Стратегічне партнерство на холодному вітрі з моря

Коли восени 2007 року Дональд Туск обійняв посаду прем’єр-міністра Польщі, багато аналітиків звернули увагу на те, що відносини з Києвом можуть стати прохолоднішими. Ці побоювання пов’язували з проголошеним новим пріоритетом закордонної політики Варшави — тіснішими відносинами з Москвою. Чи можливо дружити з Кремлем і водночас надалі послідовно підтримувати проекти, спрямовані на зміцнення незалежності України і Грузії від тієї ж таки Росії? Тоді, у 2007-му, запевняли, що одне з іншим ніяк не пов’язане. Доказом добрих намірів мало бути призначення етнічного українця депутата Сейму Мирона Сича на високу посаду радника прем’єра з питань України. Проте життя перекреслило ці плани: проти Мирона Сича раптом розгорнули кампанію чорного піару, а Дональд Туск оточив себе радниками, погляди яких навряд чи сприяють розвитку співробітництва з Києвом.

Як наслідок — море гарних декларацій, що так і залишаються пустими, і зволікання з важливими для України інфраструктурними проектами, які могли б не сподобатися Москві. За це відповідає передусім так званий гданський двір Туска, який не приховує своїх проросійських симпатій (чи, радше, — інтересів) і цілковитої байдужості до ідеї стратегічного партнерства із чужою для них Україною.

Північна столиця

«У нас живеться добре, як у столиці. І море близько», — жартують часом жителі Гданська. І невипадково, адже неформальний політичний центр держави — саме тут (його роль аналогічна тій, яку відіграє Петербург у Росії). Це пов’язано з феноменом «Солідар­нос­ті», що, як відомо, зародилася саме на узбережжі. У вісімдесятих роках найактивніші діячі антикомуністичної опозиції діяли саме в Гданському та сусідньому Ельб­лонзькому воєводст­вах, та й комуністичні намісники були тут якісь ліберальніші. Тепер ці люди є стрижнем двох правих партій, які майже повністю поділили між собою політичну сцену, — Громадян­ської платформи та Права і справедливості. Достатньо сказати, що з Труй­мяс­том пов’язані президент Лех Качинський, прем’єр Дональд Туск, спікер Сенату Богдан Бо­русевич, впливовий політик ПіС Яцек Курскі, а також кілька міністрів і ряд чиновників високого рангу.

Згадана тенденція найбільш видима в політичних структурах Громадянської платформи. Ця формація виникла на ґрунті давнього Конгресу лібералів, який заснували під кінець вісімдесятих років саме в місті «Солідар­ності». Це своєрідний феномен: довкола комунізм, іще триває воєнний стан, а тут група студентів і випускників збирається на напів­офіційних зустрічах, щоб обговорювати ідеї дер­жави з ліберальною, ринковою економікою.

Море формує характер політиків

Кожна тоталітарна держава потребує якогось острова нормальності, вікна в світ. Для комуністичної Польщі таким островом були деякі курорти (наприклад Закопане), де корумпована влада не хотіла помічати приватної ініціативи й торгівлі валютою, мереж магазинів класу «люкс» — Pewex i Baltona (в яких офіційно продавали товари за долари). До того ж там розташовані морські порти. Морське господарство було тоді особливо сильне й розвинене, а порти та пароплавні товариства досить інтегровані у світову економіку. Напів­збанкрутілий режим мусив якось заробляти тверду валюту. Ця атмосфера відкритості та економічного лібералізму приваблювала на узбережжя найбільш активних людей з усієї країни. Багато з них стали потім активними діячами Конгресу лібералів, згодом — Унії свободи й Виборчої акції «Солідарність», а на кінець — Громадянської платформи.

Люди із цього середовища є прагматиками, які характером дещо схожі на німців. Вони активно протистояли комуністичній системі і водночас добре в ній улаштувалися. Можливо тому погляд представників цього середовища на Росію — такий же, як і німецький. Головне — добре жити з великим сусідом і ефективно співпрацювати з ним в економіці, навіть ціною політичних поступок. А Україна цих людей зовсім не цікавить, адже для них співробітництво з Києвом є абстрактним і нікому не потрібним поняттям. Ці люди не мислять поняттями «історичної необхідності», їх не переконує гасло «Без вільної України не буде вільної Польщі», вони звикли спиратися лише на власні сили. Навіщо гаяти час і зусилля на вивчення якихось абстрактних перспектив ділової співпраці з Україною, Грузією чи Азербайд­жаном, оскільки і без того є безліч цікавих та прибуткових можливостей ведення бізнесу. З тими ж таки росіянами, наприклад.

Свій свого підтримає

Саме з такого середовища походить прем’єр Дональд Туск. Оточення прем’єра і люди, які займають чільні місця в поморській самоуправі, — це великою мірою давні друзі зі студентських часів, яким нині від 40 до 55 років. І тепер вони творять закрите політично-ділово-товариське середовище, в якому всі підтримують один одного і лобіюють інтереси свого регіону. Тож деякі аналогії з кланом «донецьких» та Партією регіонів тут не випадкові — звісно, при повному розумінні відмінностей у світогляді, фінансовому становищі бізнесменів та методах ведення бізнесу.

І так само, як «донецькі» не мають якихось особливих пропольських симпатій, так і гданським «платформерсам» цілком байдужа Україна. Ця байдужість має своє відображення в польсько-українському співробітництві, реалізовуваному урядом Туска, а радше в його бездіяльності на цьо­му напрямку.

Є ще один важливий нюанс. Президент Лех Качинський та партія його брата Ярослава навіть не приховують свого русофоб­ства. Співробітництво з Україною та Грузією було для них пріоритетом саме з огляду на те, що таким чином можна врівноважити впливи Москви. До речі, ідентичні мотиви й у шведського міністра закордонних справ Карла Більдта, який також робить ставку на «стратегічний союз» із Києвом. Тим часом правила жорсткої внутрішньопольської політичної війни вимагають, щоб нинішній уряд заперечував усьому, що робили (або тільки намагалися робити) попередники. Качинський хотів побудувати «газопорт» у Свіноуйсьце, щоб диверсифікувати поставки газу? — Отже, ми його так швидко не будуватимемо, ну хіба що в Гданську. Качинський хотів будувати канал через Вісляну косу й розвивати порт, в якому свої термінали матимуть українці та білоруси? — Отже, нам його будувати незручно, бо ж навіщо реалізувати ідеї противників і таким чином піднімати їм рейтинг. Від цього страждають державні інтереси? — Забудьте, всеполітичного консенсусу навколо пріоритетів закордонної політики вже не існує. Ба більше — тепер модним є піддавати сумнівам фундаментальні основи закордонної політики. «А чому ми не мали би підключитися до близької нашому менталітету Німеччини й не проводити політики дружби з Росією?» — запитують гданські ліберали, які виростали в пошані до німецько-кашубського минулого свого міста.

Скандинавський козир, який буде втрачено

Що характерно для команди, яка править Польщею, — це цілковита слухняність та консолідованість навколо лідера Дональда Туска і сірого кардинала Платформи — віце-прем’єра-силовика Гжегожа Схетини. На сьогодні все в партії та уряді підкорюється стратегічній меті — здобути на виборах у жовтні 2010 року президентське крісло для Туска, зробити Схетину прем’єром і черговий раз перемогти на парламентських виборах 2011 року. Тож до кінця каденції парламенту Плат­форма уникає будь-яких рішень. Вона має лише адмініструвати й лякати народ поверненням «страш­них Качинських», а в закордонній політиці — радше піти на поступки, але ні з ким не конфліктувати, не порушувати проблемних питань, надто у відносинах із Росією та Німеччиною. «Зачекайте, після 2011 року ми будемо більш рішучі й усе зміниться, а нині ми навіть хотіли б щось зробити, але брати Качинські не дають», — пояснюють народу піарники Платформи.

Тим часом така політика стратегічного партнера України аж ніяк не сприяє використанню можливості, яка зараз відкривається. Як ми вже писали («Північний вимір євроінтеграції України: які перспективи», «ДТ» №3 за 31 січня ц.р.), в України з’являються певні шанси наповнити конкретним змістом євроінтеграційні заяви, пов’язані з майбутнім шведським головуванням у ЄС. Коротко кажучи, шведи вкрай зацікавлені в налагодженні нових транспортних шляхів у південно-східному напрямку та пожвавленні економічного співробітництва з Україною та країнами Чорномор’я і Каспію. Ідеться про нові інфраструктурні проекти, до яких можна зарахувати будівництво портових терміналів та швидкісних залізничних колій, які в реальному вимірі інтегрували б Україну з Північно-Західною Європою. Їх мають обговорити на рівні різних організацій регіонального співробітництва (наприклад Єврорегіону «Балтика»), а результати цих домовленостей записати в Стратегії для Балтійського регіону та в Східному партнерстві. А за цим підуть єесівські гроші, які за бажання могли б перетворитися на новий «план Маршала» для України.

Однак реалізація цих шведських планів вимагає активної участі Польщі, зокрема польського уряду. Тим часом, як уже згадувалося, оточення Туска не реалізує і не має бажання реалізувати більшість цих проектів. Отож, схоже, шанси для України, пов’язані зі шведським головуванням та Східним партнерст­вом, будуть змарновані, хіба що роль «транзитної» Польщі переймуть Литва, Латвія та Білорусь. З огляду на вже існуючі проекти (наприклад контейнерний потяг «Вікінг» або латвійську пропозицію збудувати білоруський порт на Балтиці) — це найбільш реальний і доцільний варіант.

Колишній капітан на міністерському містку

У польському уряді згаданими вище ініціативами теоретично повинна займатися віце-міністр інфраструктури Анна Випих-Намьотко, яка, проте, не приховує своїх проросійських симпатій та байдужості до української теми. «Ми не маємо наміру нічого будувати для України — ні каналу, ні порту», — сказала колись пані віце-міністр у розмові з кореспондентом «ДТ», не зовсім усвідомлюючи, мабуть, що розмовляє саме з українським журналістом. І хоча це людина далеко не найвищого рангу на політичному олімпі Польщі, з різних причин варто таки сказати про неї кілька слів.

У Польщі її призначення критикують, оскільки на тлі попередників діяльність Випих-Намьотко видається не найкращою. Однак, що характерно, ці негативні думки рідко лунають уголос, а причиною того є солідарність гданського середовища.

Що важливо, пані віце-міністр має досить авторитарний стиль правління, який був доречний у часи, коли вона працювала капітаном на судні. Вона неохоче слухає інших і проштовхує не зовсім коректні рішення. Ситуацію ускладнює факт, що пані Випих-Намьотко — добрий фахівець, але у вузькій галузі, пов’язаній із морською навігацією. Їй бракує знань і перспективного мислення у плануванні більш глобальних логістичних систем, у яких зацікавлені шведи. Тому пані віце-міністр зов­сім не та особа, яка могла б реалізувати проекти українського термінала в польському Ельблонзі та залізничного коридору Україна—Балтика. До того ж вона зважає на думку сусідньої Росії та певних груп російсько-литовського бізнесу з Клайпеди і, про всяк випадок, воліє не дратувати їх. Як наслідок — ставка на затягування процесу та удавання, ніби вона вперше чує про ідею «Балтійської України». І вона має в цьому повну підтримку своєї партії.

Неприпустимий тиск

До речі, пані віце-міністр усерйоз розгнівалася на публікації в «Дзеркалі тижня», в яких ішлося про ті ж таки польсько-українські проекти, про існування яких вона офіційно нібито нічого не чує. Ідеться передусім про статті «Північний вимір європейської інтеграції України: які перспективи» та «Україна—Балтика: а Гданськ і Калінінград проти». Як наслідок, вона вимагала від маршалка Вармінсько-Мазурського воєводства доручити своїм підлеглим припинити будь-які контакти з автором цих рядків. Із цих же причин не може бути й мови про участь підлеглого маршалкові Центру східних досліджень в Ольштині у спільному із «Дзеркалом тижня» проекті, суттю якого мав бути випуск польськомовного видання «Чорноморські порти України. Збірник статей з тижневика «Дзеркало тижня» про морську галузь Чорного моря». Як раніше натякали поляки, така співпраця буде можлива лише за певних умов — а фактично йдеться про спробу цензурування української преси представником польського уряду. Про цей тиск ми вже поінформували українського консула в Гданську, а також відповідні органи в Польщі.

На щастя, ця скандальна поведінка є лише особистою ініціативою пані віце-міністра, котра не зовсім усвідомлює неприпустимість такого тиску. Це лише підтверджує тезу, що в оточенні польського прем’єра є випадкові люди, які тільки компрометують Польщу і діють на шкоду українсько-польським відносинам.