Солана — друг, та незалежність дорожча

Сербія втратила останнього партнера по федерації, іменованої останнім часом не інакше як «фасадною». Співдружність Сербії і Чорногорії (СіЧ) припинила своє існування після того як 55, 4% чорногорців проголосували за цілковиту незалежність Подгориці від Белграда. Долю нової держави визначили 19 тисяч виборців — саме вони і становили ті критичні чотири десятих відсотка, без яких тамтешньому прем’єру Міло Джукановичу довелося б укотре поховати свою давню мрію про остаточне розлучення з Белградом.

Прибічники самостійності республіки постійно акцентували увагу на тому, що йшлося зовсім не про здобуття незалежності, а про її відновлення: на Берлінському конгресі 1878 року Чорногорія вже була визнана незалежною державою, проте 1918 року просербськи налаштований парламент позбавив її цієї розкоші.

Перейти в якісно новий статус Чорногорії виявилося зовсім не так просто, як сьогодні здається багатьом натхненникам дезінтеграційних процесів у сусідніх країнах. У тому числі і на теренах СНД. Владі Чорногорії знадобився не рік і не два, щоб утілити в життя саму ідею референдуму. Адже хоч би що там казали, зробити Чорногорію незалежною нинішній прем’єр і колишній президент обіцяв протягом останніх дев’яти років — практично з того моменту, як залишив лави партії Слободана Мілошевича, котрого він ще тоді охрестив «людиною минулого», і виграв президентські вибори в республіці.

Згодом Міло Джуканович відмежувався від воєнного конфлікту в Косово, за що Мілошевич фактично усунув Чорногорію від федеральної влади, відмовившись визнати обраних чорногорцями депутатів верхньої палати парламенту. Адміністративна лінія між обома республіками дедалі більше почала нагадувати державний кордон, а Джуканович із чистою совістю почав відщипувати незалежність від Сербії шматочками.

У дев’яносто дев’ятому з його подачі було підготовлено документ про «основи майбутніх відносин Чорногорії і Сербії», у якому, крім іншого, пропонувалося перейменувати Союзну Республіку Югославія на Співдружність двох республік і розділити на дві частини федеральну армію. У Белграді, відкидаючи всі ці пропозиції як божевільні, й уявити собі не могли, що через три роки Співдружність Сербії і Чорногорії (СіЧ) усе ж таки з’явиться на карті замість звичної абревіатури СРЮ.

Двотисячного стараннями того самого Джукановича чорногорський електорат здебільшого проігнорував вибори президента Союзної Республіки і дружно перейшов із динара на німецьку марку. До питання самовизначення за допомогою плебісциту чорногорська влада впритул підійшла 2002 року. Проте ці плани істотно підкоригувала євросоюзна дипломатія. З подачі верховного представника ЄС з питань безпеки і зовнішньої політики Хав’єра Солани виникла Співдружність Сербії і Чорногорії. Вже тоді багато експертів відверто сумнівалися у життєздатності дипломатичного проекту ЄС, який скептично називали на Балканах Соланією. Проте євроінтеграційна налаштованість обох республік дала про себе знати, а чорногорське керівництво ще й пообіцяло не порушувати питання референдуму протягом трьох найближчих років.

Сказати, що за цей час Євросоюз кардинально змінив свою позицію, відразу поповнивши лави активних прибічників чорногорської незалежності, було б неправдою. Для того є не одне пояснення. Та й підтримати проведення референдуму, по суті, означало для ЄС визнати недієздатність свого ж політичного проекту, який не проіснував навіть п’яти років. Коли в Брюсселі усвідомили, що цього разу Джуканович не відступить, були запропоновані досить жорсткі правила гри. Кажуть, Солана особисто наполіг на запровадженні необхідного для міжнародного визнання референдуму цензу в 55% з явкою в 50%. Очевидно, що своїми пропозиціями верховний представник ЄС лише підіграв супротивникам незалежності: ще зовсім недавно через низьку явку Сербія два роки жила без президента.

Але пікантність ситуації полягає навіть не в цьому: лави чорногорських «сепаратистів» помітно ущільнилися після того як 3 травня нинішнього року Єврокомісія прийняла рішення призупинити переговори про прийняття Сербії і Чорногорії до ЄС. Зроблено це було під тим приводом, що влада Сербії не може заарештувати розшукуваного Гаазьким трибуналом генерала Ратко Младича. Зрозуміло, що ідейні натхненники чорногорської незалежності не могли втратити можливості продемонструвати: без Сербії з «її генералами і трибуналами» Подгориця потрапить до ЄС набагато швидше.

Думка, звичайно, дуже суперечлива. Знаючи настрої європейських полісимейкерів, багато з яких дотепер не отямилися від результатів торішніх референдумів щодо євроконституції у Франції і Голландії, навряд чи чорногорське керівництво має підстави для таких висновків. Тим більше що в деяких європейських столицях сьогодні активно порушується питання про перегляд резолюції ЄС у Салоніках, яка стосується саме євросоюзівського майбутнього балканських держав. Автору цих рядків, наприклад, достеменно відомо, що такі досить сильні настрої сьогодні існують у німецькому МЗС.

Крім того, багато євросоюзівських чиновників уже тепер пророкують Чорногорії майбутнє другого Монте-Карло. З яскраво вираженим російським акцентом. Слід зауважити, що сьогодні росіянам належать найбільш ласі об’єкти чорногорської промисловості та інфраструктури: «Русский алюминий» (РУСАЛ) є власником комбінату алюмінію у Подгориці, компанії «Мидленд» дісталося відновлення металургійного заводу в Нікшечі. Інвесторам із братньої Росії також належить низка великих готелів на Адріатичному узбережжі, зокрема й один із найрозкішніших — «Монтенегро». Одне слово, політична місія Росії на Балканах, кінець якої багато експертів пов’язують із виходом російських миротворців із Косово та Боснії і Герцеговини, потроху трансформується в економічну.

Супротивники ж незалежності переважно оперували двома аргументами. Перший зводився до розлогих пасажів щодо єдності братніх народів і появи загрози виникнення нової Берлінської стіни уздовж кордону із Сербією. Другий — що всі, хто голосує за незалежність республіки, насправді підтримують створення «особистої держави Міло Джукановича».

Важко навіть сказати, який із цих аргументів міг сильніше вплинути на ту частину електорату, яка не визначилася. У першому випадку спрацювало те, що Сербія і Чорногорія, незважаючи на всі досягнення Подгориці у частині розбудови незалежної держави, як і раніше, тісно взаємозалежні. Один лише факт: вихідцями з Чорногорії є ледь не половина кабінету сербського прем’єра Воїслава Коштуніци, включно з президентом Сербії Борисом Тадичем і міністром внутрішніх справ Драганом Йочичем. Останній, до речі, під час кампанії, яка передувала майбутньому плебісциту, прославився як один із найактивніших прибічників єдиної держави.

У другому — зовсім не бездоганне реноме самого Міло Джукановича, який у вузьких колах має прізвисько «Бритва». Як у європейських, так і в місцевих газетах його неодноразово обвинувачували у зв’язках з італійською мафією. До того ж у пам’яті багатьох жителів Балкан ще не стерся скандал трирічної давнини, коли нинішній прем’єр фігурував у ролі сигаретного контрабандиста, такого собі чорногорського «Дона Міло». Суть бізнесу полягала в тому, що Чорногорія безмитно приймала «ліві» тютюнові вироби, а потім через деякі європейські країни (переважно, Італію) успішно наводнювала ними Євросоюз. Одна вантажівка нібито приносила дохід у кілька сотень тисяч доларів.

От і довелося Джукановичу напередодні референдуму не лише в терміновому порядку підготувати Декларацію про відносини із Сербією, що гарантує сербам, які проживають на території Чорногорії, абсолютно рівні з чорногорцями права, за винятком права обирати і бути обраними, але ще й запевнити своїх супротивників: щойно вони проголосують за незалежність, він одразу ж складе свої повноваження.

Можливо, аргументи противників незалежності мали б набагато більший вплив на тих, хто не визначився, якби не поведінка офіційного Белграда. Прем’єр Коштуніца не тільки переписав усіх вихідців із Чорногорії, які живуть у Сербії (у тому числі і вищезгаданих членів його кабінету), вимагаючи надати їм право голосу на чорногорському референдумі, але й активно приєднався до кампанії із залякування партнерів по Співдружності. Жителів Чорногорії при кожній нагоді намагалися переконати, що в незалежній республіці їм доведеться виживати поодинці: братами ніхто їх уже не вважатиме. Постійно акцентувалась увага і на тому, що у разі відділення республіку відразу ж поглинуть албанці (Джуканович справді обіцяв відкрити кордон з Косово, якщо албанці підтримають незалежність). А напередодні самого голосування міністр уряду Сербії Велимір Ілич підніс команді Джукановича взагалі неоціненний подарунок, заявивши, що у разі збереження СіЧ чорногорцям «доведеться навчитися поважати сильнішого, багатшого і більшого». Чим не логічне доповнення до традиційних доказів Джукановича і Ко, що дві настільки різні держави — 10 мільйонів сербів проти 650 тисяч чорногорців — ніколи не зможуть стати рівноправними партнерами у єдиній державі?

Утім, сьогодні Брюссель турбує дещо інше: чи стануть результати чорногорського референдуму стимулом для інших сепаратистів — у Косово і Каталонії, Придністров’ї, Абхазії і Нагірному Карабасі? Вже кому, а їхнім лідерам дуже важко пояснити: суб’єкт федерації, що має право на самовизначення, яким, власне, і була Чорногорія, не має нічого спільного з автономією, що входила до складу суб’єкта федерації і тим більше із самопроголошеними республіками пострадянського розливу. Ще не те буде, якщо визнають Косово. Росія, приміром, уже готова знехтувати братерськими почуттями до сербського народу, аби такий прецедент було створено — на благо опікуваних нею «осколків імперії». Чи готовий на це Брюссель?