом США енергійно намагатимуться мобілізувати повну підтримку з боку своїх європейських союзників. Ті почнуть надавати американцям дипломатичну й військову підтримку, але на військову участь підуть неохоче. Китай та Іран побоюватимуться згуртування західних країн навколо США (як свого часу Америка приходила на допомогу Британії та Франції у двох світових війнах). Щоб запобігти цьому, Китай і Іран таємно розгорнуть ракети середнього радіуса дії з ядерними боєголовками в Боснії і Алжирі, попередивши європейські держави, щоб ті не вступали у війну. Як це майже завжди траплялося в минулому з китайськими спробами залякування, реакція всіх країн, крім Японії, буде прямо протилежною тій, якої домагається Китай.

Розвідка США виявить розміщення цих ракет і повідомить про це, а Рада НАТО заявить, що їх слід негайно вивести. Та перш ніж НАТО почне діяти, Сербія, бажаючи повернути собі історичну роль захисниці християнства від турків, нападе на Боснію. До неї приєднається Хорватія, обидві країни окупують і розділять Боснію, захоплять ракети і спробують продовжити етнічні чистки, які їх змусили припинити в 90-х роках. Албанія й Туреччина спробують допомогти боснійцям. Греція та Болгарія почнуть вторгнення в європейську Туреччину. Коли турки побіжать через Босфор, у Стамбулі почнеться паніка. Тим часом ракета з ядерною боєголовкою, запущена з Алжиру, вибухне в передмістях Марселя, і НАТО відповість руйнівними повітряними ударами по північноафриканських цілях. США, Європа, Росія й Індія виявляться втягнутими у справжню глобальну боротьбу проти Китаю, Японії та більшості ісламських держав. Чим закінчиться така війна? В обох сторін є великі ядерні потенціали, і ясно, що коли їх застосування перевищить мінімальний рівень, основні ворогуючі країни буде сильно зруйновано. Якщо спрацює взаємне залякування, виснаження сил обох сторін може привести до домовленості про перемир’я, яке, втім, не приведе до розв’язання фундаментальної проблеми китайської гегемонії у Східній Азії.

Альтернативний варіант: Захід може спробувати завдати поразки Китаю з використанням звичайних озброєнь. Проте зближення Японії і Китаю забезпечить останнього захистом у формі острівного санітарного кордону, який перешкоджатиме використанню американських військово-морських сил проти великих прибережних китайських населених пунктів і промислових центрів. Альтернативою стане обхід Китаю з заходу.

Воєнні дії між Росією та Китаєм спонукають НАТО привітати вступ до нього Росії на правах повноправного члена і співробітничати з нею у протидії китайському вторгненню в Сибір. При цьому НАТО підтримуватиме російський контроль над мусульманськими країнами Центральної Азії, які володіють нафтою та газом, а також заохочуватиме повстання тибетців, уйгурів і монголів проти китайського панування, поступово мобілізуючи й розгортаючи західні та російські сили на сході Сибіру для завершальної атаки — через Велику Китайську стіну на Пекін, Маньчжурію на хартленд ханьцев.

Хоч яким буде безпосередній результат цієї глобальної цивілізаційної війни — взаємне ядерне спустошення, домовленість про припинення воєнних дій через обопільне виснаження або ж завершальний вступ російських і західних військ на площу Тяньаньмень, — далекосяжним результатом у широкому сенсі слова неминуче стане різкий спад економічної, демографічної та військової могутності всіх основних учасників війни.

У результаті глобальна сила, яка століттями переміщувалася зі Сходу на Захід, а згодом почала рухатись у протилежному напрямі, тепер посуне з Півночі на Південь.

Найбільше виграють у війні цивілізацій ті, хто зможе залишитися осторонь неї.

Оскільки Захід, Росія, Китай і Японія будуть різною мірою зруйновані, перед Індією відкриється можливість переоблаштувати світ відповідно до індуїстського курсу — якщо їй, попри участь у війні, вдасться уникнути руйнувань.

Більша частина американського населення звинуватить у різкому ослабленні США вузьколобо зорієнтовану на Захід білу англосаксонську еліту; на хвилі обіцянок великої допомоги (типу плану Маршалла) з боку країн, що переживають економічний бум, Латинської Америки, які не брали участі у війні, до влади прийдуть іспаномовні лідери. Африка, зі свого боку, мало що зможе запропонувати Європі в перебудовному процесі, навпаки; на її руїнах залишаться безладні орди соціально деградованих людей.

Якщо Китай, Японію і Корею зруйнує війна, центри впливу й сили в Азії теж рушать у південному напрямі; Індонезія, що зберігатиме нейтралітет, перетвориться на домінуючу державу і з допомогою австралійських радників вирішальним чином впливатиме на перебіг подій на просторі від Нової Зеландії на схід до М’янми, на захід до Шрі-Ланки й на південь до В’єтнаму. Усе це зумовить майбутній конфлікт між Індією та відродженим Китаєм. У кожному разі центр світової політики зміститься на південь.

Якщо цей сценарій здається читачеві дикою та неправдоподібною фантазією, тим краще. Сподіватимемося, що жоден інший сценарій глобальної цивілізаційної війни не буде правдоподібнішим. Але що в цьому сценарії найправдоподібніше і що найбільше тривожить, то це джерела війни: втручання серцевинної держави однієї цивілізації (США) у суперечку між серцевинною державою іншої цивілізації (Китаєм) та державою-членом тієї ж цивілізації (В’єтнамом). США визнають за необхідне втрутитися, захистити міжнародне право, покарати за агресію, відстояти свободу судноплавства, забезпечити собі доступ до нафти Південно-Китайського моря й не допустити панування у Східній Азії однієї держави. Китай визнає таке вторгнення цілком неприйнятним, розцінивши його як типову спробу самовпевненої провідної західної держави принизити й залякати Китай, спровокувати протистояння Китаю всередині його законної сфери впливу й відмовити йому в праві відігравати гідну роль у світових справах.

Одне слово, щоб уникнути в майбутньому великих міжцивілізаційних воєн, серцевинним державам слід утримуватися від втручання в конфлікти, які спалахують в інших цивілізаціях.

Окремим державам, особливо США, буде безперечно важко погодитися з цією істиною.

Правило поміркованості, яке полягає в тому, що серцевинні держави повинні утримуватися від втручання в конфлікти всередині інших цивілізацій, — перша необхідна умова для підтримки миру в міжцивілізаційному, мультиполярному світі.

Друга умова — правило спільного посередництва — полягає в тому, що серцевинним державам слід вести взаємні переговори про стримування чи припинення воєн по лініях розламу між державами або групами, які входять у їхні цивілізації.