Старі проблеми і нові можливості на південному Кавказі

В останню декаду серпня федеральний канцлер Німеччини Ангела Меркель відвідала одразу три країни Південного Кавказу - Грузію, Вірменію та Азербайджан.

Значущість цього візиту важко переоцінити, особливо зважаючи на те, що це другий за 10 років візит канцлера у Тбілісі та перший у Баку і Єреван. Таким чином Німеччина від імені всієї об'єднаної Європи заявила про намір ЄС активніше долучатися до південнокавказьких справ. Ідеться передусім про енергетику, і, вочевидь, не про нинішні незначні обсяги азербайджанського газового експорту, а про перспективи транспортування до ЄС азербайджанського й центральноазійського газу. Водночас канцлер не могла оминути проблему регіональних конфліктів, заявивши про намір Німеччини посилити участь у врегулюванні нагірно-карабаського.

Тим часом Південний Кавказ не потерпає від нестачі уваги з боку Росії, що, в принципі, звично для всіх країн регіону. Важко підрахувати кількість офіційних, робочих візитів, зустрічей під час різних заходів та телефонних розмов за останній рік між президентом Росії В.Путіним і лідерами Вірменії та Азербайджану. При цьому російсько-вірменські контакти трапляються не набагато частіше, ніж російсько-азербайджанські. І ось знову, 1 вересня, Ільхам Алієв бачиться з Володимиром Путіним, - менш ніж за 2 місяці з часу останньої їхньої зустрічі в Москві під час відкриття чемпіонату світу з футболу.

Українська дипломатія робить усе можливе для підтримання стратегічних для нас відносин із Грузією та Азербайджаном на високому рівні. Тим часом вона не може компенсувати брак практичного наповнення південнокавказького напряму української політики. Мабуть, саме тому й зволікається визначення дати візиту президента Азербайджану в Україну, що всі питання двостороннього співробітництва можна вирішити під час робочих зустрічей на міжнародних форумах.

Розмірковуючи над зовнішньою політикою України на південнокавказькому напрямі, можна піддатися спокусі й визначити цей регіон загалом як тест на наявність стратегії розвитку держави та зовнішньої політики як її невід'ємної частини. Дружні до України Грузія й Азербайджан та безпорадна Вірменія, вихід через Південний Кавказ на Центрально-Азійський регіон - ці умови могли б бути використані, але здебільшого залишилися красивою дипломатичною риторикою.

Південний Кавказ усе ще залишається перспективним напрямом для української зовнішньої політики. Робота з цим регіоном важлива ще й тому, що Київ потребує виходу на нові ринки та включення України в систему глобальних торгових шляхів.

Наслідком російської агресії проти України стала, серед іншого, і втрата нею більшої частини транзитних можливостей, - фактично, вся лівобережна частина України стала територією, яка нікуди не веде. В цих умовах торговий шлях через Південний Кавказ набув додаткової привабливості для світових акторів, а правильне прогнозування та рішучі дії з боку Грузії й Азербайджану перетворили можливості на реальну економічну та політичну вигоду. За стислий період (останні 4-5 років) Баку і Тбілісі запустили й реалізували низку проектів, які вже найближчим часом - до 2020-2022 рр. - перетворять Південний Кавказ на транспортний та енерготранзитний хаб для торгових маршрутів "Південь-Захід" і "Північ-Південь", котрі сполучають Європу і Азію.

Вже тепер функціонують два залізничних маршрути: "Баку-Тбілісі-Карс" (БТК) (Азербайджан-Грузія-Туреччина), як частина Транскаспійського міжнародного транспортного маршруту (TITR), і "Астара-Решт-Казвін" (Азербайджан-Іран), який має поєднати залізниці Ірану, Азербайджану та Росії. Причому активна позиція Ірану свідчить про його рішучий намір стати важливою частиною транспортно-транзитного коридору між Індійським океаном та Європою.

Україна також заявляє про свої транзитні прагнення і навіть бере участь у Координаційному комітеті TITR. Однак амбітна зовнішня політика має підкріплюватися відповідними внутрішніми діями. Такими як, наприклад, у Грузії, що в рамках маршруту "Південь-Захід" реалізує три масштабних внутрішніх проекти - глибоководний порт в Анаклії (старт у 2020 р.), залізницю (частину БТК) та автошлях Схід - Захід. Для України це добрий приклад втілення транзитного потенціалу у щось більше, ніж просто участь в узгодженні тарифів. Києву загрожує цілком реальна перспектива остаточно опинитися осторонь глобальних торгових маршрутів, - найближчим часом Румунія, Грузія, Азербайджан і Туркменістан проведуть чотиристоронні переговори щодо створення транспортно-транзитного коридору "Каспій - Чорне море", який сполучить два порти - румунську Констанцу і туркменський Туркменбаші.

Важливе доповнення до економічної вигоди від участі у глобальних торгових маршрутах - зміцнення безпеки. Через розвиток великих проектів Тбілісі і Баку створюють систему стратегічного партнерства та взаємозалежності з сусідніми країнами (Туреччина, Росія, Іран) і підвищують інтерес до стабільності регіону у світових акторів (США, Китаю, ЄС). При цьому ключовою транзитною країною в регіоні Південного Кавказу є Азербайджан, чиї партнерські відносини з Росією, Іраном, Туреччиною та Грузією дозволили йому стати регіональним логістично-комунікаційним центром взаємодії.

Надважливу роль Азербайджан також відіграє у регіональних енергетичних проектах: він не лише експортує нафту, а й прагне стати експортером та транзитером природного газу. Південний газовий коридор (ПГК), яким азербайджанський і центральноазійський газ має в майбутньому постачатися до Європи, потребує побудови ще двох гілок: Трансадріатичного трубопроводу (TAP) і Танскаспійського газогону (ТК) по дну Каспійського моря. Цей проект може стати по-справжньому альтернативним маршрутом енергопостачання до ЄС. Зрозуміло, що головним опонентом ТК є Росія, проти висловлювався також Іран. Однак, імовірно, ЄС зможе вплинути на позицію Тегерану, пообіцявши транспортування цим газогоном іранського газу до ЄС. Останні події - підписання 12 серпня ц.р. Конвенції щодо статусу Каспійського моря та візит на Південний Кавказ Ангели Меркель - додають впевненості в тому, що Транскаспійський газогін стане реальністю. Свідченням сталого інтересу і наполегливості ЄС є підписана в червні нинішнього року угода між Єврокомісією і Грузією щодо спільного фінансування техніко-економічного обґрунтування проекту.

Поза великими енергетичними, транспортними та інфраструктурними проектами Південного Кавказу залишається Вірменія. Із кількох причин, первинна з яких - нагірно-карабаський конфлікт. Саме він призвів до критичної залежності Вірменії від Росії. Надавши Єревану безпекові гарантії на початковому етапі, Москва згодом конвертувала їх у монополію в політиці та економіці Вірменії, чим позбавила Єреван зовнішньополітичної свободи. З іншого боку, Азербайджан у відносинах із регіональними партнерами наполягає, щоб ті обумовлювали залучення Вірменії у проекти її поступками у вирішенні проблеми Нагірного Карабаху.

Єдині партнери Вірменії в енергетиці - Росія та Іран. Єреван досить залежний у енергозабезпеченні від Росії (60% енергоспоживання - російський природний газ і близько 20% - атомна енергетика). З Тегераном Вірменія співпрацює в режимі взаємозаліку - постачає Ірану електроенергію, вироблену з його ж газу. Газопровід між Іраном та Вірменією заповнений на 20%, і Єреван із Тегераном неодноразово заявляли про зацікавленість у збільшенні поставок газу. Однак навіть така взаємна зацікавленість - безперспективна, доки відповідне рішення не буде прийняте в Москві.

Аналогічно негативно на розвиток Вірменії впливає монополія Росії в транспортній галузі країни (вірменська залізниця з 2008 р. перебуває у 30-річній концесії російської Південно-Кавказької залізниці). Москва зацікавлена в розвитку лише одного міжнародного проекту з участю Єревану - в реалізації залізничного сполучення між Росією, Вірменією та Іраном. Цьому, однак, заважає незгода Грузії відновлювати розірваний залізничний зв'язок з окупованою Росією територією Абхазії. Такі перепони зводять нанівець перспективи проекту залізничного сполучення з Іраном за маршрутом "Єреван - Табріз".

Нещодавні події у Вірменії та дії уряду Нікола Пашиняна викликали чимало оптимістичних оцінок, однак було б поспішно розраховувати на швидкі зміни зовнішньополітичного курсу Єревану. Сьогодні вірменському уряду необхідна якщо не підтримка, то бодай нейтральність із боку Москви та непорушність російських безпекових гарантій.

Можна, звісно, припустити найбільш фантастичний сценарій, який би одразу перекроїв міжнародний порядок на Південному Кавказі, - залагодження конфлікту між Вірменією та Азербайджаном. Але навіть якщо такі плани і розробляються у двох столицях, то вони, вочевидь, довго триматимуться в таємниці. Тому найближчим часом не слід очікувати якихось видимих змін у зовнішній політиці Вірменії і на Південному Кавказі загалом.

Сьогодні профіль регіону формують не так спільні інтереси, як конфлікти. Насамперед ідеться про нагірно-карабаський конфлікт між Азербайджаном та Вірменією, вигодоотримувачем і найбільш зацікавленою стороною в якому є Росія. Для Вірменії й Азербайджану цей конфлікт невигідний, а для Єревану- ще й дуже шкідливий. Якщо Азербайджан має вдосталь внутрішньої стійкості, ресурсів і поля для маневру, то Вірменію нагірно-карабаський конфлікт ослаблює в усіх сферах державної політики та економіки.

Ймовірність військового конфлікту між Азербайджаном та Вірменією обома країнами розцінюється як висока. При цьому Єреван закликає до недопущення військового сценарію, а Баку розглядає силове вирішення конфлікту як цілком підходящий варіант.

Інший конфлікт на Південному Кавказі - російсько-грузинський - не має перспектив бути завершеним військовим шляхом. Відповідно, Грузія, хоч і розірвала дипломатичні відносини з Росією, стоїть на позиції мирного врегулювання конфлікту. Москва ж сьогодні має дуже обмежений вплив на зовнішню та безпекову політику Грузії.

Безпековий баланс на Південному Кавказі оформлений у два союзи - російсько-вірменський та азербайджано-турецький. І якщо союз Вірменії з Росією виглядає як пастка для Єревану, то тісний азербайджано-турецький альянс є паритетним партнерством, до якого з 2014 р. поступово долучається Тбілісі. Сьогодні тристороння безпекова співпраця розвивається на основі спільних економічних інтересів щодо захисту транспортної та енергетичної інфраструктури. Наразі тристороннє безпекове партнерство Грузії, Туреччини та Азербайджану перебуває у вимірі політичних міністерських консультацій (з 2014 р. двічі на рік міністрів оборони і щорічні - міністрів закордонних справ) та щорічних спільних військових навчань.

Відносини з Росією всіх трьох країн регіону - визначальні для міжнародного порядку на Південному Кавказі. І якщо відносини між Грузією та Росією наразі перебувають у стані холодної ворожнечі, Росії з Вірменією - у вигляді безальтернативної залежності, то відносини між Росією та Азербайджаном є прикладом майстерного маневрування, кооперації та взаємозалежності.

Баку поки що вдається активно співпрацювати з Росією у стратегічно важливих сферах - оборонній, енергетичній, інфраструктурній - і при цьому уникати залучення до контрольованих Росією об'єднань - ОДКБ та ЄАЕС. При цьому останнім часом як у російських, так і в азербайджанських медіа почастішали згадки про можливість приєднання Азербайджану до ОДКБ чи участі Баку в організації в ролі спостерігача. Вочевидь, отримання політичного контролю над Баку і раніше було пріоритетом, а тепер є головною метою російської зовнішньої політики на Південному Кавказі. Адже це дасть Москві змогу контролювати стратегічні торгові та енергетичні маршрути.

Попри все прагнення впливати на Азербайджан, Росія не може собі дозволити дестабілізацію цієї держави. Від стабільності й миру в Азербайджані залежить безпека російського Північного Кавказу, а невтручання у внутрішні справи Баку є важливою умовою добрих відносин між Росією і Туреччиною. Тому Москва використовує доступні засоби "м'якого впливу" на Азербайджан. Серед іншого йдеться і про шантаж становищем багатомільйонної азербайджанської діаспори в Росії, і про ймовірність запровадження торговельних обмежень із боку Росії - як на азербайджанський імпорт сільськогосподарської продукції, так і на російський експорт зброї до Азербайджану. Однак насамперед мова йде про сприяння вирішенню проблеми Нагірного Карабаху на користь Азербайджану в обмін на його повну лояльність до Росії. Вірменський та білоруський досвід союзництва з Росією, ймовірно, Баку враховує, однак це не є гарантією від прийняття вимушеного або помилкового рішення про зближення з Кремлем.

Очевидно, що Південний Кавказ стає дуже значущим регіоном для світової політики, і тому увага світових акторів до нього посилюється. При цьому регіон зберігає комфортність для зовнішньої політики України. Найскладніше для Києва - зберегти збалансовані відносини з Єреваном, які можуть отримати нове дихання лише після зміни політичної ситуації на Південному Кавказі та послаблення впливу Росії на Вірменію. При цьому завжди залишається простір для співпраці в людському вимірі двосторонніх відносин, що за сприятливих обставин стануть основою для партнерства в інших сферах.

Грузія та Азербайджан відкрито заявляють, що хотіли б мати Україну як потужного союзника, котрий міг би сприяти їхній співпраці із Заходом. Обидві країни зацікавлені як у посиленні й активізації двосторонньої співпраці з Україною, так і в більш потужній регіональній політиці самої України. Наші інтереси великою мірою збігаються з можливостями, які пропонує південнокавказький напрям, зокрема щодо включення у глобальні торгові маршрути, у сфері енергетичної співпраці та в частині відродження центральноазійського напряму української зовнішньої політики.