Саркоманія проти глобалофобії

«Біжить він швидко, але куди?». Цей заголовок статті в журналі The Economist щонайкраще передає загальне враження від тієї гіперактивності, яку новий президент Франції Ніколя Саркозі встиг проявити за перші 100 днів свого перебування на посаді. Відповідь на це запитання всі дружно кинулися шукати у програмній промові французького президента, який виступив наприкінці серпня на 15-й конференції французьких послів. Причому взялися за це так ретельно, що практично весь текст, який зайняв не менше п’ятнадцяти друкованих аркушів, миттю розібрали на цитати.

А тим часом на початку вересня було оприлюднено ще один концептуальний документ — доповідь «Франція і глобалізація». Його, за дорученням президента, готував колишній міністр закордонних справ Франції Юбер Ведрін. І 60 із гаком сторінок цього тексту більшості журналістів виявилися не зовсім по зубах. Поставивши на ньому клеймо «антиамериканського» і протиставивши «проамериканському» виступу Сарко, більшість англомовних ЗМІ цим і обмежилися. Ну хіба що насмикали звідти побажань типу «бути скромнішим» і «йти на поступки», при цьому практично повністю згубивши початковий зміст. А жаль.

Ставлення європейців, і насамперед французів, до глобалізації спочатку було більш ніж насторожене. Але після вересневих терактів 2001 року воно стало відверто негативним. Як зазначає у своїй доповіді пан Ведрін, у листопаді 2001 року 45 відсотків французів вважали, що вади глобалізації переважають перспективи, які вона відкриває. Протилежного погляду дотримувалися 34 відсотки. У 64 відсотків опитаних явище глобалізації викликало тривогу. Навесні 2007 року, у розпал президентської виборчої кампанії, перший показник залишився на тому ж самому рівні, зате останній зріс до 74. Пошуку причин такої французької глобалофобії і присвячена значна частина доповіді.

Прикметно, що обидва діагнози — як міністра-соціаліста, так і президента, який очолює Союз за народний рух, що має ліберально-консервативну прописку у Франції, практично збігаються. Опиратися глобалізації не тільки марно, а й непотрібно. Саме їй світ зобов’язаний тим, що світовий ВВП із 1990 року подвоївся, а середньостатистичний рівень життя зріс на 50 відсотків. Більше того, Франція, на частку якої припадає один відсоток території й один відсоток населення, виробляє п’ять відсотків світового ВВП, досить успішно конкуруючи як із азіатською дешевою робочою силою, так і з численними акулами капіталізму у класичному, зокрема й заокеанському, вигляді. Інакше кажучи, Франція дуже навіть непогано облаштувалася в цьому глобалізованому світі.

Інша річ, що основним антонімом глобалізації її головні ідеологи зробили протекціонізм, перетворивши його тим самим на відверто лайливе слово. Соціаліст Ведрін вважає, що тут вони вочевидь погарячкували. Система, яка і забезпечує захист стратегічних державних інтересів, і гарантує певну соціальну солідарність, необхідна. Правда, у ранг загальної панацеї її зводити також не слід. А ось ліберал (хоча й консерватор) Сарко висловлюється набагато радикальніше: протистояти ризикам і загрозам глобалізації можна, тільки зробивши свідомий вибір на користь «рішучих і узгоджених дій, спрямованих на забезпечення прозорості та регульованості міжнародних ринків. Можна виступати на підтримку ринкової економіки і конкуренції, але при цьому вимагати прозорості, аби тим, хто створює матеріальні блага, не доводилося розплачуватися за існування спекулянтів. Система, у яку я вірю, — це система, що сприяє створенню благ, а не спекуляції». Ось так і взяв бика за роги прямо з першої сторінки.

І тільки після цього почав аналізувати розстановку сил на світовій арені. Втім, і в цьому питанні його підхід відрізнявся від традиційного «проти кого дружитимемо?» Єдиною імовірною кандидатурою на цю «об’єднавчу» роль виявився Іран, та й то лише у тому разі, якщо буде перепробувано всі можливі засоби для запобігання «руйнівній альтернативі: іранська бомба чи бомбардування Ірану».

Виняткову увагу і у виступі, і в доповіді було приділено реформуванню всієї системи взаємовідносин, що сформувалися у світі: всередині Європи і через Атлантику, між Заходом та мусульманським світом, між розвиненими і країнами, які розвиваються. Найголовнішим (за визначенням Саркозі — «абсолютним») пріоритетом для Франції є, природно, облаштування Європи. Французи, які у 2005 році негативним голосуванням на референдумі з прийняття загальноєвропейської Конституції заблокували подальший процес євроінтеграції, тепер, схоже, зрушили з місця цей лежачий камінь. Замість 500-сторінкового фоліанта, за написання якого їхній співвітчизник Валері Жискар д’Естен отримав літературну премію, Сарко запропонував 30-сторінкову «спрощену» угоду. Вона не передбачає жодних національних референдумів, а просто має ратифікуватися урядами. Ця ідея вже отримала схвалення і підтримку як канцлера Німеччини Ангели Меркель, так і вищих брюссельських чинів. Проте набагато важливішою вважає французький президент відповідь на запитання «Якою має бути Європа у 2020—2030 роках і які місії їй належить виконувати?» Для пошуку цієї відповіді пропонується створити «групу наймудріших» із 10—12 осіб, які мають також визначитися і з тим, наскільки потрібне й доцільне одночасне і поглиблення, і розширення Європейського Союзу. Інакше кажучи, у яких країн зберігаються шанси прописатися в цьому елітному клубі?

Звісно, саме це запитання найбільше цікавило й українських журналістів, яких посол Франції Жан-Поль Везіан запросив для обговорення президентського виступу. Нічого конкретного про долю України сказано не було, зате розв’язанню цього питання на прикладі Туреччини приділено чимало уваги. Відомо, що сам Саркозі виступає проти вступу Туреччини до ЄС, як відомо й те, що ця позиція піддається дуже жорсткій критиці різних сторін. За словами французького президента, різниця між «формою найтіснішої асоціації, але без членства», яку пропонує він, і вступом до ЄС, на якому наполягають його опоненти, зводиться до п’яти із 35 розділів, які залишилися відкритими в переговорах між Брюсселем та Анкарою. Ось ці п’ять розділів Сарко і пропонує залишити насамкінець, на закуску. Можливо, на період головування Франції в ЄС, який припадає на другу половину 2008 року?

Нині ж зациклюватися на проблемах, котрі лише гальмують процес і не дають жодних прагматичних результатів, Єлисейський палац вважає нераціональним. Конфігурація всіляких союзів, альянсів, об’єднань і так далі має диктуватися оптимізацією способу вирішення проблем, заради чого вони й створюються. І при цьому має будуватися за принципом партнерства, а не васальства або, тим більше, антагонізму. Найбільшою мірою це стосується трансатлантичних відносин. Спільне з Бушем поїдання в Кеннебанкпорті гамбургерів, хотдогів чи навіть омарів у всьому світі було сприйняте як ознака потепління відносин між Парижем і Вашингтоном, заморожених до стану абсолютного нуля після того, як Жак Ширак виступив проти війни в Іраку. Час довів слушність Франції, проте, на думку Сарко, це не дає французам права байдуже спостерігати за розвитком іракської трагедії. Тим більше що тільки феноменальна незграбність може завадити Парижу розіграти вже наявні в нього на руках козирі.

Інша річ, наскільки тісне зближення зі США при цьому можна собі дозволити. У цьому питанні, як вважають, і кореняться максимальні розбіжності у позиціях президента і колишнього міністра закордонних справ Франції. Ведрін вважає, що репутація США стараннями нинішньої американської адміністрації впала так низько, що серйозний трансатлантичний діалог, аж до повернення Франції в інтегровані командні структури НАТО, краще розпочинати вже після обрання нового американського президента. Та й взагалі екс-міністр застеріг Францію від «спокушання атлантизмом/вестернізмом». За що й потрапив під роздачу в англомовній пресі. Хоча в телефонному інтерв’ю Катрін Бенгольд, французькому кореспонденту The International Herald Tribune, заявив: «У певному сенсі я, швидше, американець, ніж європеєць. Адже вони живуть своїм розумом».

Більше того, вже згадувані «скромність» і «поступливість» стосуються виключно тону французької зовнішньої політики. Адже мало самому вибрати правильну позицію. Треба й іншим не дати зіпхнути наш спільний світ у провалля чергового глобального катаклізму.

А ось що стосується стратегії, то Франції саме й бракує «динамічної агресивності», «амбіційної наступальності». Правда, знову ж — нічого особистого, а все проти вад «віроломного капіталізму».

З усіма ж іншими учасниками гри в глобалізацію Франція має намір будувати рівноправні і взаємовигідні відносини партнерства та співробітництва. І, схоже, це вже не тільки порожні і дзвінкі фрази. Основні виклики, які несе із собою глобалізація, саме й зумовлені дисбалансом у розвитку. Просто відійти від однополярного світу недостатньо. Кожен регіон, кожна країна має знайти місце у світі, де гегемонію наддержав замінять прагматизм і здоровий глузд. Зокрема, вважають у Парижі, необхідно покласти край французькому патерналізму в Африці, конфронтації з ісламським світом, перетягуванню сировинного каната як із основними виробниками, так і з основними споживачами найважливіших природних ресурсів. Створення Союзу Середземномор’я (який міг би об’єднати країни Півдня Європи, Півночі Африки і Заходу Азії), а також розширення «великої вісімки» за рахунок приєднання Китаю, Індії, Бразилії, Мексики і Південної Африки розглядаються як найефективніші шляхи розв’язання проблем міграції, енергетичної безпеки, вільної торгівлі, захисту довкілля і, звісно ж, боротьби з тероризмом.

Окремого розгляду заслуговує питання французької і європейської оборонної стратегії, про яку вже багато сказано і щодо якої готується так звана «Біла книга» національної безпеки і оборони Франції. Схоже, французи справді отримали бажаного президента — який діє й одержує результати. Саркозі, обраний 53 відсотками голосів, тепер має 75-відсоткову підтримку своєї зовнішньої політики. Важко сказати, чи вдасться йому, з усією його енергією та одержимістю, уникнути помилок і відвертих провалів. Очевидно одне — Франція більше не ховатиме голову в асфальт від страху перед привиддям глобалізації. А отже, і весь світ отримує шанс познайомитися з глобалізацією із французьким обличчям.