Скандинавський гамбіт: чи заблокує Туреччина членство Фінляндії і Швеції в НАТО?

19 травня, 2022, 08:30 Роздрукувати
Відправити
Відправити

Чому Анкара вирішила піти ва-банк

Скандинавський гамбіт: чи заблокує Туреччина членство Фінляндії і Швеції в НАТО?
© depositphotos/borkus

Заяви президента Туреччини про небажання бачити Швецію і Фінляндію членами НАТО на тлі російської агресії в Україні для багатьох стали несподіванкою. Втім, у Анкари є на це свої причини. І вони не нові.

Офіційно турецька влада відмовилася підтримати заявки на членство в НАТО Швеції і Фінляндії, звинувативши їх у політиці відчинених дверей для терористів, які безпосередньо загрожують національній безпеці Туреччини. Насамперед ідеться про бойовиків курдських організацій PКК та YPG, що їх Анкара розглядає як гілки однієї терористичної мережі. Принагідно турецький міністр юстиції нагадав і про десятки нерозглянутих запитів на екстрадицію послідовників руху Гюлена, котрих після спроби перевороту 2016 року в Туреччині теж вважають членами терористичної організації. Але це тільки верхівка айсберга. Насправді приводів до такого дипломатичного демаршу в Анкари набагато більше.

По-перше, причини будь-яких зовнішньополітичних заяв варто шукати в політиці внутрішній. У 2023 році в Туреччині відбудуться загальнонаціональні вибори. Народне волевиявлення має підбити підсумки не тільки століття розвитку республіки, побудованої Ататюрком, а й двадцяти років правління Ердогана, чий політичний спадок часто оцінюють як альтернативу революційним принципам кемалістів. І поки ці оцінки незадовільні. Квітневе соціологічне дослідження компанії «Метрополл» віддає перевагу у другому турі виборів будь-якому із основних конкурентів чинного президента з різницею до 8% голосів.

Країна зараз переживає не найкращі часи, долаючи наслідки економічної кризи, спричиненої пандемією коронавірусу, невдалими спробами ручного управління фінансовою системою та безпрецедентними викликами, пов’язаними з російською агресією в Україні. Після нетривалої стабілізації курсу турецька валюта цього тижня знову почала швидко втрачати позиції, наближаючись до чергового «рекорду» — 16 лір за долар США (торік у травні це співвідношення було 1:8).

Недавні опитування оптимізму не додають. Саме економічні проблеми очолюють список найболючіших питань для турецького суспільства (22,7%). На другому місці — біженці (17,9%); далі — коронавірус (16%) та терористичні загрози (7,2%). Оскільки в нинішніх умовах забезпечити економічне зростання чи знизити показники інфляції та безробіття неможливо, очевидними пріоритетами влади залишаються проблеми боротьби з тероризмом, послаблення соціально-економічного тягаря, що його створюють понад чотири мільйони біженців у країні, та сподівання на успіхи зовнішньополітичні. Досягнення прогресу у припиненні західної підтримки угрупованням сирійських курдів дозволило б одразу вирішити всі ці питання.

Заради справедливості слід зазначити, що підстави для занепокоєння Анкара має. Відкриті джерела наводять численні докази того, як американське озброєння, передане силам YPG для боротьби з ІДІЛ у Сирії, вже за кілька тижнів опинялося в руках курдських терористів PКК на сході Туреччини. Недавні заяви США про можливість вивести з-під санкцій компанії, які мають намір працювати в Сирії на територіях, непідконтрольних режимові Асада (де-факто контрольованих курдськими угрупованнями PYD та YPG), стали останньою краплею в переповнену чашу турецького терпіння. На цьому тлі було б наївно очікувати, що Анкара не скористається нагодою привернути увагу до курдського питання не тільки шведських і фінських колег, а й узагалі західних партнерів.

По-друге, двосторонні відносини Туреччини з країнами Північної Європи ніколи не були безхмарними. Хоч і не обтяжені такою кількістю проблем, як відносини зі США чи Німеччиною, вони завжди залишалися на рівні по-скандинавськи «холодного миру». Ліберальна політика Швеції та Фінляндії щодо біженців і шукачів політичного притулку, традиційна увага до проблем із правами людини, чималі курдські діаспори (які вже у другому-третьому поколіннях мають своїх представників у державних органах влади), діяльність забороненого в Туреччині курдського мовника «Рож ТБ» зі штаб-квартирою в Данії та відсутність горизонтальних зв’язків між суспільствами теж не сприяють активізації діалогу.

Не вибачила Анкара і шведських санкцій проти турецької оборонної промисловості, і заборони на поставки зброї після початку військової операції «Джерело миру» в Сирії у 2019 році. На відміну від багатьох інших рішень, що традиційно приймаються на рівні ЄС, ці обмеження накладалися індивідуальними рішеннями країн-членів. І стосовно Туреччини позиція шведського уряду не відзначається ліберальністю.

По-третє, важливий і ширший, трансатлантичний контекст. В умовах російської агресії не тільки відсутність у Туреччині НАТОвських «Петріотів», а й фактичне ембарго на поставки нової зброї та запчастин для вже наявної часто розглядаються в країні як свідомі кроки Заходу, покликані послабити «незручного партнера». Все це ще більше підживлює і без того рекордні рівні антиамериканських та антизахідних настроїв у турецькому суспільстві. Хоча Туреччина є членом НАТО з 1952 року, згідно з опитуваннями громадської думки, переважна більшість респондентів не вірить у можливість застосування статті 5 Статуту у разі нападу на її територію. Таку позицію можна зрозуміти, згадуючи інцидент із російським Су-24, який у 2015 році «заблукав» до Туреччини з боку сирійського кордону. Ба більше, понад 56% населення бачать загрозу для національної безпеки в самих країнах-членах НАТО (насамперед США) — в тому числі й через їхню тісну співпрацю з курдами.

Не приховував цього і міністр закордонних справ Мевлют Чавушоглу, наголошуючи, що «йдеться не лише про дві країни-кандидатки, а й про союзні держави. Їм слід припинити підтримку терористичних організацій. Тут мають бути абсолютні гарантії безпеки. Мають бути зняті обмеження для оборонної промисловості чи заборони на експортні дозволи. Я говорю це не для торгів. Я говорю про це як про вимогу до Альянсу».

Втім, торгів, очевидно, не уникнути, про що свідчать суперечливі заяви представників турецької влади. І, поки президент Ердоган, виступаючи в національних медіа, закликає делегації скандинавських країн «не гаяти час на марні поїздки до Анкари» в марних спробах переконати Туреччину змінити свою позицію, його речник в інтерв’ю для міжнародного агентства Reuters стверджує, що Туреччина не зачиняє двері НАТО для Швеції та Фінляндії, але порушує питання власної національної безпеки: «Членство в НАТО — це завжди процес. Подивимось, як ітимуть справи. Звісно, ми хочемо дискусії, переговорів зі шведськими колегами».

Перший раунд переговорів на полях міністерського саміту в Берліні бажаного результату (принаймні для Швеції) не приніс. Основні надії покладалися на зустріч Чавушоглу з Блінкеном, що відбулася 18 травня в Нью-Йорку в рамках «американо-турецького стратегічного механізму» нормалізації відносин, започаткованого в квітні нинішнього року.

Запуск цього формату після кількох років глибокої кризи став можливим великою мірою завдяки тій конструктивній позиції, яку Туреччина зайняла в російсько-українській війні. Постачання Україні славнозвісних «Байрактарів», перекриття проток для російських кораблів і миротворчі ініціативи відновили надію на повернення країни до НАТОвської родини. Втім, нинішня позиція Анкари по блокуванню членства в НАТО двох стратегічно важливих країн, які могли б суттєво посилити обороноздатність Альянсу в Європі на тлі російської війни в Україні, може не тільки звести ці зусилля нанівець, а й призвести до ще глибшої ізоляції Туреччини з боку інших західних партнерів.

Наразі говорити про конкретні домовленості за результатами зустрічі ще зарано, але судячи з короткої спільної заяви сторін, прориву досягти не вдалося. Про перспективи розширення НАТО там немає жодної згадки, натомість є кілька загальних фраз про наміри «поглиблювати співпрацю в питаннях оборони, боротьби з тероризмом, енергетичної та продовольчої безпеки, боротьби з кліматичними змінами та активізації торгівлі», а також щодо підтримки територіальної цілісності та суверенітету України у війні з Росією.

Тимчасом для турецького керівництва все ще важливим залишається і збереження «конструктивного діалогу» з країною-агресором, не в останню чергу з уже згаданих економічних причин, через залежність від російського газу та атомної енергетики, а також зі стійкого бажання за будь-яку ціну досягти «стамбульських» домовленостей, що мають прийти на заміну «мінським». Відтак, хоча посилення російських позицій у регіоні жодним чином не відповідає далекосяжним турецьким інтересам, розширення НАТО на схід саме зараз розглядається як «не на часі». Адже така «провокація» могла би поставити під загрозу виплекану турецькою дипломатією переговорну платформу між Україною та Росією. А з нею — і можливість вести business as usual із Москвою (який наразі Анкара виправдовує своїм статусом нейтрального посередника в переговорах) та додаткові бонуси у вигляді посилення регіонального статусу і поліпшення міжнародного іміджу.

Щодо «дозволу» на вступ північних сусідів Росії до Альянсу, Туреччина не приховує зустрічного списку вимог. Зокрема серед переконливих аргументів на користь розширення НАТО Анкара очікує побачити прогрес у поставках НАТОвських винищувачів. Відновлення участі в програмі F-35 залишається бажаним, але недосяжним планом-максимум. Туреччина мала унікальну нагоду поновити співпрацю і позбутися санкцій за закупівлю російських С-400, передавши їх Україні. Але дива не сталося.

Натомість вдалося досягти попередніх домовленостей із адміністрацією Байдена щодо відновлення співпраці в питанні F-16. Наразі Анкара очікує поставок 40 нових та модернізації ще 80 бортів в обмін на заплачені ще раніше 1,4 мільярда доларів. Втім, останнє слово за Конгресом. І переконати його в доцільності постачання винищувачів ЗС Туреччини, наразі активно залученим до військової операції проти курдських сил у північному Іраку, може бути не менш складним завданням, ніж переконати Анкару в доцільності членства в НАТО Фінляндії та Швеції.

До того ж військові експерти відзначають, що послаблення позицій Росії і зміна балансу на користь Ірану в Сирії може спонукати турецькі збройні сили до нової «транскордонної антитерористичної операції». За кілька місяців російської війни в Україні Туреччина зробила все, аби, допомагаючи нам, допомогти й собі. Перекриваючи протоки для російських військових кораблів на вхід і на вихід з басейну Чорного моря, зупиняючи «сирійський експрес» — ключовий маршрут російських поставок зброї та техніки з окупованого Криму до сирійського Тартуса, закриваючи повітряний простір виключно для російських літаків, що прямують до Сирії, Анкара спромоглася істотно послабити й так виснажені російські ресурси.

Зміна міністра оборони Сирії наприкінці квітня цього року та заповнення вакантної з 2018 року посади начальника генштабу сирійської армії (яку дипломатичні джерела неофіційно називали контрольованою Росією «квотою») лише підтверджують ці тенденції. Низка призначень у лавах вищого військового керівництва Росії може свідчити про початок нової гри не тільки на українській, а й на сирійській шахівниці. Скандинавський гамбіт Туреччини здатен посилити її стартові позиції в обох партіях.

Все це не робить перспективу довгострокового блокування членства Швеції та Фінляндії в Альянсі вірогіднішою, але підвищує ціну «вхідного квитка».

Усі статті Євгенії Габер читайте за посиланням

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК