СЕЗОН «ЗБИРАННЯ КАМІННЯ» В ІРАКУ

В Іраку настав час збирати каміння. Попри певну заяложеність цього висловлювання стараннями окремих журналістів, воно найкраще підходить для сьогоднішньої ситуації в Іраку. Війна проти режиму Саддама Хусейна виявилася досить легкою, проте повоєнний період навряд чи буде таким самим.

Нині на перше місце в Іраку виходить проблема відновлення законності та правопорядку в країні. Адже лише так жителі Іраку зможуть отримати доступ до продовольства, чистої води та медичної допомоги. За даними експертів, продукти харчування терміново потрібні 27 мільйонам іракців. Щоб їх прогодувати, загалом необхідно 480 тисяч тонн продовольства на місяць. Крім іншого, гуманітарні організації мають розробити спосіб доставки цього вантажу в Ірак і розподілу його між нужденними.

А поки що проведенню гуманітарної операції заважають мародерство та спалахи насильства в найбільших іракських містах. За даними Червоного Хреста, у Багдаді фактично повністю зруйновано систему охорони здоров’я, а в урбанізованих районах через нестачу питної води та перебої з подачею електрики виникла загроза епідемій.

І це лише найочевидніші проблеми, з якими зіштовхується відставний 64-річний американський генерал Джей Гарнер, що очолив тимчасову іракську адміністрацію й отримав у журналістів прізвисько «віце-король Буша».

Сьогодні Гарнер та його команда вже розпочали роботу. Вони намітили пріоритети своєї діяльності не лише в матеріальній сфері (вода, електрика тощо), а й у сфері освіти — надто вже велике бажання переможців швидше побачити народження нового, «оновленого» іракського суспільства. Проте більшість спостерігачів продовжує цікавити питання — на кого, крім технічних фахівців, вони планують спиратися в здійсненні цього грандіозного завдання?

На сьогодні Гарнеру та його американським помічникам явно бракує іракських політичних партнерів. Кавалерійські темпи, з якими було проведено антисаддамівську кампанію, і відсутність структурованої опозиції в Іраку призвели до того, що можливі лідери не поспішають виходити на сцену, боючись зажити слави колабораціоністів і втратити не лише кредит довіри населення, а й власне життя. Неясність щодо мети й термінів американської окупації змушує іракців виявляти обережність. Неоднорідність громадської думки, розмаїття етнічних і релігійних угруповань сприяють зростанню націоналізму. А оскільки всі розуміють, що американські військові рано чи пізно залишать іракську територію, кожен будує свої політичні розрахунки на тому, що буде після окупації. За цих умов не зовсім зрозуміло, як Сполученим Штатам удасться знайти для Іраку нового Аденауера. Тим паче що іракці, на відміну від громадян нацистської Німеччини, не відчувають себе відповідальними за злочини Саддама Хусейна. Вони вважають себе жертвами, причому не лише диктатури іракського керівництва, а й війни, розв’язаної американцями.

Різноманітні етнічні групи по-різному бачать політичне майбутнє своєї країни. Недовірливі шиїти бояться, що їм нав’яжуть маріонетковий уряд. А головні союзники США на півночі Іраку — курди — уже провели нараду у своєму колі й готуються створити тимчасовий «національний» уряд.

Не виключено, що в умовах політичного вакууму різні етнічні угруповання розпочнуть пряму суперечку за владу. Песимістично налаштовані оглядачі прогнозують вендети, що можуть тривати роками, а то й десятиріччями. Деякі події дозволяють припустити, що є підстави частково вважати ці прогнози правдивими. Так, у Неджефі було вбито двох видних шиїтських духовних лідерів, а в Киркуці прибічника режиму Саддама, який здався курдам, було забито до смерті.

Намагаючись знайти вихід із становища, що склалося, США провели розширену нараду іракських діячів, які могли б сприяти появі нового національного керівництва. У день народження Саддама Хусейна близько 300 делегатів, які представляли більшість іракських угруповань, зібралися в Багдаді на зустріч, покликану підготувати грунт для створення перехідного уряду Іраку. Проте отримана свобода самовираження перешкодила іракцям знайти спільну мову й домовитися про щось конкретне. Представники різних груп говорили кожен про своє, мало зважаючи на те, що демонстранти за стінами залу засідань закликали їх подбати про зміцнення єдності іракської держави. Крім того, зустріч проігнорували представники однієї з найвпливовіших шиїтських політичних структур: Верховної ради ісламської революції в Іраку, що базується в Ірані.

І все-таки, попри різноголосицю думок, делегати зуміли ухвалити одне важливе рішення. Вони домовилися скликати через місяць (тобто в середині травня) більш представницьку конференцію, на якій, можливо, буде обрано тимчасовий уряд країни. Проте вже після цієї наради намітилися контури головних труднощів, із якими зіштовхнуться і цей уряд, і перехідна американська адміністрація. На зустрічі відбулося перше принципове зіткнення думок щодо найближчого майбутнього країни. Представники опозиційних іракських груп, що повернулися з еміграції, закликали США негайно передати управління країною та всіма її справами в руки іракців, тоді як іракці, на долю яких випало жити в умовах диктатури Саддама Хусейна, заявили, що американські війська й адміністрація мають на перехідний період залишатися в країні й бути гарантами безпеки та єдності Іраку. Сам же ідеолог «хрестового походу» проти Саддама — Джордж Буш — не перестає заявляти, що іракці самі виберуть майбутнє своєї країни, і обіцяє, що Ірак перетвориться на демократичну державу. Водночас президент США закликає ООН скасувати санкції проти Багдада з тим, щоб дозволити іракцям використовувати багатства країни для закладання фундаменту успіху.

Крім створення тимчасового уряду Іраку, перед американцями та їхніми союзниками стоїть ще безліч інших питань, пов’язаних із відновленням управління країною. Одне з них — що станеться з саддамівськими органами влади? Більшість представників США натякають на необхідність провести «чистку», у ході якої з іракських владних структур буде вигнано активістів партії «Баас».

Нині керівники коаліційних сил ведуть переговори з місцевими лідерами, намагаючись заручитися їхньою підтримкою. Проте питання, які з цих лідерів справді легітимні, залишається відкритим. Багато хто з них, на думку деяких іракців, заплямували себе співробітництвом із режимом Саддама Хусейна.

Серед інших завдань коаліції — створення системи органів внутрішніх справ. Тисячі професійних іракських поліцейських уже відновили патрулювання великих міст, але поки що вони працюють разом з американськими солдатами й повністю забезпечити безпеку всередині країни не в змозі.

Досі не прийнято рішення про долю іракських збройних сил, які теж можуть бути використані для підтримання порядку в країні. Американські офіційні особи натякають, що в короткостроковій перспективі очікується спроба відновити армію і використовувати її для надання допомоги іракським органам правопорядку. Солдатів можна використовувати для відновлення шляхів, для очищення мінних полів і розбирання завалів.

Попри всі ці складнощі, Джей Гарнер сповнений рішучості ліквідувати вакуум влади в Іраку найближчим часом. Терміни, судячи з усього, не змінилися. Минулого понеділка «віце-король» президента США заявив, що вже в травні в Іраку буде сформоване багатонаціональне перехідне керівництво «з іракською особою», до якого ввійде дев’ять чоловік.

До цієї групи, за словами Гарнера, увійдуть як представники еміграції, так і політичні діячі, які живуть на території Іраку, у тому числі лідер Демократичної партії Курдистану Махмуд Барзані, лідер Іракського національного конгресу Ахмад Чалябі, керівник Патріотичного союзу Курдистану Джалал Талабані, Іяд Аллаві з Іракської національної угоди, а також молодший брат керівника шиїтської Вищої ради ісламської революції в Іраку Абдул Азіз Аль-Хакім. До перехідного уряду, на думку Гарнера, можуть увійти також представник християн і ще один іракець-суніт. Найістотнішим вважають те, що всіх дев’ятьох лідерів оберуть самі іракці.

Судячи з усього, оголошення про формування тимчасового іракського уряду стало останньою політичною заявою Джея Гарнера. Наступного тижня до Багдада прибуде новий цивільний адміністратор — кар’єрний дипломат Пол Бремер. Він займеться політичним процесом в Іраку, а Гарнер продовжуватиме налагоджувати мирне життя — відновлювати цивільну інфраструктуру та розподіляти гуманітарну допомогу.

За словами Гарнера, призначення Бремера планувалося давно. Проте деякі коментатори у Вашингтоні вважають, що воно стало вираженням прихованого суперництва між міністром оборони Дональдом Рамсфельдом і державним секретарем Коліном Пауеллом.

Пол Бремер пропрацював у державному департаменті США 23 роки. Він був радником шести держсекретарів. Остання державна посада, на яку його призначив Конгрес 1999 року, — голова Національної комісії з тероризму.

І ще один момент, пов’язаний із поверненням Іраку до мирного життя. Як відомо, США мають намір розділити територію Іраку на три сектори. І справжньою сенсацією стала інформація про те, яка держава, поруч із Великобританією та Сполученими Штатами, у майбутньому завідуватиме одним із цих іракських секторів. Такою країною вибрали Польщу, ту саму, якій у її нелегкій історії так часто приділялася роль розмінної монети в політичному торгу великих держав. Сьогодні ж ця країна раптом отримала можливість сама впливати на світову політику. У те, що Джордж Буш виявить свою подяку таким чином, навряд чи хтось ще нещодавно міг повірити.

У Варшаві участь Польщі у відновленні Іраку не без підстав розглядають як свідчення зростання її значимості на міжнародній арені. Міністр оборони Польщі Єжи Шмайдзиньський, який нещодавно перебував із візитом у Сполучених Штатах, повідомив, що полякам, швидше за все, дістанеться північний сектор Іраку, населений курдами. За попередніми даними, у кожному із секторів розміщатиметься від семи до дев’яти тисяч солдатів, проте Варшава, очевидно, пошле в Ірак лише дві тисячі своїх військових. Чиї ж іще війська перебуватимуть під польським началом, наразі невідомо. За словами президента Польщі Александра Квасьневського, його країна веде переговори з партнерами як на Заході, так і на Сході, і в польську дивізію, можливо, увійдуть українські, словацькі, румунські підрозділи.

Погодьтеся, сьогодні дуже складно назвати американську політику непередбачуваною. Наскільки прямолінійно Вашингтон обрушив воєнний удар на Ірак, настільки ж послідовно він реалізовує нині свою повоєнну політику. Той, хто свого часу відмовив американцям у підтримці, зараз піддається покаранню або його просто не помічають, той же, хто погодився на участь у війні, отримує щедру винагороду.