Прийшло-таки свято на вулицю противників НАТО. Сьогодні вони радіють — адже найпотужніший військово-політичний блок на нашій планеті опинився на грані серйозного розколу. Нинішня криза в альянсі виникла після того як Франція, Німеччина та Бельгія заблокували прохання Сполучених Штатів надати Туреччині додаткові засоби оборони у світлі можливої війни з Іраком. Вийшло все дуже негарно — на очах в усього світу, із вихлюпуванням роздратованих заяв і прихованих погроз. І хоча проблеми в ухваленні рішення з цього питання вимальовувалися заздалегідь, ніхто не припускав, що події стануть розвиватися настільки драматично.
По суті, американці діяли, на їхню думку, цілком логічно. Туреччина є єдиною країною НАТО, що межує з Іраком. А в статті 4 статуту альянсу говориться про скликання консультацій у разі, якщо «на думку когось із членів, загрозі піддаються територіальна цілісність, політична незалежність чи безпека однієї зі сторін». І ось, уперше за всю історію блока, країна, яка до нього входить, оголосила себе об’єктом загрози і зажадала від союзників ужити заходів з її захисту. НАТО збиралася направити в Туреччину розвідувальні літаки, протиракетні комплекси, а також підрозділи військ хімічного захисту.
Для Туреччини такий крок був своєрідним моментом істини. 1991 року ця країна зіграла ключову роль в операції американської армії зі звільнення Кувейту від іракських військ, але цього разу вона воювати не хоче. Відповідно до опитувань громадської думки, переважна більшість турецького населення проти війни, що підтверджується і розклеєними всюди антивоєнними плакатами. Головна причина — економіка. Адже до операції «Буря в пустелі» Ірак був другим за значенням торговим партнером Туреччини. Відтоді минуло понад десять років. Тепер насувається нова війна, і турецьку економіку, що вибирається з дворічної кризи, знову лихоманить. На вулицях різко зменшилося число іноземних туристів, які приносять значну частину валютного виторгу місцевому бізнесу. Це й зрозуміло — ніхто не хоче їхати відпочивати на передній край можливої війни.
Однак після місяців невизначеності та лавірування парламент Туреччини все ж дозволив американським військам готуватися до можливої війни з Іраком із турецької території. Проте Сполученим Штатам доведеться дорого заплатити за союзництво Туреччини. Остаточна цифра, за деякими оцінками, може скласти до 15 млрд. дол.
І от сьогодні виявилося, що Вашингтон виконав колосальну роботу зі своїми турецькими союзниками даремно. Виною всьому стала переконаність Франції, Німеччини та «Бельгії, що примкнула до них», у тому, що посилення обороноздатності Туреччини підриває зусилля з мирного вирішення кризи навколо Іраку і збільшує можливість війни.
Враховуючи, що всі рішення НАТО приймаються лише шляхом одностайного схвалення, позиція цих трьох країн поставила альянс за останні десятиліття на межу найсерйознішої кризи. Мало того, суперечності в блоку виникли у вирішальний момент розвитку іракської ситуації: 14 лютого військові інспектори ООН подають у Раду безпеки свою доповідь щодо Іраку. І висновки, які містяться в цьому документі, можуть дати «зелене світло» військовій операції проти Багдада. (Коли друкувався матеріал, не були відомі висновки, зроблені за доповіддю. — Ред.)
Попри заяву міністра оборони США Дональда Рамсфельда про те, що виниклі розбіжності не свідчать про розвал альянсу, а криза в НАТО не призведе до відстрочки можливої військової кампанії проти Іраку, європейське вето спровокувало різку відповідну реакцію з боку Вашингтона. Той же Рамсфельд назвав цей крок Німеччини, Франції та Бельгії серйозною помилкою.
Слід зазначити, що європейське вето в НАТО виявилося не єдиною «свинею», підкладеною провідними державами ЄС своїм американським союзникам. Минулого тижня Німеччина спробувала створити своєрідну коаліцію держав, зацікавлених у запобіганні війни США та Великобританії з Іраком. Саме після цього спостерігачі заговорили про виникнення загрози найсерйознішого трансатлантичного конфлікту за останній час.
Річ у тім, що Німеччина за підтримки Франції таємно розробила план, який днями буде представлено у Раді безпеки ООН — майже одночасно з доповіддю інспекторів, котрі намагаються роззброїти Саддама Хусейна. Крім Німеччини та Франції, на користь цих ініціатив в акуратно сформульованих пропозиціях висловився і президент Росії Володимир Путін.
План ФРН передбачає збільшити до 300 кількість інспекторів в Іраку, розмістити в країні значне число оонівських миротворців (у тому числі й німецьких), налагодити обльоти літаками-розвідниками всієї іракської території. Крім того, передбачається запровадити проти Багдада режим спеціальних санкцій. Наприклад, повітряний простір над Іраком буде закрито для польотів його військової авіації, а над експортом нафти буде встановлено найсуворіший контроль. Інакше кажучи, країна фактично перейде під протекторат ООН. Таким чином, присутність «блакитних шоломів» дозволить посилити політичний тиск на Саддама Хусейна і роззброїти його мирним шляхом. Саддаму ж буде дозволено зберегти за собою пост президента, котрий не має при цьому серйозних владних повноважень.
Зрозуміло, що Вашингтону й Лондону новий план геть не припав до душі. Представники американського уряду назвали його небезпечним, неефективним і наївним. Держсекретар Колін Пауелл, котрому зазвичай властиві м’які манери, відкрито висміяв франко-німецькі пропозиції. Радник із національної безпеки Кондоліза Райс була категоричнішою. Вона нагадала, що Франція та Німеччина традиційно мали проблеми в боротьбі з тиранами, до того ж обидві ці країни багато чим зобов’язані Сполученим Штатам. За словами пані Райс, і вони, і решта Західної Європи досі «жили б у похмурих умовах нацизму й комунізму, якби Америка не була готова ризикувати задля них життям своїх громадян».
Великобританія теж відреагувала на франко-німецький сюрприз із погано прихованим презирством. Представники британського уряду наголосили, що саме по собі збільшення кількості інспекторів не зможе змусити Ірак співробітничати з тими експертами, які вже працюють на його території.
Однак найбільше американців зачепив не стільки зміст ініціатив Берліна й Парижа, скільки той факт, що вони розроблялися таємно. Той же Дональд Рамсфельд із досадою повідомив, що він дізнався про їхнє існування з газет, а не через офіційні джерела.
Що казати, коли про новий план мало хто знав навіть у німецькому й французькому урядах. Герхард Шрьодер оголосив про нього в той час, коли в Мюнхені добігала кінця міжнародна конференція з безпеки, а в Берліні чекали президента Путіна. Учасник конференції Йошка Фішер був розсерджений тим, що канцлер не попередив його заздалегідь, давши витік інформації в пресу і натякнув на свою домовленість із Парижем. Розгубилися й обидва міністри оборони — Німеччини та Франції. В оборонному департаменті Франції досі з помітною часткою непевності говорять про спільний проект. Очевидно, Шрьодер обговорював його лише безпосередньо із Шираком.
Здивування викликав і характер самого документа. Військові експерти ФРН сумніваються в стратегічній доцільності проекту, оскільки іракський диктатор навряд чи погодиться на роль пасивного спостерігача. Крім того, представники німецьких опозиційних політичних сил указують на суперечливість самої концепції програми. По-перше, американці ще торік висували ідею жорсткішого інспекційного режиму в Іраку, але Німеччина тоді їх не підтримала. По-друге, ФРН проголосувала за першу резолюцію ООН, де говорилося про серйозні наслідки для Іраку у разі непокори вимогам інспекторів. А нова пропозиція Шрьодера означає відхід від умов і фактичне пом’якшення тиску на Багдад. І, нарешті: звідки канцлер має намір брати тисячі солдатів для нового миротворчого контингенту, якщо Афганістан і так напружив ресурси ФРН до краю. Поки що виразної відповіді на ці запитання немає.
Зате міжнародні спостерігачі на повну силу почали обговорювати новоявлений синдром емансипації НАТО від США. Та й справді, поговорити є про що. Поява на світ альтернативного німецько-французького плану врегулювання конфлікту навколо Іраку мирним шляхом створила багато в чому нову міжнародну ситуацію.
Загальновідомо, що політичні інтереси у світовій історії практично ніколи не були первинними. За всім криється пошук певної економічної вигоди. Так і новоявлені європейські гравці жадають не просто політичного престижу, а й відчутніших дивідендів у вигляді укладання вигідних контрактів на Близькому Сході до того, як це зроблять британські й американські фірми.
Та головна з причин, що спонукали керівників Німеччини та Франції проголосити настільки сміливу й незалежну зовнішню політику, пов’язана з їхнім бажанням стати в майбутньому одноосібними лідерами нової Європи. Такі ідеї вже давно витали і в Єлисейському палаці, і в бундестазі, але кращої нагоди за всі 50 років існування НАТО поки не випадало. Сьогодні ж Радянський Союз більше не загрожує Європі, а домінування Америки в Старому Світі стає дедалі нав’язливішим. Тому Франція та Німеччина вирішили скористатися моментом, поки США не створили собі нових союзників у Східній та Південній Європі і поки всі європейські країни остаточно не перетворилися на беззастережних сателітів США. «Гарячі голови» у Берліні й Парижі відчули, що Німеччина та Франція, маючи найсильніші економіки в Європі, зможуть разом стати новим центром світового впливу поза будь-яким політичним чи військовим блоком.
Однак, на думку більшості аналітиків, усі претензії франко-німецького союзу на роль нового вершителя світу все ж неспроможні. Так, торік США витратили на національну оборону 322 млрд. дол., а Франція та Німеччина разом узяті лише 59 млрд. І хоча авторитет Парижа й Берліна в Європі сьогодні досить високий, їхній політичний вплив у світі не пролягає далі меж власного континенту.
Тож, лідери Німеччини та Франції надто ризикують у своїй грі. Не маючи серйозної матеріальної бази, не спираючись на широку підтримку у власних країнах, посилаючись лише на президента Росії, котрий сам не менше залежить від США, Париж і Берлін можуть зробити велику історичну помилку, вносячи розкол у НАТО і протиставляючи себе Вашингтону.
Адже якщо американці й британці усе ж вступлять одноосібно у війну з Іраком і успішно її закінчать, то після цього провідну роль у Європі закономірно займуть ті, хто був із Вашингтоном поруч у тяжку хвилину. Якщо ж французькі й німецькі політики не підуть на поступку Сполученим Штатам, а продовжуватимуть і надалі «гнути свою лінію», то їхня політика може закінчитися повним політичним крахом, а їхні країни можуть остаточно втратити будь-яку політичну вагу. І хоч як би неправдоподібно це виглядало, але за певного збігу обставин через кілька років вже Анкара та Варшава диктуватимуть свої політичні умови Парижу й Берліну.