Статус кандидата в члени ЄС: хто і чому готовий відмовити Україні

Війна Росії спричинила у ключових столицях ЄС зсув позицій у багатьох питаннях щодо України. Це відбулось і в питанні майбутнього членства України в Європейському Союзі. Пів року тому важко було уявити, що, перебуваючи в Берліні, Парижі та Гаазі, ми зможемо цілком серйозно обговорювати отримання Україною не просто примарної європейської перспективи, а реального статусу кандидата в члени ЄС. 

Однак зсув саме у цьому питанні все ще не можна назвати тектонічним. Якщо ідея статусу кандидата для України сама собою не викликає відторгнення, то ідея надання цього статусу вже в червні на Раді ЄС породжує низку заперечень. Замість пошуку аргументів, чому це варто зробити саме в червні, озвучуються аргументи, чому наступного місяця цього може не статися. Причому озвучують такі аргументи не лише в трьох вищезгаданих столицях, але загалом приблизно в десяти країнах ЄС. Ще приблизно в десяти маємо очевидну підтримку, а решта сім орієнтуватимуться на консенсус. Це дуже орієнтовний підрахунок, оскільки дискусії тривають, і деякі країни ще дійсно не виробили свої позиції. Водночас ризикнемо припустити, що фінальне рішення насправді відточуватиметься у діалозі між Парижем та Берліном.

Хоча всі наявні чинники свідчать, що ми маємо справу з унікальним вікном можливостей. Зокрема і з погляду безпрецедентної підтримки майбутнього членства України в ЄС, коли наша країна буде готовою до такого кроку, в європейських суспільствах — понад 60% у Франції, Німеччині та Нідерландах, про що деякі тамтешні політики та чиновники дізнавались (або вдавали, що дізнавались) від нас, візитерів з України, фіксуючи з дещо здивованими обличчями відповідні дані у своїх записниках. При цьому погоджуючись, що такий високий рівень солідарності з Україною і симпатії до неї вже за кілька місяців може почати «випаровуватися».

Два ключових застереження, які сьогодні лунають проти статусу кандидата для України в усіх основних скептичних столицях, хоч як це парадоксально, безпосередньо з Україною не пов'язані. 

Перше пов'язане із потребою завершити внутрішню реформу ЄС, перш ніж поповнювати список на розширення. Найчастіше, в цьому контексті, доводиться й надалі чути про зміни в процедурі прийняття рішень. У столицях країн-засновниць відчувається ностальгія за ЄС-15, коли питання дієздатності Євросоюзу не входило в клінч із постійним опором у прийнятті рішень окремих країн-членів. Тим паче коли ці країни, як Угорщина, мають проблеми з верховенством права. 

Другий аргумент пов’язаний із Західними Балканами. У низці європейських столиць серйозно занепокоєні: Україна не повинна обігнати Західні Балкани в процесі наближення до членства, бо це несправедливо й неправильно щодо них, бо вони, мовляв, стільки часу вже в процесі, ми не можемо запропонувати щось Україні, не пропонуючи жодного поступу їм. Найбільше доводилося чути занепокоєння — особливо в Берліні — з приводу Північної Македонії та Албанії, з якими ЄС уже тривалий час не може розпочати переговори про вступ (зокрема через блокування Північної Македонії з боку Болгарії). Хоча насправді — і ми цей меседж доносили в трьох столицях останні два тижні — несправедливо робити Україну заручницею діалогу ЄС—Західні Балкани. 

Крім того, навчений досвідом Західних Балкан ЄС боїться казати Україні «А» (статус кандидата), розуміючи, що навряд чи зможе у близькому майбутньому сказати «Б» (відкриття переговорів про членство). Це означає загнати Україну в ту ж пастку «членство або нічого», в якій деякі країни Західних Балкан перебувають десятиліттями. 

Є й інші блоки аргументів, що звучать на так гучно й одностайно, та все ж помітні в окремих столицях. 

Перший блок — це потреба зберегти єдність політики щодо України на рівні ЄС та національному рівні в тих країнах-членах, у яких питання кандидатства, швидше, розколює політичні еліти, ніж об'єднує. На рівні Євросоюзу йдеться про те, що винесення на розгляд уже в червні статусу кандидата для України може зруйнувати єдність ЄС в інших критично важливих для України питаннях. Скажімо, деякі відомі європейські політики ще недавно прямо запитували своїх українських візаві: «Вам що більше потрібно — статус кандидата чи нафтове ембарго?». 

Внутрішньополітична чи навіть внутрішньопартійна єдність — це не той аргумент, про який говорять уголос, однак він теж звучить, частіше в дружніх розмовах із тамтешніми політиками, в яких і так не все гаразд у правлячій коаліції чи партії. Скажімо, серед німецьких соціал-демократів є різні думки щодо статусу кандидата вже в червні, хоча загалом — запевнили нас представники цієї партії — вони позитивно ставляться до ідеї майбутнього членства України в ЄС. Водночас наполягають: такі серйозні рішення мають бути добре проаналізовані та продебатовані. Якщо відбудеться фальстарт і Україна отримає «ні», це лише зіграє в мінус, бо може спровокувати відкладення питання в довгу шухляду. Тим часом треба також розуміти, що аргумент крихкої внутрішньопартійної єдності деякі глави урядів європейських країн можуть використовувати як чергову відмовку Україні, тому слід чітко розрізняти, де справді є така проблема, а де її використовують, бо не можуть прямо казати «ні» Україні.

В окремих столицях — особливо Нідерландів — доволі помітне застереження проти політизації процесу розширення. Ідея якогось особливого підходу до України — короткої стежки навпростець замість десятиліттями торованого маршруту з усіма зупинками — викликає несприйняття, попри розуміння нової реальності та ціни, яку Україна платить за право бути в ЄС. Так, у Франції неодноразово наголошували, що спочатку має бути європейська перспектива, а вже потім — статус кандидата. 

І останній блок застережень, про що європейські політики і дипломати говорять теж, швидше, за зачиненими дверми, ніж із візитерами з України, — це ціла низка аргументів, які стосуються війни. Йдеться, зокрема, про те, що не варто розпочинати процес розширення з участю країни, котра перебуває у відкритому збройному конфлікті. Тим більше з Росією. Мовляв, незрозуміло, якою буде реакція Путіна на такий крок. На жаль, елементи політики «не провокувати Путіна», що насправді мали б бути поховані з першими ракетними ударами по Україні, все ще дуже помітні в окремих європейських столицях. Особливо на тлі неприхованого страху перед застосуванням тактичної ядерної зброї з його боку. 

Також окремі стратеги у високих кабінетах апелюють до того, що потрібно почекати завершення війни, адже незрозуміло, що буде зафіксовано в майбутній мирній угоді — можливо, Україна в ній узагалі відмовиться від прагнення вступити до ЄС, як вона готова було відмовитися від потенційного членства в НАТО. 

І, нарешті, питання Молдови, та особливо — Грузії. Якщо стосовно Молдови і потреби її перебування на одному треку з Україною питань фактично нема, то щодо Грузії є серйозні занепокоєння з приводу її нинішньої спроможності відповідати «копенгагенським критеріям».

Попри таку кількість застережень, важливо наголосити, що неодноразово підкреслювалося під час зустрічей із нами: рішення про статус кандидата для України в ЄС ще не прийняте. Крім того, навіть у традиційно скептичних столицях є розуміння: Україні варто щось запропонувати вже на червневій Раді — питання лише в тому, що саме. 

Багато наших співрозмовників апелювали до змісту майбутнього висновку Європейської комісії на основі наданих українською стороною відповідей в опитувальнику. Наразі розглядаються чотири варіанти того, як виглядатиме можливий висновок Єврокомісії. Перший варіант — однозначно позитивний, він рекомендуватиме беззастережно надати Україні статус кандидата на червневій Раді. Другий варіант — так званий обумовлений висновок: рекомендація надати кандидатство за умови виконання Україною певних передумов у сферах верховенства права, антикорупції, свободи медіа. Третій варіант — запропонувати Україні європейську перспективу. Четвертий варіант — запропонувати потенційний статус кандидата, який зараз є в Боснії та Косова. Не виключено, що висновок міститиме мікс двох варіантів — передусім другого і четвертого. 

Так, на рівні задіяних у переговорах представників країн ЄС найбільше обговорюється ймовірність міксу потенційного статусу кандидата з переліком передумов — певною дорожньою картою реформ — для отримання статусу кандидата. Це, очевидно, не те, що потрібно Україні: дорожні карти потрібні для членства, для кандидатства ми достатньо кваліфіковані без додаткових передумов. 

Крім того, не може не дивувати, що, ще не маючи висновку Єврокомісії, в деяких столицях уже міркують над ідеєю дорожньої карти реформ для отримання кандидатства. Це робить досить лицемірною позицію тих країн-членів, у яких розповідають, що все залежатиме від висновку ЄК. А може, деякі країни-члени мають підстави вважати, що висновок Єврокомісії буде недосить чітким і, зрештою, рішення прийматимуться у країнах-членах — тобто відбуватиметься своєрідний пінг-понг між Брюсселем та столицями. Причому кількома столицями. Оскільки часу між наданням висновку та Радою ЄС буде дуже мало, тамтешні уповноважені за питання ЄС представники уряду формують позиції вже сьогодні, не чекаючи висновку. 

Що потрібно наразі робити Україні? Принаймні такі кроки: 

— Продемонструвати, що в України є бачення інтеграції до ЄС, яке не обмежується вимогою статусу кандидата в червні і негайними переговорами щодо членства відразу після червня. Такою візією може бути готовність до чіткої поетапної інтеграції — кандидатство, спільний ринок (single market), доступ до чотирьох свобод і тоді вже членство. Фактично, після надання кандидатства перейти до створення аналогу Європейської економічної зони (EEA), яка допомогла досить швидко інтегруватися в ЄС Австрії, Швеції та Фінляндії. Цю модель можна поширити і для країн Західних Балкан, і таким чином буде вирішено їхнє питання. Крім того, поетапна інтеграція дає можливість вирішити і питання внутрішньої реформи: в ЄС буде час її завершити без тиску з вимогою членства. Інакше кажучи, Україна та Євросоюз будуть реформуватись одночасно. Тобто ідея поетапної інтеграції відразу б’є по двох основних занепокоєннях ЄС.

— Продумане особисте залучення Володимира Зеленського. Президент України залишається авторитетним голосом, який неможливо проігнорувати. Його розмови з Макроном, Рютте і особливо Шольцем на тему статусу кандидата мають включати не просто вимогу надати його Україні в червні, а й пояснення, навіщо це потрібно нашій країні, і бачення подальшого процесу входження в ЄС. Слід розуміти, що у Франції, Німеччині, Нідерландах рішення прийматимуться саме на рівні цих трьох осіб, як би вони не апелювали до інших політичних гравців.

— На основі конкретних прикладів продемонструвати, що Україна не вимагає статусу кандидата «авансом» — вона достатньо кваліфікована для переходу на цей щабель (на відміну від повноправного членства). Приклад Туреччини, яка отримала статус кандидата в 1999 році, маючи на той момент смертну кару, — найпереконливіший приклад, однак є й інші кейси, пов'язані з виконанням Угоди про асоціацію та успішною секторальною інтеграцією в ЄС (останній кейс — входження навіть в умовах війни українських електромереж до ENTSO-E). 

— Донести до європейських столиць меседж, що статус кандидата — не лише політичний сигнал, що, безперечно, дуже важливо в умовах війни. Але це також практичний інструмент відбудови України після війни і той стрижень, на який нанизуватимуться важливі реформи. Саме під «соусом» відбудови в таких країнах, як, скажімо, Нідерланди, ідея статусу кандидата для України сприймається значно краще, ніж просто потужний політичний сигнал Києву. У Франції ж помітно резонують питання, які саме компанії мають брати участь у відбудові України — європейські, зокрема й французькі, чи турецькі або китайські. 

— Активно працювати з партнерами в ЄС для підготовки позитивного висновку Єврокомісії — без передумов для кандидатства. Потрібно уникнути ситуації, коли партнери «достроково» будуть розглядати план Б на червень, не вичерпавши всіх можливостей реалізувати план А. Маємо чітко заявити на всіх рівнях — статус потенційного кандидата не буде прийнятий Україною.

— Безпрецедентна підтримка європейських суспільств України та її майбутнього членства — важливий аргумент на користь переведення України з рейок сусідства та партнерства в логіку розширення. Однак проведені опитування стосуються переважно потенційного членства, коли Україна буде готова. Годилося б розглянути можливість опитування саме на тему отримання Україною статусу кандидата в ЄС. 

І головне — не забувати: в лідерів ЄС наразі досить обмежені можливості конфронтувати з Україною й не реагувати на її запити. Навряд чи в котроїсь із країн Європейського Союзу є бажання бути звинуваченою у блокуванні європейського майбутнього України. Водночас те, що насправді спостерігається з боку багатьох європейських політиків та дипломатів, — це їхня конфронтація з реальністю. І завдання України та її однодумців — показати, що така конфронтація містить більше ризиків, ніж надання Україні статусу кандидата в ЄС уже в червні.