СІМ НЯНЬОК ДЛЯ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Одразу ж після призначення на пост глави українського уряду Анатолій Кінах заявив журналістам про свій намір створити разом із мінпромполітики ще й міністерство європейської інтеграції. Цей орган, як можна було зрозуміти зі слів прем’єра, координував би діяльність міністерств і відомств зі співробітництва з Європейським Союзом.

Через два місяці вже не доводиться сумніватися в тому, що ініціатива ця була значною мірою імпровізацією, націленою на короткочасну мету і не підкріпленою розробками експертів. Нещодавно український прем’єр відмовився від цієї ідеї, заявивши, що замість міністерства євроінтеграції буде створено управління у структурі Кабінету міністрів.

Коли говорять про необхідність створення в Україні органу, що координуватиме діяльність міністерств і відомств зі співробітництва з Європейським Союзом і пропагуватиме ідею європейської інтеграції, нерідко наводять приклад країн Центральної і Східної Європи. Зокрема тієї ж таки Польщі, де вже близько десяти років працює схожа інституція. На початку 90-х це було бюро європейської інтеграції, що входило до складу кабінету міністрів і в гострій міжвідомчій боротьбі з польським МЗС зуміло здобути статус координатора. З кінця 90-х — очолюваний прем’єр-міністром комітет європейської інтеграції, до складу якого входить секретаріат, що виконує буденну роботу з координації та приведення Польщі до стандартів ЄС. У міру того, як Варшава наближається до здійснення своєї мрії — членства в Європейському Союзі, вона створює й інші органи, що можуть посприяти реалізації її політики інтеграції в європейські структури. Наприклад, групу перемовників зі вступу Польщі в Європейський Союз очолює член комітету європейської інтеграції Ян Кулаковський.

Може, наводити приклад країн Центральної та Східної Європи не зовсім коректно. На відміну від України, де більше говорять про європейський вибір, ніж «роблять справу», і, швидше, думають про зовнішній ефект, ніж переймаються внутрішнім змістом, у східноєвропейських країнах справді реалізовують політику європейської інтеграції. Для тамтешнього політичного істеблішменту немає дилеми вибору між бідною і нестабільною Росією та багатою і стабільної Європою.

Що стосується України, то ще на світанку становлення її відносин із ЄС Київ також пробував створити координуючий орган. Спочатку ним був міжвідомчий комітет зі зв’язків Україна—ЄС (1994—
1997 рр.). Пізніше його функції перебрало на себе Національне агентство розвитку і європейської інтеграції. Втім, воно проіснувало недовго, ефективність роботи його була невисокою, і під приводом адміністративної реформи агентство ліквідували. Підрозділ, що працює над питаннями євроінтеграції, відтворили в Міністерстві економіки.

Відповідні підрозділи сьогодні існують у МЗС, Мінекономіці, Мін’юсті тощо. Певною мірою діяльність цих органів виконавчої влади погоджує МЗС — координатор у сфері зовнішньої політики. Втім, ця координація проходить важко, з огляду на специфіку зовнішньополітичного відомства: йому вкрай непросто погоджувати роботу органів виконавчої влади в таких сферах, як економіка і юстиція.

Однак координацію здійснюють і органи, створені відповідно до «Угоди про партнерство і співробітництво» (УПС) — українська частина ради і комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС. Раду очолює прем’єр-міністр, а комітет (за посадою) — міністр економіки (зараз це Олександр Шлапак), який також є заступником голови української частини ради з питань співробітництва між Україною та ЄС.

Експерти критично оцінюють роль ради і комітету як координаторів роботи українських міністерств і відомств зі співробітництва з Євросоюзом. І річ навіть не в тому, що ці органи не мають належних повноважень і важелів впливу. Люди, котрі очолюють їх, з огляду на посади, які обіймають, не можуть приділяти достатньо часу питанням євроінтеграції, хоча Олександр Шлапак і зазначив одного разу, що питання активізації зовнішньоекономічної діяльності України, зокрема інтеграції в ЄС, будуть серед пріоритетних напрямів його відомства.

Мабуть, саме ці міркування — необхідність координувати роботу відомств, щоб упорядкувати виконання відповідних угод між Україною та ЄС, — вплинули на рішення Анатолія Кінаха створити міністерство європейської інтеграції. Але не виключено також, що серед інших мотивів не останнє місце (а дехто стверджує, що й головне) посідало бажання продемонструвати західноєвропейським урядам і ЄС схильність нового прем’єра до курсу євроінтеграції, аж до наміру створити для його реалізації спеціальне міністерство. Крім іншого, це було непоганою PR-акцією, спрямованою на поліпшення міжнародного іміджу самої країни, добряче попсованого внутрішньополітичною кризою.

Хоч якими б мотивами керувався Кінах, однак ідея створення міністерства євроінтеграції не викликала у західноєвропейців захоплення: в Брюсселі більше звертають увагу не на декларативний бік співпраці Україна—ЄС, а на виконання конкретних пунктів «Угоди про партнерство та співробітництво». До того ж євробюрократи зовсім не вважають, що для виконання УПС потрібне міністерство.

За наявною інформацією, на недавній зустрічі Анатолія Кінаха з послом Об’єднаного Королівства в Україні Роландом Смітом британський дипломат висловив спільну думку послів країн Євросоюзу, що створення такого міністерства в Україні на сьогодні недоцільне. Причина: для України ще не час створювати такий орган, оскільки ефект від його роботи буде вкрай низьким, а витрати на його утримання — високими.

Та й у Вашингтоні, подейкують, також висловилися проти створення міністерства: там вважають, що набагато продуктивніше проходила б співпраця Києва з Євросоюзом, якби питаннями євроінтеграції займався спеціально призначений віце-прем’єр із невеликим, але високопрофесійним апаратом.

Українські експерти, які працюють над питаннями відносин Києва і Брюсселя, також переважно вважають, що створювати таке міністерство на теперішньому етапі українсько-євросоюзівських взаємин зарано: воно не впоралося б із покладеними на нього завданнями, і це певною мірою дискредитувало б усю нашу євроінтеграційну політику. Крім того, є й інші причини. Наприклад, відсутність достатньої кількості підготовлених фахівців, які вільно орієнтуються в євроінтеграційній тематиці, а також надмірні витрати на утримання нового міністерства. Проте критичне ставлення до ідеї створення міністерства євроінтеграції не означає, що Україні не потрібен виконавчий орган, який координував би роботу відомств у цьому напрямі.

І в ситуації, коли, з одного боку, ідея міністерства не набула підтримки у європейців і негативно оцінена українськими експертами, а з другого боку є потреба в координаторі, рішення створити управління в структурі Кабінету міністрів — один із можливих виходів у цій ситуації. Чи вдалий він? Слід гадати, статус управління для координуючого органу не дає підстав для оптимістичних висновків і більше свідчить про формальний підхід до євроінтеграційної політики. Причини прості: зведений до рівня простого управління при Кабінеті міністрів, цей орган не матиме достатніх повноважень, щоб координувати роботу міністерств і відомств. А статус начальника управління не дозволить його керівнику вимагати і домагатися від глав міністерств та відомств виконання необхідних рішень.

За такого розкладу, коли міністерство євроінтеграції створювати зарано і задорого, а наявних можливостей управління замало, щоб повноцінно координувати роботу відомств зі співпраці з ЄС, можливо, є сенс повернутися до пропозиції американців про віце-прем’єра, що, у силу свого ієрархічного статусу, матиме достатні повноваження. Тим більше що нинішній віце-прем’єр Роговий до свого призначення обіймав посаду міністра економіки і, відповідно, очолював українську частину комітету з питань співробітництва між Україною та ЄС. Або, як пропонують експерти, запровадити посаду спеціального представника уряду з питань європейської інтеграції в ранзі міністра. Може, це й дозволить створити ситуацію, коли плекати нашу євроінтеграцію залишиться одна, але відповідальна, а головне— любляча «нянька».