Стомлені кризою. Економічна криза може стати політичною у країнах зі слабкою економікою

Протести в Ризі, які у вівторок завершилися побоїщем біля стін латвійського парламенту на Домській площі, з пораненими й заарештованими, примушують говорити ще про один вимір глобальної економічної кризи. Очевидно, що глобальна рецесія не обмежиться тихим спадом біржових індексів, зрозумілим тільки фахівцям, або здешевленням акцій компаній, банкрутством банків. За кілька місяців люди відчули кризу на смак, усвідомили і зрозуміли її через зміни у своєму повсякденному житті. Здебільшого — через зниження споживання, необхідність заощаджувати, «заморожування» зарплат, звільнення, банкрутства, коливання курсів валют тощо.

У різних країнах сила відчуття кризи може бути різною. Можливо, гостріше все це відчувається саме там, де ще кілька місяців тому ніщо не віщувало серйозного спаду. Латвія, що носила горде звання одного з європейських економічних «тигрів» (за аналогією з азіатськими), почала поступатися позиціями з жовтня минулого року. Доти кілька років поспіль економіка країни зростала рекордними темпами, але через кризу уже в грудні навальний економічний спад — до 4,6% ВВП країни у третьому кварталі 2008 року — поставив Латвію на одне з останніх місць серед європейських країн в оцінках її нинішньої економічної ситуації та перспектив. За рівнем інфляції — 11,8% у листопаді минулого року — Латвія лідирувала серед 27 членів Євросоюзу. Рейтингові агентства вже двічі знижували індекс привабливості цієї країни, базуючись на прогнозі, що до 2010 року борги уряду становитимуть 50% ВВП (у 2007 році було 10%). Експерти кажуть, що проблеми Латвії в мініатюрі повторюють те, що призвело до кризи у США: зростання зарплат і видача «дешевих» кредитів, які вкладалися переважно в нерухомість, торгівлю, банки, але не підживлювали реального сектору та виробників. Спроби уряду вирівняти такий дисбаланс ні до чого не привели. Хоча було прийнято рішення знизити зарплати й «заморозити» решту бюджетних витрат, підвищити податки і навіть розпустити сім міністерств із 18. Складність ситуації примусила МВФ виділити Ризі кредит на суму 7,5 мільярда євро, який планується спрямувати на підтримку національної валюти — лата. Проте, на думку експертів, і цього буде замало, щоб виправити всі дисбаланси, які накопичилися в економіці країни. А події вечора 13 січня тільки підтвердили невтішні висновки.

Більшість латвійських експертів вважають, що протест був наслідком напруження в суспільстві, викликаного економічними негараздами та помилками уряду. Рівень довіри політикам, урядові, парламенту в суспільстві опустився до найнижчих із 1996 року значень, а песимізм — сягнув найвищих. Водночас досі незрозуміло: переростання мирного протесту в насильство — випадковість чи результат провокації? Останньої думки дотримується ризька поліція, яка серед затриманих налічила десятки молодих «професійних» хуліганів і «революціонерів», декотрі з яких затримувалися неодноразово. Саме вони були ініціаторами атаки на урядові установи і сейм тієї вночі й активними учасниками сутичок із поліцією.

Люди з низьким рівнем інтелекту, не зайняті корисною справою, без мети або з втраченою метою в житті. Так характеризує їх глава Інституту права Університету ім. П.Страдиня кримінолог Андрій Вілкс. Утім, більшість вважає, що погром у центрі Риги не був спланованим. У кращому разі, як написала одна з місцевих газет, це — «підготовлений експромт». Причому «готували» його обидві сторони: опозиція і профспілки спробували вивести на вулицю максимальну кількість людей — до 10 тисяч (за неофіційними даними — 12), що стало однією з найбільших маніфестацій для двомільйонної нації. У складі демонстрантів було чимало людей, надламаних кризою, — від пенсіонерів до студентів. З іншого боку, влада сама ще до початку мітингу визнала, що не має у Ризі сил, здатних контролювати порядок під час таких багатолюдних зібрань, мимоволі провокуючи найрадикальніші форми вияву протесту. Як повідомив один із учасників мітингу, з самого початку в натовпі бродив зовсім інший настрій, ніж в організаторів, які виголошували з трибун промови і, замість обговорення нагальних проблем, запропонували учасникам зібрання послухати дитячий хор. Це викликало невдоволення людей. Особливо тих, котрі приїхали здалеку. Дехто вважав, що до учасників зібрання мав вийти прем’єр Іварс Годманіс. Мітинг розпочався досить пізно — о 17.30, коли на вулиці вже сутеніє. Бажання трощити виникло якось саме собою — зізнається інший учасник, «це був стихійний викид». Влада виявилася до нього абсолютно не готовою. Дуже жорстку оцінку діям влади дала історик і екс-спікер сейму Латвії Ілга Крейтусе: «У глави МВС не було жодного плану, жодного уявлення, як діяти в екстреній ситуації. Міністр внутрішніх справ Марек Сегліньш думав, що зможе скористатися ситуацією: «Ну, нехай трохи попустують, і ми на цьому зіграємо». Проте міністр не врахував, наскільки заохотить нашу молодь приклад європейських однолітків. Усе вийшло з-під контролю і пішло набагато далі, ніж було задумано. Адже ще ніколи в Латвії не було такого розриву в доходах між правлячими колами, чиновниками і народом». Сам міністр вважає: «Латвія перейшла червону лінію, яка відділяла державу від масових заворушень, псування майна і фізичної розправи над поліцією». Очевидно граючи на почуттях переляканих обивателів.

Наступні дні країна перебувала у стані шоку. Газети назвали ці події політичною кризою, причому найгострішою за всю історію країни. Уряд зібрався на екстрене засідання, щоб вирішити «що робити?». Водночас президент Валдіс Затлерс, який відразу повернувся зі Страсбурга до Риги, висунув ультиматум: або до 31 березня депутати ухвалюють поправки до Сатверсме (Конституції країни), що передбачають право громадян через референдум ініціювати дострокові вибори парламенту, або глава держави сам скликає референдум із вимогою розпуску нинішнього сейму. (Нагадаємо: в результаті одного з таких референдумів 600 тис. громадян підтримали ідею розпуску парламенту через референдум.) Президент також порекомендував прем’єру переглянути склад уряду і розширити його до «уряду національної злагоди». Однак прем’єр перейшов у політичний контрнаступ, звинувачуючи опозицію й лідера Товариства за іншу політику Айгара Штокенбергса і даючи тим самим зрозуміти, що не збирається погоджуватися з ультиматумами. Президент Валдіс Затлерс вирішив стати над конфліктом і висловив думку, що відповідальність за безлад слід узяти на себе всім — і керівникові МВС, який не зміг спрогнозувати очікуваних заворушень, і опозиціонерам, які вибрали найбільш вдалі для погрому місце і час мітингу. Проте ця заява, схоже, вже не зупинить полум’я внутрішньополітичної боротьби, у яке події 13 січня тільки підкинули дров.

І, нарешті, «пляшкова ніч» у Ризі окреслила дуже небезпечну для європейського простору тенденцію — стихійного народного бунту, підживленого погіршенням економічної ситуації і нездатністю уряду країни згладити соціальні наслідки кризи. Втім, Латвія — не перша і, на жаль, вочевидь не остання країна, у якій можливі такі протести і насильство. Практично одночасно з протестами в Ризі демонстрація відбулася у Софії. Хоча там вона й була мирною. Проте саме події в Ризі, як, утім, і антиурядові протести в Греції в грудні (також почасти базовані на соціальному незадоволенні) дають підстави вважати, що виступи можуть набирати насильницьких форм.

Уряди, стратегія яких виявилася помилковою або безрезультатною в умовах кризи, значно більше ризикують стати заручниками політичної нестабільності, ніж ті, котрі в умовах кризи намагаються чітко довести населенню логіку і послідовність своїх антикризових кроків та дій.