Що американці в Капітолії «наколядували»?

Святвечір в Україні порушила надзвичайна новина: радикальні прибічники Трампа, які не визнають результатів президентських виборів, узяли штурмом будівлю Капітолію — осідку обох палат американського Конгресу. Фотографії та відео, що миттєво розлетілися інтернетом, шокували схожістю на торішні події в Єревані чи Бішкеку: прорив екзальтованого натовпу крізь кордони поліції, розбиті вікна та двері в будівлі американського парламенту, акти вандалізму, рагулів у кабінеті спікера Палати представників з ногами на робочому столі Ненсі Пелосі…

Попри те, що система відносно оперативно впоралась із заколотом (національній гвардії та поліції вистачило годин, аби звільнити Капітолій і відновити роботу спільного засідання палат, на якому остаточно «сертифікували» перемогу Байдена у президентських перегонах), світ жахнувся. Бодай тому, що будівлю американського Конгресу останній (і єдиний) раз захоплювали понад 216 років тому. Тоді британські війська окупували американську столицю, показово спаливши символи державності США: Капітолій та Білий дім. Відтоді будівля американського парламенту пережила різні часи: і тимчасове перетворення на казарми під час громадянської війни, і стрілянину пуерторіканських націоналістів по членах Палати представників 1954-го, і вибух, організований лівими радикалами в Сенаті 1983 року, — але, повторюся, жодного разу Капітолій не брали штурмом.

Виявилося, що парламент найбагатшої країни світу, яка є глобальним лідером технологічного розвитку і чиї витрати на оборону та безпеку сягають третини світових, беззахисний перед кількатисячним агресивним натовпом фанатичних прибічників чинного президента. Натовпом, який атакував не так Байдена, як самі американські інституції. Причому атакував у ту мить, коли здавалося, що інституції нарешті остаточно впоралися з асистемним і деструктивним президентом. Який коли щось і робив послідовно, то це руйнував підвалини американської демократії, що складаються з усталених неписаних правил та традицій. Бо атака на Капітолій сталась уже після того, як програш Трампа підтвердили суди, виборники, влади штатів і готовий був підтвердити його найближчий соратник — віцепрезидент Майк Пенс, що за посадою є спікером Сенату. Коли інституційно-правових шляхів оскарження перемоги Байдена не залишилось, екзальтований натовп трампістів атакував найбільш символічну інституцію США — Конгрес, якому недарма присвячена перша стаття американської конституції.

Саме тому символічне значення захоплення Капітолію важко переоцінити. Востаннє насильство як реакція на перемогу опонента у президентських перегонах мало місце у Сполучених Штатах далекого 1861 року, коли внаслідок обрання президентом Авраама Лінкольна у США почалася громадянська війна. Від часу закінчення громадянської війни силовики ніколи не брали участі в імплементації результатів президентських перегонів. Останнім відлунням застосування насильства як електорального аргументу в історії США стали вибори президента 1876 року. Тоді Улісс Грант був змушений застерегти демократів від альтернативної інавгурації Семюела Тілдена в Нью-Йорку, під погрожуючи ввести у місто федеральні війська.

Попри дві світові війни, Велику депресію та атентат трьох президентів, передача влади у США майже півтора століття відбувалась у мирний спосіб. Радикальні трампісти брутально порушили цю традицію. Чим не тільки завершили добу Трампа в історії США, а й наочно просигналізували світові, що Америка — більше не біблійне «місто на пагорбі» (згадуване у Євангелії від Матвія) — метафора, до якої любив вдаватися президент Рейган, що означала «глобальний приклад для наслідування». Фото американських конгресменів, які сидять і лежать на підлозі сесійної зали Сенату, зовсім не нагадували зображення людей, від чиїх рішень залежить доля світу. Недарма наступного дня після штурму Капітолію у New York Times вийшов розлогий аналітичний матеріал «Приголомшливий удар по проблемному демократичному іміджу Америки».

Автократи — адепти «керованої демократії» в ніч проти 7 січня напевно відкоркували шампанське, бо картинки з будівлі Конгресу США наочно демонстрували їхню улюблену мантру про те, до чого доводить демократія некерована, тобто справжня. Активісти BLM слушно порушили питання про разючий контраст між безпорадністю поліції Капітолію (що мала на руках автоматичну зброю) та жорсткістю (яка подеколи переходила в жорстокість), яку силовики демонстрували під час приборкання торішніх протестів проти поліцейського насильства. Жителі американської столиці нарікали на особливий статус федерального округу, що не дозволяє їм мати свою нацгвардію (підрозділи Національної гвардії у Вашингтоні підпорядковані безпосередньо Пентагонові, а отже й президентові США як головнокомандувачу), здатну запобігти заколоту в столиці.

Злякався навіть президент Трамп. Якщо 6 січня він ще наполягав, що виграв вибори, але його перемогу шахрайськи вкрали (хоч і закликав своїх фанатів, які тинялися Капітолієм, повертатися додому), то 7-го вже публічно пообіцяв мирну і впорядковану передачу влади. Втім, йому це не допомогло: топові посадовці його ж адміністрації почали подавати у відставку, тоді як абсолютна більшість президентських союзників серед законодавців відкрито відцуралися вчорашнього лідера. Навіть один із провідників радикального крила республіканців сенатор Тед Круз, що надихав і очолював бій своїх однопартійців проти остаточної легалізації перемоги Байдена на спільному засіданні обох палат американського парламенту 6 січня, після штурму будівлі Конгресу назвав риторику Трампа «безвідповідальною», чим фактично звинуватив президента у підбурюванні «терористичної атаки на Капітолій».

Чи переживе Стара велика партія розгромну поразку на виборах, де не тільки втратила контроль за Білим домом та Сенатом, а й продемонструвала справді потворне обличчя своїх найфанатичніших прибічників, питання відкрите. Врешті-решт, після виборів 1800 року поступово відійшла в історію партія федералістів, у 20-х роках XIX ст. канула в Лету Демократично-республіканська партія, яку на межі століть заснували Томас Джефферсон та Джеймс Медісон. Республіканська партія теж не вічна.

Набагато цікавіше питання — що спонукало американців, визначальними рисами яких традиційно були шанування правил та вміння домовлятися, відкинути обидві ці чесноти й підтримати розпачливо-відчайдушну атаку Трампа на реальність? Що примусило країну з усталеними демократичними традиціями, яка після виборчої мобілізації — хоч би якими гарячими були перегони — завжди видихала й поверталася до повсякденного життя, де симпатики консерваторів чудово знаходили спільну мову, робили бізнес і створювали сім’ї з симпатиками лібералів, — цього разу не зачохлити зброю навіть після того, коли стало очевидно, що Байден буде наступним президентом США?

Це, як на мене, приблизно те саме відчуття втрати самих себе, чогось центрального у своїй ідентичності, яке переживали рабовласники півтора століття тому. Біла християнська Америка з її середнім класом, що не купував палаців і літаків, але міг дозволити власний будинок та автівку на кожного повнолітнього члена родини, стає історією. Діджиталізована й космополітична еліта мегаполісів витісняє американських фермерів і робітників у злидні та соціальний маргінес. Якщо ви прочитаєте «Шлях до несвободи» Тімоті Снайдера, будете вражені, в якій безнадії нині живе американська провінція. Американці, які впродовж двох останніх століть подарували світові безліч технологічних відкриттів: від револьвера і швейної машинки до Інтернету з айфоном, стали найпотужнішою державою світу, спонсорували глобальну безпеку після Другої світової війни та виграли виснажливу холодну війну з радянським монстром, — фактично отримали поразку від свого неподільного панування у світі впродовж останніх 30 років.

Економічне і технологічне піднесення Китаю, фатальні військові авантюри в Афганістані та Іраку, дамоклів меч терористичних загроз, постійне збільшення розриву між бідними та багатими, радикальне зростання відсотка азійських студентів, які мають вищу освіту, порівняно з їхніми білошкірими однолітками (49% азіатів проти 34% білих, котрі отримали бакалаврський ступінь чи вище) тощо — все це призвело до зневіри американців у своїх традиційних політичних елітах і дозволило Трампу перетворитися з політичного маргінала на президента США, а ізоляціонізмові — стати новою-старою американською ідеологією.

Символічно, що жінка, яка першою загинула під час штурму Капітолію, була ветеранкою збройних сил, котра 14 років віддала військово-повітряним силам Сполучених Штатів. Нагадаю: у найзаможнішій державі, яка витрачає мільярди на підтримку та просування демократії в усьому світу, майже 67,5 тисячі військових ветеранів наразі не мають даху над головою…

Отже, підіб’ємо деякі підсумки «колядування» радикальних трампістів у американському Конгресі:

1. Трамп — «всьо». Він маргіналізований, від нього відвернулися найближчі соратники. І тепер його програма максимум — не провести решту життя в американській в’язниці.

2. Демократи спробують скористатися інцидентом, аби додати до своєї розгромної електоральної перемоги над республіканцями ще й моральну. Це дозволить їм активніше просувати свій традиційний порядок денний: від контролю над озброєннями (аж до фактичного вихолощення права на зберігання та носіння зброї, що його гарантує друга поправка до Конституції США) до агресивного просування медичної реформи та друкування нових трильйонів американських доларів. Хоча стрімкий зліт вартості біткоїна і золота, які зараз є рекордними, свідчить про те, що недовіра до головної валюти світу — американського долару — вже існує і починає зростати.

3. Перед республіканцями постала екзистенційна дилема: шукати нову політичну ідентичність чи радикалізуватися далі й переходити на екстремістські позиції. Підуть вони стопами конфедератів чи почнуть шукати нового Ейзенхауера (який перервав двадцятиріччя домінування демократів в американській політиці), покаже час.

4. Уся каденція Трампа була наочною компрометацією ідей ліберальної демократії. Це призвело до посилення впливу автократів на глобальний порядок денний. Недарма Freedom House констатує, що лібералізм відступає у світі 15-й рік поспіль. Однак штурм прибічниками чинного президента Капітолію — сакрального символу американської демократії, не просто так увінчаного статуєю Свободи, став справжнім нокаутом глобальної привабливості американської моделі урядування.

5. На жаль, правління Трампа аж ніяк не створило, а лише оголило й загострило хронічні болячки США, що прогресують принаймні три останніх десятиліття. За іронією долі, американський світ, у якому США не було рівних, підірвав американську потугу. Замість кінця історії Френсіса Фукуями ми входимо у новий світовий порядок Генрі Кіссінджера.

6. Україні на часі робити висновки і диверсифікувати свої геополітичні ставки. Це аж ніяк не означає, що треба бігти з поклоном до Москви. Світ Кіссінджера, дякувати Богу, це не двополярний світ часів холодної війни. Замість монопольної ставки на американців, Києву слід розумно розподілити українські акції між Вашингтоном, Брюсселем, Лондоном, Анкарою, Пекіном, Варшавою та Єрусалимом. А головне — повернути мажоритарний пакет у володіння українського народу. Чи бодай залишити йому золоту акцію.

І останнє. Схоже, Байден не є провісником майбутнього США — він, радше, символ тієї доброї старої (і справді великої) Америки, на ностальгії до якої прийшов у владу Трамп. Америки, де непримиренні ідеологічні опоненти, такі як, наприклад, покійні судді Верховного суду США Рут Гінзбург та Антонін Скаліа могли чудово товаришувати сім’ями, залюбки спілкуватися та щиро поважати одне одного. Америки, в якій сам Байден зажив слави великого майстра компромісів.

Утім, аби знову зробити Америку великою, їй потрібні не Трамп і не Байден, а Авраам Лінкольн чи Франклін Рузвельт. А державників такого калібру на американському політичному обрії наразі не видно. На жаль…

Інші матеріали автора читайте за посиланням