Секрети передвиборної арифметики. Клінтон+Обама VS Обама+Клінтон

На перший погляд проста формула успіху для демократів на виборах-2008 сьогодні має радше вигляд рівняння з багатьма невідомими. Постановку питання про демократичний тандем багато хто взагалі вважає абсурдною, хоча американська преса і політики США дедалі частіше кажуть саме про таку формулу як єдину умову змін у країні. Знак «+» готові поставити в цьому прикладі далеко не всі, та й розміщають кандидатів частенько в іншому порядку. Щоправда, при зміні місць доданків (Обама + Клінтон) результат буде зовсім іншим. Прибічники політичного підсумовування наполягають, що, з’єднавши переваги двох політиків, американські демократи могли б дістати унікальну комбінацію, своєрідний тандем — «досвіду» й «молодості», «харизми» і «перспективи», «сили» та «гнучкості», а головне, покласти край старим чварам усередині партії. Останні роки вона видавалася слабкою саме тому, що різні лідери тягли виборців у різні боки, не пропонували ідей, які згуртували б усіх прибічників демпартії. Звучать думки, що, об’єднавши зусилля, жінка й афроамериканець змінять хід усієї американської історії. Самі ж лідери — Барак Обама і Гілларі Клінтон — роблять усе, аби переконати виборця: їхній альянс радше неможливий, а коли й припускають його, то кожен бачить на вершині олімпу тільки себе.

Ще торік відомий американський сенатор Ньют Гінгрідж висло­вив припущення, що на виборах 2008 року безпрограшним для демократів був би тандем Гілларі Клінтон і Барака Обами. Причому щасливий квиток у Білий дім для обох, на його думку, був би гарантований лише в тому разі, якби пані Клінтон номінувала молодого Обаму на пост віце-президента. Однак, коли боротьба за номінацію між двома головними кандидатами на пост президента США від демократичної партії досягла апогею і небувалої напруги пристрастей, про ідею тандему заговорили з новими інтонаціями.

Саме сенаторка з Нью-Йорка спробувала попрацювати над складанням безпрограшного рівняння. Гілларі Клінтон у своїх вис­тупах частенько казала про недосвідченість «конгресмена з Ілліной­су», про незрілість Обами в питаннях, пов’язаних з управлінням країною, розв’язанні міжнародних проблем. Проте раптом виявилося — на пост віце-президента він «потягнув» би. Більше того, екс-президент Білл Клінтон минулого тижня, беручи участь в агітаційному мітингу на підтримку своєї дружини в штаті Міссісіпі, сказав, що з двох головних демократичних кандидатів вийшов би «динамічний дует», який, на його думку, навряд чи комусь удалося б зупинити на шляху до перемоги. Він упевнений, що для Обами єдиний шанс не програти — погодитися на посаду №2 в адміністрації Гілларі Клінтон.

Однак очевидно, для організаторів кампанії пані Клінтон спекуляції на тему про можливу зв’язку з Обамою — на даний момент лише спосіб підкреслити лідерство свого «кандидата» в цьому тандемі. Критики, навіть із лав демократів, наприклад, їхній колишній лідер у сенаті США Том Дешл і суперник Буша на останніх виборах президента сенатор Джон Керрі, зазначають, що Гілларі втратила «ауру» неминучості своєї перемоги (на почат­ку кампанії вона у неї справді була). Відновити її такими неоковирними методами навряд чи буде можливо. Більше того, Гілларі Клінтон може істотно нашкодити собі в майбутньому, відразу після з’їзду партії. «Якщо вона все ж таки стане кандидатом на пост пре­зидента США від демократичної партії, вона не зможе обійтися без прибічників Обами для перемоги над Джоном МакКейном», — вважає Денніс Голдфорд, профе­сор політології в Університеті Дрейка, штат Айова. — Якщо всі балачки про віце-президентство для Обами не більш як цинічний маневр, вона може серйозно постраждати». Затіявши таку небезпечну гру, Гілларі Клінтон поставила себе в сумнівне стано­вище не лише щодо виборців і партії в цілому, а й дала табору головного конкурента ще один козир для контратаки.

«Принципове запитання, на яке має відповісти кандидат у віце-президенти: «Чи готовий ти бути президентом?» — так вважає Джон Керрі, котрий на нинішніх виборах симпатизує Бараку Обамі. «Якщо Клінтони кажуть, що готові визнати в Обамі віце-президента, отже, вони лукавлять про його неготовність обійняти вищий пост» — заявив сенатор із Массачусетсу минулої неділі.

Сам Барак Обама на натяки з табору «мадам президента» довго відбувався жартами або вдавав, ніби не знає, про що вза­галі мова. Сьогодні, коли кандидати йдуть на одному рівні з незначним лідерством Обами, (а в якийсь момент у лютому навіть здавалося, що Барак Обама «виб’є» Гілларі Клінтон із перегонів і стане безумовним лідером), на такі запитан­ня він відповідає, що не його суперниці казати й вирішувати, кому бути віце-президентом: «Я здобув більше голосів на свою підтримку, аніж пані сенатор Клін­тон. Я не розумію, як узагалі людина, котра йде другим номером, може пропонувати стати віце-пре­зидентом лідерові перегонів».

Деякі партійні функціонери демократів, котрі до березня вза­галі намагалися не висловлюватися на тему альянсу Клінтон—Обама/Обама—Клінтон у будь-якому варіанті, сьогодні схильні віддавати першість саме афроаме­риканцю. За словами одного з ано­німних працівників штабу Гілларі Клінтон, які наводить видання U.S.news&world report, для партії було б доцільніше мати її віце-президентом, щоб не поглиблювати й без того серйозні протиріччя усе­редині демократичного табору. Гіл­ларі Клінтон видається більш рішучою, аніж Обама, але цього їй може забракнути під час зустрічі з МакКейном. Тим більше, далеко не всі в США хотіли б на наступних виборах спостерігати за битвою двох «яструбів». У молодого і перспективного Обами проти 71-річного республікан­ського кандидата більше козирів, а дружина колишнього президента як головний друг, порадник і помічник, може стати ще одним. Також досить важливий аспект — роль Білла Клінтона як основного натхненника, талісмана, патрона, сірого кардинала і ще кого зав­годно для майбутньої демократичної адміністрації (якщо демократи переможуть) була б менш виражена саме у варіанті, якби Гілларі з чоловіком, давали президентові Обамі ненав’язливі поради. (Програмні тези обох не такі далекі з принципових питань, а ті, де роз­біжності більш помітні — війна в Іраку, міжнародна політика і тор­гівля, — могли бути узгоджені.) Щось схоже на поради Чейні Бу­шу-молодшому, які глава держави навряд чи міг ігнорувати. А то ж може статися й так, що поселеному в Білий дім удруге подружжю Клінтонів темношкірий віце-пре­зидент з амбіціями і честолюбством просто заважатиме. А це призведе до нових суперечок і конфліктів. Такого повороту подій бояться, мабуть, ще більше: у такому разі розбрід і хитання в лавах демокра­тів стане чинником не партійного, а державного життя, причому не тільки на час виборчої кампанії.

Втім, американський досвід свідчить, що вибір колеги — віце-президента — це, як правило, рішення основного претендента, кот­ре той волів би прийняти якомога пізніше й рідко коли успіх супроводжував тих, кому педалі в тандемі доводилося крутити разом зі старту перегонів. Так, зга­даний Джон Керрі сьогодні у своїх минулих невдачах схильний зви­нувачувати занадто поспішний вибір на користь молодого Джона Ед­вардса. Альберт Гор також зазда­легідь вибрав Лібермана і про­грав Бушу. До речі, незапереч­ний лідер республіканців Джон МакКейн також тільки сьогодні замис­люється про вибір свого напар­ника, сподіваючись, що цей вибір посилить його позиції й у партії, і в країні.

Те, як в Америці вибирають віце-президентів як мінімум див­но, дехто навіть каже, що «антидемократично». В той час як долю пре­зидентського крісла вирішують тисячі вибірників і мільйони вибор­ців, а кандидат на найвищий пост на шляху до перемоги про­ходить справжнє чистилище (причо­му не раз і не два), вибір віце-пре­зидента відбувається з натхнення, частіше однієї людини (самого кан­дидата на пост президента) або за згодою невеличкої групи пар­тійних бонз. І це людина, кот­ра може стати главою держави безпосередньо замість самого гос­подаря Білого дому (наприклад, у разі смерті останнього). Хай там як, але віце-президентство хороший плацдарм для претендента на наступний президентський строк, і, як свідчить американський досвід, зайняти його окремим політикам удавалося за дивних і незбагненних обставин. Сьогодні в Америці можна знайти тих, хто правомірно вважає: історія країни пішла новим шляхом о третій годині ночі 17 липня 1980 року, коли в номері готелю Детройта, просто напередодні відкриття республіканського з’їзду (і зволікати з рішенням більше не було можливості), Рональд Рейган вирішив запропонувати віце-президентство Джорджу Бушу-старшому.

У нинішніх кандидатів до серпня ще є час все розрахувати й зважити.