ЩЕ РАЗ ПРО ВІДНОСИНИ УКРАЇНИ З ЄВРАЗЕС

Коло учасників дискусії щодо можливого вступу України до Євразійського економічного співтовариства дедалі ширшає. І це не дивно з огляду на той політичний імпульс, який надають цим дискусіям політичні заяви на найвищому рівні, що лунають, починаючи з березня ц.р., — на зустрічі президентів Російської Федерації, України та Молдови в Одесі, — і закінчуючи (поки що) зустріччю президентів Росії й України в Сочі.

Останнім часом з’явилося чимало експертних суджень з цього питання, зокрема й на сторінках «Дзеркала тижня»1, які представляють різні оцінки можливих наслідків вступу України до ЄврАзЕС.

Здається, проте, дати комплексну економічну оцінку можливого вступу України до ЄврАзЕС через цілу низку обставин досить складно. І це створює велику спокусу підмінити зважений економічний аналіз апріорно заданими ідеологічними постулатами, безальтернативними сценаріями розвитку. Нам здається, що на часі відійти від цієї надзвичайно шкідливої звички в українській політиці й політології. Інакше й далі не помічатимемо тенденції перетворення багатовекторного зовнішньополітичного курсу України, що вже набив оскому, на безвекторний курс. Бо країна, котра сама не усвідомлює свої економічні інтереси й, отже, до пуття не знає, чого хоче, не може бути цікавим партнером ані для Заходу, ані для Сходу, ані для Півдня.

Ще гірше, якщо кожна політична сила в країні, висловлюючи думку тих або інших верств виборців, подаватиме справу таким чином, нібито лише її точка зору єдино правильна — або тому, що вступ у будь-які інтеграційні об’єднання на Сході уявляється їй не інакше, як «відтворенням російської імперії», або, навпаки, тому, що Україна не уявляється в Європі без Москви. Обидві ці позиції — інерція старих ідеологізованих підходів, несумісна з прагматизмом, необхідним для ефективного включення України в процеси світового поділу праці й міжнародної інтеграції.

Об’єктивна оцінка ЄврАзЕС не може базуватися винятково на барвах одного кольору й зокрема на механічній екстраполяції негативного досвіду СНД. Недоречний тут суто споживацький підхід: а що нам дасть це
ЄврАзЕС? Слід враховувати, що ЄврАзЕС — механізм, який розвивається, породжувані ним ефекти не будуть однаковими сьогодні, завтра й післязавтра. І багато в чому вони залежать від того, який внесок зроблять у цей розвиток самі його учасники. Приміром, сьогодні тут відносини в основному концентруються на моделі зони вільної торгівлі, і лише розпочався перехід до практичної реалізації концепції митного союзу; є лише початкові фази становлення механізмів єдиного економічного простору (що пов’язано з уніфікацією законодавства та проведенням узгодженої економічної, соціальної, науково-технічної політики). Але ж у перспективі, коли реалізуються завдання третього етапу розвитку ЄврАзЕС, породжувані ним економічні ефекти можуть бути зовсім іншими як за масштабами, так і за своєю якістю. У яких економічних формулах можна розрахувати цю еволюцію співтовариства?

Цілком очевидно, що вирахувати економічний ефект від участі в діяльності ЄврАзЕС ми можемо лише в короткостроковому плані. А ставити короткострокові ефекти на чільне місце під час ухвалення стратегічних рішень — ознака політичної короткозорості. Ми маємо бути вкрай обережними та зваженими в оцінках ролі і Європейського Союзу, і ЄврАзЕС для майбутньої України. Слід розробляти різні можливі сценарії розвитку, старанно зіставляти їхні плюси й мінуси в коротко-, середньо- й довгостроковому аспектах. І не плутати стратегію розвитку з тактичними рішеннями.

Стратегія повинна бути чіткою й однозначно зрозумілою. І, гадаю, так воно і є: для України це інтеграція до європейських економічних, соціальних і політичних структур, ядром яких виступає Європейський Союз. Стосовно тактики, то вона має бути максимально гнучкою, що дозволяє реалізувати стратегічні цілі максимально ефективно, із мінімальними витратами. І якщо підійти до проблеми ЄврАзЕС—Україна саме з цими мірками, то, на мою думку, ситуація буде такою, яка не припускає єдино можливого варіанта розвитку подій.

З погляду короткострокової й навіть середньострокової перспективи для України відкривається низка виграшних можливостей (саме можливостей, а не гарантованих ефектів).

По-перше, це перехід до стягування ПДВ на нафту, газ і газовий конденсат за принципом «країни призначення» — що може дати Україні суттєвий виграш в аспекті бюджетних надходжень. Гадаю, нема рації оперувати тут конкретними цифрами, оскільки вони залежать від кон’юнктури світових цін на енергоносії: чим вищі світові ціни, тим більший буде цей виграш. І, з огляду на існуючі прогнози енергоспоживання в світі, навряд чи такий виграш матиме тенденцію до зменшення.

Важливим виграшем може бути те, що в рамках ЄврАзЕС реалізується концепція вільної торгівлі вже майже без вилучень і обмежень. На практиці такі поки ще мають місце, проте історія створення спільного ринку ЄС показує: тимчасові рецидиви протекціонізму в процесі створення режиму вільного обміну товарами й послугами — явище майже закономірне, але водночас минуще.

Можуть заперечити: в принципі для України досягти таких змін в оподаткуванні та скасуванні вилучень і обмежень у режимі вільної торгівлі можна або в рамках СНД, або на основі двосторонніх домовленостей. Гадаю, це велика помилка, яка базується на нездатності чи небажанні усвідомити ті прагматичні зрушення в зовнішній стратегії Росії, що намітилися в період президентства В.Путіна.

У ЄврАзЕС, очевидно, будуть більш утрудненими вжиття країнами-членами по відношенню одна до одної заходів кількісного обмеження імпорту й довільне ініціювання антидемпінгових процесів, якими часто прикриваються заходи звичайного торгового протекціонізму. І якщо такі застосовують сьогодні на практиці, то це відбувається або через дію дозволених установчими документами ЄврАзЕС захисних заходів, або через тимчасову недосконалість механізмів вирішення суперечок, зокрема й на основі використання звернень до Суду Співтовариства.

Не слід скидати з рахунків і те, що передбачені в Співтоваристві заходи для зближення законодавства можуть сприяти створенню кращих умов для розвитку виробничої й науково-виробничої кооперації, що важливо для розвитку низки профільних галузей української економіки, включаючи її ракето- й літакобудування. Не можна ігнорувати й наявний у Росії потенціал фундаментальної науки, кооперація в цій галузі може принести чималу вигоду Україні.

Нарешті, варто звернути увагу і на тенденцію до посилення координації в межах ЄврАзЕС щодо членства в СОТ, а це, зрештою, означає умови включення країни в процеси економічної глобалізації. Так, на засіданні Інтеграційного комітету ЄврАзЕС наприкінці квітня нинішнього року визнано необхідність формування узгодженої позиції країн—членів об’єднання на переговорах щодо приєднання до СОТ. Це рішення було підтверджено у травні на засіданні Міждержавної ради ЄврАзЕС. Очевидно, що виступ у цьому питанні єдиним фронтом (з урахуванням до того ж політичного потенціалу Росії, який вона збільшила після 11 вересня 2001 р.) може мати сприятливі наслідки для інших членів Співтовариства (крім Киргизстану, що вже є членом СОТ) в аспекті умов доступу іноземних постачальників на ринки країн, які приєднуються.

Більше того, оскільки Росія вже бере участь в обговоренні можливостей формування єдиного європейського економічного простору, ймовірно, ЄврАзЕС у перспективі стане базовою конструкцією — із впровадженням у ньому відносин вільної торгівлі. Принаймні в ЄС є прецеденти укладання таких міжрегіональних угод (приміром, Ломейські угоди з багатьма державами, що розвиваються, або угоди з країнами Середземноморського басейну).

Водночас не можна не враховувати й ускладнюючі моменти інтеграції до ЄврАзЕС. Мабуть, один із найсерйозніших — те, що практично ніхто з нинішніх членів ЄврАзЕС, виходячи з сьогоднішнього бачення проблеми, або не може стати в перспективі членом ЄС, або взагалі не ставить на порядок денний це питання (Росія). У цьому сенсі згадане об’єднання радикально відрізняється від Центральноєвропейської зони вільної торгівлі (CEFTA заздалегідь орієнтувалося на подальшу повну інтеграцію її членів до ЄС). У такому контексті повноправне входження до ЄврАзЕС для України майже рівнозначне відмові на невизначену перспективу від завдання здобуття повноправного членства в Європейському Союзі.

Не меншу занепокоєність викликає й домінуюча роль в об’єднанні Російської Федерації. Важливе значення мають тенденції до посилення інтеграції в політичній і військовій сферах, характерні для держав цього регіону.

Слід звернути увагу також на економічні ризики. Передусім йдеться про те, що форсоване входження в структури ЄврАзЕС може відродити дію відомого інтеграційним об’єднанням ефекту «відхилення торгівлі» всередину інтеграційного співтовариства. За цих умов тенденція до зростання питомої ваги країн ЄС, що намітилася, може повернути назад — з усіма наслідками для ослаблення перспектив розвитку тісніших економічних взаємозв’язків українських і європейських фірм. Аналогічні ефекти, напевно, виникнуть і в інвестиційній сфері, де і без того російські компанії, звичніші до пострадянських особливостей ведення бізнесу, мають солідну перевагу перед західними інвесторами в процесі приватизації.

Слід враховувати й ту обставину, що входження в менш конкурентне і менш розвинуте в інституціональному відношенні середовище, ніж те, що сформувалося в Європейському Союзі, безумовно, не забезпечуватиме аналогічні західноєвропейські механізми стимулювання нововведень і передачі технологій, а це негативно позначиться на довгострокових тенденціях економічної модернізації в Україні.

Не можна скидати з рахунків можливість відхилення моделей зближення законодавства в межах ЄврАзЕС від існуючих стандартів ЄС, що також ускладнюватиме налагодження зв’язків з компаніями ЄС.

Звісно, наведений перелік можливих позитивних і негативних ефектів є далеко не вичерпним. Але для вироблення позиції щодо участі в діяльності ЄврАзЕС важливо аналізувати ці можливості і ризики не статично — з позиції сьогоднішнього status quo, а динамічно та з урахуванням різноплановості постановки завдань інтеграції до ЄС і стосовно входження до ЄврАзЕС. Адже, зрештою, реально для України не існує абсолютно симетричної альтернативи — ЄС або ЄврАзЕС. Вірніше, вона існує лише в головах українських політиків і політологів, але практично ніким поки що не визнається в Європейському Союзі. І в доступній для огляду перспективі, мабуть, не буде визнана. Недарма з’явилася спеціальна політична конструкція, винайдена для України, Молдови і Білорусі (зауважте, не для Росії!), — статус «сусіди ЄС».

Марно в Україні шукають причини такої холодності виключно в політичній сфері. За всієї значущості невисоких (за мірками ЄС) стандартів демократії, непослідовності української євроінтеграційної стратегії, основні перешкоди лежать у соціально-економічній сфері. Адже Європейський Союз і без того сьогодні дуже сильно ризикує з його проектом масштабного розширення на Схід, яке поєднується зі спробою одночасного здійснення внутрішньої реформи інститутів ЄС. Ніхто сьогодні не може сказати напевно, чим буде ЄС після вливання в нього когорти нових членів, які здебільшого перебувають на помітно нижчому рівні економічного розвитку, ніж абсолютна більшість нинішніх членів ЄС. Немає жодної гарантії, що це не позначиться фатальним чином на темпі європейського інтеграційного процесу та глобальній конкурентоспроможності ЄС у світі.

І просто нереально очікувати, що Євросоюз піде на ще більше підвищення цього ризику, погодившись допустити в свої ряди ще більш відстаючу Україну (до речі, відставання від Росії — більш як удвічі за показником ВВП на душу населення).

Тому реальна альтернатива для України дещо інша:

— Або поодинці, тимчасово перебуваючи в своєрідному «інтеграційному вакуумі» (не вважати ж «інтеграцією» численні непрацюючі механізми в межах СНД та її Економічного союзу, а також локальні проекти співробітництва в рамках Організації чорноморського економічного співробітництва або поки що незрозумілу роль ГУУАМ), намагатися дотягнутися до високих стандартів Євросоюзу.

— Або використовувати, наскільки це можливо, механізми об’єднання зусиль з тими країнами, які вже сьогодні готові до глибших форм взаємодії — заради зміцнення потенціалу конкурентоспроможності й підвищення власної економічної привабливості для Євросоюзу, а також заради колективного відстоювання інтересів у межах жорстких правил глобальної економіки.

Тільки наївні або ідеологічно зашорені люди можуть вважати, що поодинці, у межах політики економічного ізоляціонізму можна буде впоратися швидше й ефективніше з проблемами нарощування міжнародної конкурентоспроможності (а саме вона є в економічній сфері основою так званих Копенгагенських критеріїв членства в ЄС). Це цілковита ілюзія, яку вже усвідомили практично всі країни Азії, Африки й Латинської Америки, що розвиваються, але з якою поки що не хочуть розпрощатися в Україні. Заважають цьому, серед іншого, політичні привиди минулого, що глибоко укорінилися в свідомості не лише багатьох пересічних громадян, а й багатьох визначних політиків. Адже досвід світового розвитку після Другої світової війни засвідчує: поодинці жодна країна не може забезпечити належні темпи економічної модернізації. Отож, Україна ризикує взагалі ніколи не наблизитися до стандартів членства в ЄС, а, навпаки, може дедалі більше відставати від них.

Я не закликаю прийняти рішення на користь негайного вступу України до ЄврАзЕС. Сьогодні найоптимальнішим рішенням, з погляду економічного й політичного прагматизму, було б обмежитися роллю спостерігача в цьому об’єднанні — аби простежити за тенденціями його розвитку, визначити ступінь їх відповідності реальним можливостям, політичним і економічним пріоритетам України. У разі потреби можна було б зробити такий крок і порушити питання про укладення спеціального договору між Україною та ЄврАзЕС як економічною реальністю на пострадянському просторі (своєрідний аналог відповідної практики асоціації в ЄС).

Але що абсолютно необхідно зробити українським політикам, так це —розпрощатися з роллю вічної «дівки на виданні», котра через суттєве завищення оцінки власної значимості так і залишається все життя незаміжньою — спочатку тому, що неприступна, а потім тому, що вже нікому не потрібна. Сучасна світова система — це не арена країн-одиначок, одержимих видіннями власної незалежності. Це арена жорсткої конкуренції великих угруповань країн, які мають подібні інтереси, близький рівень розвитку та потенціал реальної взаємодії заради їхньої реалізації. Це арена, на якій потрібно вміти прагматично використовувати у своїх інтересах будь-які можливості, що відкриваються, укладати необхідні тактичні і стратегічні союзи, а не намагатися постійно йти вперед із головою, поверненою назад — в епоху економічного романтизму.

1 Див., приміром: І.Бураковський, «Євразійське економічне співтовариство: наміри та перспективи», № 16, 2002; А.Деркач, «Європейський вибір України», там же; Т.Силіна, «Україна на розтяжці», № 18, 2002.

2 Російський прем’єр М.Касьянов, приміром, називає цифру $170 млн., які, на його думку, може отримати Україна внаслідок відмови Росії від стягування НДС на експортовану до України нафту (Інтерфакс, 10 квітня 2002 р.). Президент Росії В.Путін каже про такий самий виграш, але вже щодо «податків на основні товари російського експорту», який, на його думку, може досягти $400—450 млн. (Інтерфакс—Україна, 21 травня 2002 р.).

3 Це передбачає дію Основ законодавства, які застосовуватимуться в обов’язковому порядку всіма членами ЄврАзЕС, включаючи уніфікацію податкового й митного законодавства.