СКУТІ ОДНИМ ЛАНЦЮГОМ

У «ДТ» (№10, 15 березня ц.р.) було опубліковано статтю Григорія Немирі «До і після...війни». На його думку, виклик тероризму ставить перед світовою спільнотою насущне завдання пошуку нових, ефективніших інструментів світової політики, адекватних нинішній системі міжнародних відносин. Однак тероризм — лише видима частина айсберга, що несе загрозу безпеці й стабільності у світі.

Світове співтовариство розкололося на два табори у своєму ставленні до військового розв’язання іракської проблеми. Надзвичайно гостра ситуація, що виникла в ООН у результаті дискусій на зазначену тему, засвідчила: ця світова організація поки що не в змозі забезпечувати і підтримувати мир та безпеку. Одна із серйозних причин її недосконалості полягає в тому, що деякі основні принципи міжнародного права, якими керується ООН, іманентно суперечливі. І тому вони або недійові, або продукують політику подвійних стандартів.

Візьмемо такий принцип міжнародних відносин, як суверенне право держави і невтручання у її внутрішні справи. Можна навести достатньо фактів, які підтверджують, що цей принцип часто порушувався. СРСР силою зброї «наводив лад» в Угорщині, Чехословаччині, Афганістані. З допомогою збройної сили США змінили владу на Гаїті. Світова спільнота не дотримувалася вище зазначеного принципу, коли справа торкнулася Камбоджі після встановлення в цій країні тоталітарного режиму Пол Пота. Радянський Союз благословив своїх в’єтнамських побратимів по соцтабору на порушення суверенітету Камбоджі і введення туди військ. Здавалося б, шляхетна мета — зупинити геноцид і потік біженців. Але якою ціною! Довелося поступитися основним принципом світопорядку. Якщо за випадком ідуть інші, то це стає нормою.

Чому так відбувається? Сучасний світ тісно пов’язаний і тому взаємозалежний. Якщо одна держава починає проводити внутрішню чи зовнішню політику, результати якої завдають збитків або несуть загрозу мирові, стабільності й безпеці інших держав, то це не може не викликати відповідної реакції з їхнього боку і навіть світової спільноти в цілому. Якщо розв’язання спірних питань не вдається досягти політичним шляхом, то в хід іде радикальний засіб — застосування сили (іноді достатньо погрози). Людство ще не настільки просунуте, аби можна було виходити з гострих конфліктних ситуацій виключно мирним шляхом. На сьогодні це об’єктивна реальність.

Хто ж у світі найнебезпечніший? Який режим правління — демократичний, авторитарний чи тоталітарний (диктатура) — найчастіше є небезпечним джерелом конфліктів, що породжують загрозу безпеці й стабільності в регіоні або світі в цілому? Історія ХХ століття переконливо засвідчує, що це насамперед режим диктатури. Носієм його були Гітлер, Сталін, Пол Пот, Мілошевич, керівники руху Талібан. Найодіозніший із нині сущих диктаторів — Саддам Хусейн. Він, по суті, політичний маніяк, який в умовах придушеної внутрішньої опозиції неухильно гне свою лінію, попри заподіяння ним збитків власному народові й загрозу цивілізованому світу. Його основні засоби «виробництва» — утримувана ним абсолютна влада, зомбування та залякування власного народу, терор усередині країни. Підтримка міжнародного тероризму — один із проявів його правління. Цей політичний маніяк-диктатор, як і маніяк-убивця, не здатен сам зупинитися. На подив, багато хто, зокрема й деякі високі світові політики, цілком серйозно заявляє, що з ним можна домовитися. Це ілюзія, породжувана неповним розумінням природи його диктатури. А можливо, це політичне лукавство, за яким приховуються певні інтереси.

Далі. У державах із тоталітарним режимом проголошені ООН принципи дотримання прав і свобод людини, вільного волевиявлення громадян при виборі політичної системи та керівництва не діють. Їх неможливо реалізувати при диктатурі. Якщо ці погляди для демократичного світового співтовариства є справді найвищими цінностями, то воно має поступитися принципом невтручання щодо тоталітарних держав, де це кредо просто ігнорується. Стратегія цивілізованого світового співтовариства має бути спрямована на визволення народів цих країн від режиму диктатури. Лише за такого підходу система міжнародних відносин позбудеться політики подвійних стандартів і стане дійовою. Необхідно, щоб усунення від влади диктаторів та ліквідація їхніх режимів, які становлять найбільше джерело небезпеки для миру, було санкціоноване ООН. Здійсненню цього акта має передувати велика робота з розробки і планування засобів та технологій переважно невоєнного характеру. Реалізація ж його з допомогою зброї — крайній захід, що, як ми бачимо на прикладах застосування сили в Югославії та Іраку, призводить до дуже тяжких наслідків.

За встановлення нового, демократичного порядку в Іраку доведеться дуже дорого заплатити не лише іракському народові, а й усьому світу. Це, за великим рахунком, плата за недосконалість наявної системи світопорядку.

Хід світової історії в другій половині минулого століття свідчить, що тоталітарні режими поступово сходять нанівець. Виходячи з цієї позитивної тенденції, можна бути впевненим, що в боротьбі з диктаторським режимом Саддама Хусейна в остаточному підсумку перемозі антиіракської коаліції альтернативи немає. Не залишитися б осторонь неї іншим країнам.