Скасували позаблоковість. Що далі?

Похвалитися великими досягненнями на фронтах зовнішньої політики новий парламент поки що не може. Хоча ця сфера державної діяльності стала життєво важливою, визначальною і, в певному сенсі, символічною, законодавчі ініціативи, які її регулюють, обмежилися внесенням поправок до якісно паскудного Закону "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики" від 2010 р. Низка гучних заяв із цього приводу, як заведено, сформувала блискучу упаковку для всіляких спостерігачів. Всередині залишилося скасування давно застарілого статусу, який фактично й не діяв. Відмова від позаблокової політики - це справді вибір на користь більшої свободи. Але абсолютно не факт, що на користь більшої безпеки.

Якщо відкинути піарну полову, то залишається рішення з досить складними для України наслідками, особливо в умовах відсутності довгострокової політики стосовно Росії. Рішення, яке приймати було необхідно, але яке без подальших кроків може стати джерелом ризиків і, в такому разі, ситуацію з безпекою навряд чи поліпшить. На жаль, це поступово стає відмітною рисою і багатьох інших рішень, хоча половинчастість та імітація реформ у зовнішній політиці можуть виявитися особливо небезпечними.

У 2010 р. пропозиція позаблоковості з'явилася в Законі про засади внутрішньої і зовнішньої політики під прямим впливом Кремля. Віктор Янукович дешево обміняв свободу зовнішньополітичного вибору, позбавивши Україну її традиційної "багатовекторності", а по суті - можливості торгувати своїми зовнішньополітичними орієнтирами. Втративши страшилку для Москви у вигляді членства в НАТО, Янукович відразу взявся за іншу - Угода про асоціацію з ЄС, і для більшої переконливості зробив риторику про євроінтеграцію України тотальною, розраховуючи таким чином виторгувати якомога більше як у Брюсселя, так і в Москви. Для національної безпеки нічого хорошого з цього не вийшло. Навіть без драматизму подальших подій, позиції України в цьому трикутнику стали б занадто слабкими внаслідок таких маневрів. Скасувавши безглузду й шкідливу в нинішніх умовах норму, парламент повернув усіх нас у реалії п'ятирічної давності. Заслуга, прямо скажемо, не особливо вражаюча.

Річ у тому, що 5 років тому, як і раніше, Україна й так проводила політику позаблоковості, тільки не де-юре, а де-факто. З різним ступенем інтенсивності ми то зближувалися з НАТО і ЄС, то віддалялися від них, варіювали рівень своєї активності в СНД, брали участь у регіональних проектах. Однак прикметною рисою всієї цієї діяльності залишалася її спрямованість не на максимізацію вигод від багатогранної співпраці, яку пропонували формати всіх цих інститутів, а на обмін перспектив такої співпраці на короткострокові переваги. Інакше кажучи, Україна була однією з дуже небагатьох держав, які, по суті, торгували своїми геополітичними перевагами. Результати торгівлі не вражали: прописка в "сірій зоні" європейської безпеки і повна залежність від рішень та намірів Росії в цій сфері. Ситуація ускладнювалася ще й тим, що на концептуальному рівні завмирання України в цій "сірій зоні" ставало ключовим елементом загального статус кво: і для Москви і для Брюсселя, здавалося, це було прийнятним компромісом.

Ущербність такої політики тільки торік стала очевидною для всіх, а не лише для спеціалістів у сфері зовнішньої політики та безпеки. Почерговий шантаж Москви, Брюсселя і Вашингтона всілякими зближеннями й асоціаціями видавався цілком зручною і прибутковою справою, позбавленою прямих ризиків. Заклинання про новий простір безпеки в Європі заколисували, пряма агресія здавалася неймовірною, а будь-які невдачі можна було списати на складнощі соціально-економічної обстановки в самій Україні.

Але держава, за словами Рішельє, не може покладатися на добрі наміри своїх сусідів. У сучасній теорії політичного реалізму цей принцип звучить так: завжди виходьте з силових можливостей, а не з намірів інших держав, і тримайте в умі найгірший сценарій розвитку подій. Торгуючи своїм стратегічним вибором, Україна вчинила вкрай недалекоглядно й досить ризиковано. Найгірше, що може трапитися після скасування позаблоковості, - це інерційне повернення до багатовекторності через відсутність чітких альтернативних стратегій і/або політичного консенсусу з їх приводу.

Навіть у "найкращі часи" багатовекторна зовнішня політика була не найбільш вдалим вибором. Вона значною мірою будувалася на уявленнях про важливість України в європейських геополітичних розкладах та на ситуативних прикладах відносних успіхів балансуючих країн епохи "холодної війни". Не враховувалися системні зміни в міжнародній, і особливо європейській, політиці, а також серйозні ризики, що виникали у сфері безпеки. Набагато корисніше було б орієнтуватися не на досвід часів "холодної війни", а на приклади сусідів України в Центральній та Східній Європі, які опинилися у схожих геополітичних умовах.

Багатовекторність має властивість вироджуватися. Тобто вона поступово звужує простір вибору і на загал погіршує позиції держави, котра її вибрала. У сприятливих умовах це відбувається повільно й майже непомітно; але сьогодні умови сприятливими назвати аж ніяк не можна. Використання такої зовнішньої політики позбавить нас справжніх союзників, зведе до мінімуму довіру до України і, швидше за все, закінчиться чимось на кшталт підписання чергових Харківських угод. Раціональних підстав для такого вибору немає.

Тим часом зовнішня політика України потребує рішень. З одного боку, їй потрібні нормативні положення, що окреслювали б загальні орієнтири, принципи та напрями. З іншого - змістові документи з пропозиціями довгострокового стратегічного бачення. Без таких рішень кожна ситуація і кожен епізод, пов'язані із зовнішніми впливами, викликатимуть шквал суперечностей, метань та сумнівів, - від масштабних питань на кшталт взаємодії з Росією або співпраці з НАТО і до технічних проблем безвізового режиму чи зовнішньої торгівлі.

Хороша стратегія зовнішньої політики спирається на конкурентні переваги країни і пов'язує цілі, засоби та особливості поточного становища держави у світі. Вона ж дає загальні відповіді на більшість тактичних і технічних питань. Відсутність хорошої чи погана стратегія генерують ситуативність, хаос і неефективність.

Інколи виникає відчуття, що Україна пливе за течією подій. Обстановка, яка склалася, сама формує коаліції, зближує інтереси України, США та країн Європи, створює умови для підтримки України. Але чи є це результатом наших зусиль і цілеспрямованої політики? Коли ні, то зі зміною обстановки зникне й підтримка. Сьогодні Захід захищає в Україні правила гри, які вважає справедливими і важливими. Досить імовірно, що такою самою була б його реакція на анексію Криму і в тому разі, коли б президентом залишався Віктор Янукович. Буде дорогою помилкою сприймати стратегію інших держав за реалізацію своєї власної.

Дії України значною мірою залишаються суперечливими, неузгодженими й запізнілими. Мікс із гасел про європейський вибір, закликів до референдуму про вступ до НАТО, спекуляцій про наслідки запізнілого скасування позаблоковості не повинен підмінювати стратегію зовнішньої політики. Успіхи на зразок підписання Угоди про асоціацію з ЄС, прийняття "Акту на підтримку свободи України" або активізація співпраці України з сусідами в регіоні не мають викликати ейфорію, - це багато в чому не наша заслуга, а конкретні кроки партнерів, для яких дії Росії становлять загрозу.

Щоб нарешті перейти до активної ролі у світовій та регіональній політиці, Україна мусить зрозуміти й чітко сформулювати, якою вона хоче цю політику бачити, як цього можна досягти і який внесок вона готова в це зробити. Це і є ключові складові зовнішньополітичної стратегії, яку давно час сформулювати і без якої просте скасування позаблоковості залишиться не більш ніж символічним актом. Особливості нинішньої обстановки дають підказки: питання безпеки в її жорсткому сенсі стають центральними, рівень взаємної довіри значно знижується, світ загалом стає більш конкурентним і "реалістичним".

Дорогою ціною і високими ризиками Україна заплатила за зовнішньополітичні можливості, які перед нею відкрилися. Якщо ними не скористатися грамотно, чергове вікно можливостей дуже скоро виявиться закритим.