Спекотне і дощове літо в обложеній фортеці

"Для регистрации, в том числе и невидимого, в России в 2011 г. был изобретен нооскоп".

А.Вайно. Капитализация будущего
// Вопросы экономики и права, 2012, №4, с. 50.

Повний тезко нового керівника адміністрації російського президента Антон Едуардович Вайно ще у 2012 р. повідомив науковий світ про винайдення у Росії особливого пристрою - "нооскопа", який дає змогу бачити крізь ноосферу.

Це сталося в період масових протестів і повторної рокіровки Владіміра Путіна й Дмитра Медведєва. Після цього Росія стрімко стала іншою, малозрозумілою та агресивною. Напевно, "нооскоп" - це й було те саме "око Мордору". Якщо наблизитися до цього дивного пристрою з іншого боку, напевно, можна, дивлячись із ноосфери, скласти уявлення про те, що відбувається в Росії.

Устрій влади

Несподівана зміна керівника президентської адміністрації, якій передували масштабна перестановка регіональних чиновників, менш помітні, але не менш глибокі кадрові зміни в силовому апараті, істотна модифікація партійної системи та формату призначених на вересень виборів до Держдуми, робить застарілими вже звичні уявлення про устрій російської влади. Ідуть у минуле розроблена російським політологом Костянтином Мінченком модель "Політбюро 2.0", яка полюбилася своєю зрозумілістю, "змови генералів" від колишнього радника російського президента Андрія Ілларіонова, інсайди про "Озеро", боротьбу "веж Кремля" і роль різноманітних демонічних фігур, які особливо впливають на першу особу Росії. Якщо неформальне "політбюро" й існувало, то у колишньому вигляді його вже немає. На вершині влади є В.Путін, Рада безпеки (Радбез), адміністрація президента та уряд. Їх "функціонали", як кажуть у Росії, цілком публічні.

З російської політики поступово, але досить швидко йде ціле покоління, залишаючи після себе в гордій самітності незаперечного та незамінного президента, оточеного молодими технократами, які не знають іншого політичного часу, крім "епохи Путіна". Процес триває вже рік. У серпні минулого року було звільнено з посади голову "Российских железных дорог" Володимира Якуніна, у квітні цього року пішов Віктор Іванов, припинивши боротьбу за самостійне існування Федеральної служби з контролю за обігом наркотиків (ФСКН), у травні пішов у відставку голова Федеральної служби охорони (ФСО) Євген Муров, у червні - з гучним, але незагрозливим скандалом - голова Федеральної митної служби (ФМС) Андрій Бельянінов.

На своїх постах усе ще залишаються впливові представники "путінського покоління": секретар Радбезу Микола Патрушев, голова ФСБ Олександр Бортніков, голова "Роснефти" Ігор Сєчін, голова "Ростеха" Сергій Чемезов. Не можна однозначно стверджувати, що їх скоро звільнять. До кожного, кого раніше відправили у відставку, застосовувався індивідуальний підхід. Вони йшли відносно м'яко, коли переставали вписуватися в плавно відкориговану адміністративну систему. Але навряд чи процес омолодження російської влади зупинено. Ніхто з перелічених не має гарантій збереження посад. Після виборів у Держдуму, або навіть до них, можна очікувати нової хвилі кадрових чисток.

Вважається, що Сергій Іванов просився у відставку вже рік. Головна причина - нібито особиста. Після загибелі сина 2014-го він так і не відновився. Нині є інформація, що рік тому у нього з'явився новий син. Він дедалі більше прагнув приділяти час сім'ї та втрачав інтерес до адміністративної роботи. Цілком можливо, у В.Путіна справді не було особистих претензій.

Усе-таки не можна виключати альтернативну версію. Причинами могли стати політичні прорахунки та невдачі Сергія Іванова останнього часу. Якщо він відповідав за олімпійські успіхи, які обернулися допінговим провалом, організовував нещодавні інформаційні атаки на Дмитра Медведєва, що загрожують падінням рейтингів "Єдиної Росії", і провалив створення casus belli у Криму для нового наступу на Україну, цього могло бути достатньо для екстреної заміни. Якщо це так, за ним мають піти найближчі компаньйони - Олександр Бортніков і Микола Патрушев. Справді, часова кореляція між загостренням у Криму, поспішними заявами російського президента із цього приводу та відставкою Іванова надто явна.

Одним із важливих результатів не особливо успішної діяльності Іванова як адміністратора стало роздвоєння діяльності президентської адміністрації. Вирішення питань безпеки та зовнішньої політики дедалі більше переміщувалося до Радбезу. Уже мінімум рік практично щотижня, зазвичай по п'ятницях, Путін проводить зустрічі з постійними членами Радбезу. Засідання в повному складі, щоправда, нечасті. Можна згадати, що в такому форматі влітку минулого року, коли стало зрозуміло, що українська авантюра затягує Росію в болото, було оголошено про затяжний конфлікт із Заходом, який Росія мала намір пересидіти завдяки накопиченим резервам.

Роздвоєння системи президентської влади не викликало стратегічних конфліктів, оскільки й Іванов, і секретар Радбезу Патрушев належали до одного з Путіним кола генераторів уявлень про англосаксонську змову проти Росії та небезпеку "кольорових" революцій. Ця сама система дала можливість здійснити нинішню м'яку заміну керівника адміністрації. Новий її голова, Антон Вайно, не може претендувати на авторитет у силовій сфері. Але перед адміністрацією і не стоять завдання в сфері безпеки - нею займається Радбез.

У новій системі добре видно функціоналів органів вищої влади: уряд займається економікою, адміністрація - внутрішньою політикою, Радбез - геополітикою.

Змінивши голову адміністрації, російський президент одразу змінив склад Радбезу. Іванов зберіг місце, але вже як непостійний член. Його місце за посадою зайняв Вайно. Із постійних членів у непостійні було переведено заступника секретаря Радбезу Рашида Нургалієва. Тепер склад постійних членів виглядає так: прем'єр Дмитро Медведєв, керівник адміністрації Антон Вайно, голова Держдуми Сергій Наришкін, міністр внутрішніх справ Володимир Колокольцев, секретар Радбезу Микола Патрушев, міністр оборони Сергій Шойгу, міністр закордонних справ Сергій Лавров, директор ФСБ Олександр Бортніков, директор Служби зовнішньої розвідки Михайло Фрадков.

Новий керівник адміністрації, за загальною думкою, є одним із найкращих адміністративних технократів. Він позитивний, конструктивний, відкритий до обговорень і не втягується в інтриги. Вважається, що в нього немає ворогів, з усіма ключовими гравцями в нього рівні стосунки. Є навіть зв'язок із "яструбами" - батько Вайна є співвласником "Автовазу", який перебуває в зоні відповідальності голови "Ростеха" Чемезова. У Вайна нібито хороші стосунки з В'ячеславом Володіним, котрий як перший заступник керівника адміністрації відповідає за внутрішню політику. Але навряд чи вони не піддані ризику напруги. Володін виглядає таким, хто найбільше програв у даній ситуації. Його соратники будували плани, що саме він як нагороду за хорошу організацію виборів до Держдуми отримає посаду керівника адміністрації, а після настільки ж хорошої організації президентських виборів - прем'єра. Тепер Володіна очікує складніше просування до вершини російського Олімпу, якщо такі амбіції в нього є.

Зміна керівника адміністрації саме нині є скоріше системним, ніж спонтанним рішенням. Новий політичний цикл розпочинається не після виборів до Держдуми, а з їхнім безпосереднім початком. Відповідальність за них має нести вже оновлена команда. Іванов був важливим, але не дуже ефективним адміністратором. Він не запам'ятався особливими досягненнями ні на посаді міністра оборони, ні на посту (першого) віце-прем'єра. Будучи керівником адміністрації, він не керував передвиборними штабами ні на виборах президента 2012 р., ні в нинішній думській кампанії. Цим займалися його заступники. У новому політичному циклі, який веде Росію до нових президентських виборів, логічною є заміна Іванова на більш ефективного менеджера.

Може існувати ще й зовнішньополітичний аспект. Іванов міцно асоціюється з "гібридною" війною проти України. Близький йому "православний бізнесмен" Костянтин Малофєєв відіграв помітну роль на її початковому етапі. Тепер Малофєєв незручний Кремлю. Настільки ж незручним став і його патрон Іванов. Можна помітити, що в російському інформаційному просторі почали вдаватися до спроб "очистити" Путіна від розв'язання війни з Україною, приписавши провину якимось персонам у його оточенні. Немає Іванова, Патрушева і Бортнікова - немає й винних. Санкції можна знімати.

З путінського режиму зникає внутрішня політична складова. Залишається безлика адміністрація. Але те, що є перевагою в новій моделі влади - відсутність "політичного обличчя", може одного разу виявитися серйозним системним недоліком. Нові керівники не привчені робити самостійні політичні кроки, що виходять за рамки адміністративної логіки. Вони не потрібні, поки президент самостійно приймає всі ключові рішення. Однак в один далеко не прекрасний день йому може знадобитися політична опора, а надати її ніхто не зможе.

Швидше за все, Путін прийняв якесь рішення про свою участь у наступних виборах президента. Більшість спостерігачів вважає, що зміна політичного покоління робить просто неможливою модель м'якого відходу під особисті гарантії нових лідерів, оскільки такі гарантії в новій системі дати просто нікому. Ніхто з нових адміністраторів не володіє достатньою для цього політичною вагою. Але, з іншого боку, не можна виключати "план Б". Путін не може не пам'ятати про своє власне стрімке піднесення завдяки благоволінню Бориса Єльцина та виконанню всіх даних йому і його сім'ї гарантій. Хоч би що казали політологи, Путін, як показує раптова зміна керівника його адміністрації, не втратив спроможності дивувати своїми рішеннями.

Ведучі та ведені

Починаючи з 1993 р. і дотепер група соціологів з американського "Гамільтон-коледжу" один раз на кілька років проводить дослідження настроїв російських еліт. Для останнього дослідження, результати якого було опубліковано в травні цього року, опитали понад 200 чоловік. Вибірка була досить репрезентативною: міністри, заступники міністрів, співробітники адміністрації президента, депутати Держдуми, топ-менеджери держкомпаній, "силовики" не нижче полковника, ректорат вищих навчальних закладів, власники та CEO приватних компаній, топ-менеджери ЗМІ.

Результати опитування свідчать про те, що рівень антиамериканізму російської еліти досягнув абсолютного максимуму за весь час досліджень. 88% вважають, що США ставляться вороже до Росії, причому на думку 25%, це ставлення різко вороже. Якщо порівнювати ці цифри з вимірами громадської думки зі схожими формулюваннями, видно, що антиамериканізм (сильно корелює з патріотизмом шовіністичного толку) більш властивий елітам, ніж суспільству. За опитуваннями "Левада-центру", у жовтні 2015 р. відносини зі США назвали ворожими 29% російських громадян, ще 45% - напруженими.

Порівняно з попереднім опитуванням "Гамільтон-коледжу", у російській еліті помітно посилилися мілітаристські та експансіоністські ідеї. Кількість тих, хто віддає пріоритет військовим інструментам у міжнародній політиці, вперше перевищила кількість прибічників інструментів економічних. Утім, вікова розбивка показує, що молода частина опитаних усе-таки віддає перевагу економіці. З огляду на це зміна управлінських поколінь, навіть якщо вона лише зміцнює владу Путіна, позитивна, скажемо так, для ноосфери. Вайно, на відміну від Іванова, менш схильний (або взагалі не схильний) пробивати сухопутні коридори в Крим, Придністров'я та Калінінградську область через чужу йому Україну та рідну Естонію. Але це не означає відмови від ідеї домінування. У російській еліті зросла до 82% кількість тих, хто вважає зону національних інтересів Росії такою, що виходить за межі її кордонів. Щодо цього повторено максимум 1999 р., коли спостерігалася реакція на операцію НАТО в Косово, посилена реставрацією консервативного курсу під керівництвом Євгена Примакова.

Еліти, як виявляється, ще більше, ніж населення, індоктриновані за такими принциповими питаннями, як приєднання Криму та війна в Сирії. Приєднання Криму вважають законним 88% представників еліт (за даними "Гамільтон-коледжу") проти 81% населення (за даними "Левада-центру" у березні 2016 р.). Головною метою російської операції в Сирії превентивну нейтралізацію терористичної загрози (офіційна причина початку операції) вважають 76% еліт проти 53% населення (за опитуваннями "Левада-центру" у січні 2016 р.).

Із цього зіставлення випливає важливий висновок: агресивна політика Росії не є побічним продуктом PR-технологій зміцнення влади, а є свідомим вибором. Неправильними є оцінки, що еліти занурили населення в патріотичний чад з утилітарних міркувань зміцнення влади, а тепер змушені додержуватися штучно створеного тренда. Риба задимилася з голови: спочатку Путін, потім еліти, після цього суспільство.

Тепер розпочинається новий цикл. Голова намагається робити вигляд, що вона ні причому, еліти оновлюються та готові розпочати діяти з чистого аркуша, імпульси суспільству ще не передані.

Запас міцності

З початку року в економічному блоці російської влади - в уряді та структурах, які претендують на урядову роль, - розпочалося змагання за функціонал стратегічного цілевизначення. На вершині влади розуміння затяжного характеру економічних проблем та їхньої поточної гостроти привело до формування запиту на економічну стратегію, з якою Путін піде на нові вибори (2018 р. - за планом, або 2017-й, якщо плани зміняться) і буде реалізовувати з початком нової каденції. Так уже було в його першу каденцію. "Системні ліберали" (сисліби) наприкінці 1990-х створили стратегію, яку успішно реалізовували на початку 2000-х, одержавши ключові пости в економічному блоці уряду та Центральному банку Росії. Вони все ще визначають поточну економічну політику, викликаючи обурення "системних патріотів", хоча колишня стратегія себе давно вичерпала.

Кастинг на роль головного стратега розпочався з Олексія Кудріна, і він нібито отримав попереднє схвалення Путіна. Повернення Кудріна було спочатку гучним - він пропонував змінювати не просто економіку, а політичну та адміністративну систему, без чого, на його думку, нова економіка була б приреченою. На одній із зустрічей навесні він навіть переконував Путіна "знизити геополітичну напруженість", інакше економічне зростання неможливе. Але його амбіції швидко здулися до обсягу президентського замовлення: домогтися впевненого економічного зростання, нічого по суті не змінюючи. Активно заявив про себе Столипінський клуб, і його нібито теж не було відкинуто президентом. Його фронтмени - Борис Титов (уповноважений з прав підприємців і лідер "Партії зростання", що йде на вибори) і Сергій Глазьєв (радник президента). Висловилися на стратегічні теми міністри фінансів та економіки, деякі інші сисліби. Не міг пройти повз прем'єр Дмитро Медведєв. Власної стратегії в нього немає, але дозволити старому ворогу Кудріну її формувати він не міг.

На сьогодні створено відразу кілька майданчиків стратегічних економічних розробок із різними назвами та схожими статусами, що включають слово "стратегія" - під Кудріна, під Медведєва, під Титова з Глазьєвим. Мета одна - вийти на щорічне зростання 4%, нічого принципово не змінюючи. Змагаються, в остаточному підсумку, два підходи. Сисліби стверджують, що зростання забезпечить бюджетна консолідація (обмеження бюджетних видатків, бо вони все одно йдуть у пісок); Столипінський клуб наполягає на бюджетному стимулюванні ("правильні" бюджетні інвестиції пожвавлять економіку). Президент поки що схиляється до консолідації, але "стимуляторам" дозволено формувати "план Б" і критикувати "план А".

Остаточні варіанти стратегій мають з'явитися до початку президентської кампанії. Поки ж вирішуються поточні завдання. З початку російської агресії проти України популярними стали оцінки золотовалютних резервів Росії. Вважається, що вичерпання резервів спроможне різко змінити політику. Теоретично це так. Але до вичерпання резервів ще надто далеко. Цієї весни вони навіть зросли. Водночас динаміка резервів за різними категоріями не така оптимістична для Росії. Для стабільної валютної політики резервів досить, але балансування бюджету та інвестування економіки пов'язане з великими проблемами.

За статистикою, сукупний обсяг Резервного фонду (РФ) на 1 червня становив 38,6 млрд дол., Фонду національного добробуту (ФНД) - 72,99 млрд дол. Протягом травня обсяг РФ скоротився на 6,36 млрд дол. (на 14%), ФНД - на 0,87 млрд (1%). При цьому через коливання курсу в рубльовому вираженні ФНД трохи виріс.

Екстраполяція темпів скорочення Резервного фонду, який використовується для покриття дефіциту бюджету, каже про його повне вичерпання на початку наступного року. На цьому будуються багато політичних розрахунків. Колишній радник російського президента Ілларіонов на початку літа навів оцінки динаміки золотовалютних резервів. Вони досить переконливо свідчать про те, що загальні резерви надто великі, щоб Кремль усерйоз побоювався вичерпання саме Резервного фонду. Навіть для Резервного фонду історичного мінімуму ще не досягнуто. На його думку, інформаційна кампанія "Резервний фонд близький до вичерпання" ведеться з метою переключення уваги суспільства з інших проблем, таких, як падіння рівня життя.

Існує й інший погляд на динаміку резервів Росії, який акцентує питання механізмів використання та методики обліку. Резервний фонд і ФНД, що перебувають в управлінні Мінфіну, при використанні для покриття бюджетного дефіциту конвертуються в рублі на внутрішньому ринку, що означає їхнє перетікання в золотовалютні резерви Центрального банку (ЦБ). Хоча при цьому зберігається загальна кількість валюти в суверенних фондах, відбувається рубльова емісія, яка деякий, але не нескінченний час, може приховуватися еластичністю економіки.

Російська влада ретельно стежить за збереженням додатного зовнішньоторговельного сальдо, знижуючи імпорт швидше від падіння доходів від експорту, у тому числі з допомогою "контрсанкцій". Завдяки цьому при скороченні товарної маси на внутрішньому ринку забезпечується деякий надлишок валюти, який викуповується ЦБ. Таким чином, його резерви зростають. Те, що, попри недавнє зниження нафтових котирувань, рубль продовжував зміцнюватися, свідчить саме про активне витрачання Резервного фонду.

Та є і штучний компонент цього зростання. Він пов'язаний з тим, що використання резервів Мінфіну відбувається через етап емісії валютних облігацій. Вони викуповуються резидентами (через недоступність зовнішніх фінансових ринків унаслідок санкцій) на кредити ЦБ під заставу цих самих валютних облігацій. Коли валюта завершує свій оборот та осідає в резервах ЦБ, на його рахунках накопичуються також валютні облігації, які штучно поліпшують статистику резервів, не будучи ліквідним інструментом.

Сукупний обсяг валютних резервів уряду та ЦБ останнім часом не вичерпується й може забезпечувати критичний імпорт досить довго. Але механізм використання Резервного фонду розганяє приховану інфляцію та приховує нагромадження в національних резервах неліквідних фінансових інструментів. Без зменшення санкційного тиску ці фактори можуть досить швидко призвести до різкого погіршення економічної ситуації.

Те, що проблема резервів існує та є гострою, підтверджують плани великої приватизації, оголошені ще на початку року. Цього року дефіцит російського бюджету становить 3% ВВП. Якщо він весь покриватиметься з Резервного фонду, вичерпання останнього може відбутися вже цього року. Приватизація мала принести цього року 1 трлн руб. (приблизно 1% ВВП), що дало б змогу розтягнути Резервний фонд ще на наступний бюджетний цикл.

Початкова ідея містила залучення портфельних інвестицій при збереженні державного контролю над держкорпораціями, державні пакети яких виставляються на продаж. План великої приватизації включав "Аэрофлот", "Алроса", "Башнефть", "Роснефть", "Сбербанк". Міністр економіки зустрічався навесні з послом США в Москві, запрошуючи американських інвесторів. Робилися активні пропозиції Китаю. Але на сьогодні внутрішньому інвестору продано лише пакет 10,9% акцій "Алросы", усього за 52,2 млрд руб. За приватизацію "Башнефти" розгорнулася боротьба. Незважаючи на недвозначне побажання Путіна залучити приватного інвестора, "Роснефть", керована Ігорем Сєчіним, намагається поглинути цю компанію, щоб підвищити власну капіталізацію перед продажем. Можливо, цей конфлікт скоротить дні Сєчіна як представника "старої гвардії" при владі.

Що ж до "Роснефти", із планами її приватизації пов'язане велике "геополітичне" розчарування. Уряд розраховує продати 19,5% із державного пакета акцій у 69,5% за 650 млрд руб. (близько 10 млрд дол.). У російських інвесторів таких грошей немає. Надії пов'язувалися з Китаєм, який торік погодився вигідно для Росії купити приватні частки в нафтохімічних підприємствах, які належать близьким до Путіна бізнесменам і гіпотетичним родичам. Але з "Роснефтью" виникла перешкода у вигляді наполегливого бажання Китаю одержати разом із акціями російських держкорпорацій права на управління ними в рамках частки власності, яка купується. Росія піти на це не готова. Нещодавній візит Путіна в Пекін, який інтенсивно готувався кілька місяців і на який покладали великі геополітичні надії, завершився, по суті, повторенням старих декларацій. "Політика Путіна" перестала бути для Китаю достатньою гарантією інвестицій у російську економіку.

Економічної альтернативи для Росії відновленню відносин із Заходом немає. Можна ще якийсь час маневрувати в замкнутому просторі, але рити таємний підземний хід з обложеної фортеці нікуди.

Ядерний бог

У Воєнній доктрині Росії, оновленій наприкінці 2014 р., ідеться, що Росія може застосувати ядерну зброю у відповідь на ядерний напад або на звичайний напад, "коли під загрозу поставлене саме існування держави". Реальність така, що загрозу "самому існуванню держави" Росія сприймає екстериторіально. Погляди на державу Кремль уперто розширює до колишніх радянських кордонів. Ми пам'ятаємо про хвастощі російського президента з приводу анексії Криму - про готовність привести у найвищу готовність ядерні сили. Під час дискусій про надання Україні західної летальної зброї у 2014–2015 рр. були кількаразові "зливи" у ЗМІ з посиланням на російських комунікаторів із Заходом, що Росія залишає за собою право відповісти на західну військову допомогу Україні будь-якими військовими засобами.

Не "м'яка" і не "жорстка" сила взагалі, а саме ядерна зброя є головним аргументом Росії у вимогах закріплення за нею недоторканної ззовні сфери впливу. На жаль, ядерні потенціали справді відкидають довгі тіні, в яких інші інструменти впливу різко збільшують свою дієвість. Росія тримається за свій ядерний статус всіма силами, доводячи його до рівня релігії. Як висловився маргінальний, але яскравий російський політичний філософ Михайло Проханов у своєму есе "Атомная бомба и мы", уран - це "мистический символ, с помощью которого идет управление историей". У Росії він далеко не єдиний, хто так думає.

В останні роки США робили кілька спроб втягнути Росію в новий цикл більш глибокого, паритетного ядерного роззброєння. Вона незмінно відмовлялася. Але США не залишали спроб. Уже цього року було зроблено ще дві.

У лютому офіційний представник Білого дому Джош Ернест озвучив ідею повернення до переговорів про подальше скорочення ядерних озброєнь. Без затримки заступник міністра закордонних справ Росії Сергій Рябков відповів відмовою: "Продолжение российско-американских переговоров о сокращении ядерных вооружений исключено". Аргументація Росії така: по-перше, уже досягнуто рівня кінця 1950-х - початку 1960-х років. У сучасній Росії він сприймається як мінімально допустимий. По-друге, США продовжують розвивати протиракетну оборону та неядерні високоточні засоби глобального удару. По-третє, США шляхом санкцій підривають обороноздатність Росії.

У квітні Путін проігнорував ядерний саміт у Вашингтоні - останній із серії самітів, ініційованих Бараком Обамою у його спробі наблизити без'ядерний світ. Проте під час цього ядерного саміту в Москві проходили досить важливі переговори Томаса Шеннона, заступника держсекретаря США з політичних питань, з його російським колегою Сергієм Рябковим, заступником міністра закордонних справ. Серед головних тем були питання ядерного роззброєння.

Напругу російських ядерних загроз в останні роки було доведено до найвищої точки. Розвиток ракетно-ядерного озброєння триває максимально можливими темпами, але це, як виявилося, лише сильніше консолідує Захід, стимулює розвиток протиракетної оборони (ПРО) і зміцнює НАТО. У відповідь на введення в експлуатацію навесні цього року першого позиційного району ПРО НАТО в Румунії та початок будівництва ще одного району в Польщі з Росії пролунали сигнали про істотну зміну способів реагування. З'явилися практично неможливі раніше оцінки, що нові системи ПРО в Європі майже не впливають на спроможність Росії забезпечувати ядерний паритет зі США.

Путін повторив тезу, що ПРО в Європі є частиною ядерного арсеналу США. Але за цим стоїть мотив юридичної, а не військової претензії. Режим договорів у сфері ядерних озброєнь забороняє розміщення стратегічних ядерних сил за межами національної території (крім Світового океану та повітряного простору). Такий самий сенс мають заяви, що пускові установки ПРО в Європі ідентичні тим, які використовуються для крилатих ракет середньої дальності, заборонених Договором про ракети середньої та меншої дальності (РСМД). Нині ця теза стала офіційною. Росія стверджує, що це не вона порушує Договір РСМД, розробляючи та випробовуючи систему "Іскандер-К", а США, розміщаючи в Європі елементи ПРО. За всієї надуманості цього аргументу іншого в Росії немає.

На початку літа в американських ЗМІ з'явилася інформація, що адміністрація Барака Обами, яка йде, має намір запропонувати Росії заздалегідь подовжити Договір СНО-3 зі скорочення стратегічних озброєнь, укладений у 2010 р., на десять років, і реалізувати кілька інших ініціатив із наближення до без'ядерного світу. Кремль відповів у тому дусі, що оскільки офіційної пропозиції немає, обговорювати нічого.

Віра в ядерного бога залишається міцною. Але вона демонструє ознаки корозії. У липні "Росатом" оголосив про підписання угоди з американськими партнерами про початок дослідно-промислової експлуатації російського ядерного палива в США. Проект передбачає, у разі успіху, значні поставки. Це досить дивовижна подія на тлі взаємного режиму санкцій. Вона тим паче дивна, якщо взяти до уваги, що в Росії недостатньо уранової сировини для значного збільшення фабрикації ядерного палива понад уже існуючі зобов'язання із завантаження ядерних реакторів радянського та російського виробництва. Пояснення може бути одне: Росія відновила або незабаром відновить конверсію збройового урану в ядерне паливо. Якщо це так, подальші скорочення активних ядерних арсеналів теж стають можливими. Діра в російському бюджеті робить свою антиядерну справу.

"Неможливе"

Російська політика усе ще зберігає інерцію геополітичного наступу 2013-2015 рр. Розігнана машина агресії не може легко зупинитися. Імовірно, ми спостерігаємо переломний момент, коли зміна політики стає неминучою, але старі інструменти ще можуть бути використані на максимальну потужність. У Росії виникає спокуса їх застосувати, щоб закріпити та/або розширити геополітичні завоювання останніх років.

"Кримський інцидент" щодо цього може нести значну небезпеку. Створення casus belli готувалося досить довго. Кілька місяців в інформаційний простір вкидалися заяви про діяльність "Ісламської держави" в Україні, про наявність на півдні України якихось баз із підготовки бойовиків. План вимальовувався досить певний: тероризм нібито обкопався в Україні, і Росія має право відкрито застосовувати зброю для знищення його вогнищ, не прикриваючись фіговим листком "русского мира".

Важко сказати, чому фінал цієї операції виявився змазаним. Відомий російський політолог Гліб Павловський недавно порівняв російську політику з "борьбой на дне Марианской впадины, которую вы не видите, только периодически всплывают какие-то растерзанные туши неизвестных животных, и периодически кто-то страшный вылезает в телевизор". Минулого тижня ми побачили відставку Сергія Іванова, можливо, побачимо незабаром відставку Олександра Бортнікова та когось іще. Ми бачили грізні заяви з екранів телевізора. Щось пішло не так, як планувалося, але неможливо зрозуміти, що саме та чому. Не виключено, що відіграли роль дзвінки британського прем'єра Владіміру Путіну та міністрів закордонних справ Німеччини і Франції Сергію Лаврову. Хай там як, цього тижня "заходи у відповідь" проти України було в цілому дезавуйовано. Про розрив дипвідносин уже не йдеться.

Якщо цей нестабільний період буде пройдено, уже після парламентських виборів діра в російському бюджеті, зміна управлінських поколінь і пошук нової стратегії економічного зростання з високою ймовірністю змусять Росію скорочувати воєнні видатки та знижувати військову напругу. Україна на деякий досить тривалий час може одержати воєнну передишку.

Та якщо вдивитися в цю нову ситуацію, не гарантовану, але ймовірну, можна побачити досить складне нове випробування. Річ у тім, що політика України, як і багатьох інших країн, щодо Росії персоніфікована: ось агресивний Путін, ось його ретроградна "стара гвардія", демагогічний Лавров, грізний Шойгу та підступний Сурков. Але з урахуванням змін, що відбуваються в Росії, може незабаром виявитися, що Путіна неправильно інформували про "Майдан", конкретні винуватці агресії проти України відійшли від справ, а то й від тіл, у вищій управлінській ланці - нові люди, не замарані анексією Криму, війною в Донбасі та не обтяжені західними санкціями.

Уявімо, що ці нові люди рано чи пізно запропонують Україні розпочати відносини з нового аркуша. Хочете реінтегрувати ОРДЛО? Ми не заважатимемо, тільки не використовуйте військової сили та репресій. Хочете повернути власність у Криму, відпочивати там, як колись, і користуватися своїми банківськими картками? Будь ласка, тільки визнайте результати старого або нового референдуму. Хочете розвивати відносини з ЄС і НАТО? Теж можливо, тільки відмовтеся від ідеї членства та зберігайте баланс зі східним напрямом. І забудьмо війну, відкриймо інформаційні кордони, відновімо економічні й гуманітарні зв'язки та взаємодію еліт. Які заперечення?

Realpolitik змусить поставитися до такої пропозиції, якщо вона надійде, серйозно. Та навіть якщо відкинути пам'ять про загиблих і уявлення про справедливість, залишиться важливе "але": де гарантії від рецидивів спроби відновлення СРСР, створення, а не крах якого було найбільшою геополітичною катастрофою XX століття? Вибір невеликий: або членство України в НАТО, або вічно слабка Росія, або сильна, але без'ядерна Росія.

Поки Росія залишатиметься ядерною, а Україна перебуватиме поза зоною колективної оборони НАТО, такі гарантії й не з'являться. Це буде складна ситуація "гібридного миру", вона ймовірна, і до неї потрібно готуватися, як і до ситуації широкомасштабної військової агресії, яка, на жаль, так само усе ще можлива.