Саміт у сімейному колі

Серед регулярних зустрічей лідерів країн-членів НАТО Ризький саміт виділяється не тільки тим, що цей форум уперше пройшов на території колишньої радянської республіки, але й своїм вузьким, суто внутрісімейним форматом: ніяких запрошених гостей, тільки члени Альянсу. Вперше за багато років у рамках цих зборів не проходили ні засідання комісії Україна — НАТО (КУН), ні нарада Ради євроатлантичного партнерства (РЕАП) — лише засідання Північноатлантичної ради (ПАР) на рівні глав держав і урядів країн — членів цієї політико-військової організації.

Очевидно, що такий формат одного з найкоротших самітів НАТО мав підкреслити: у Ризі Альянс розглядатиме переважно питання, що стосуються його внутрішньої трансформації, адаптації до викликів XXI століття. Проте ризька зустріч стала, напевно, однією з найменш результативних за всю історію існування Альянсу. І вже точно — такою для України.

«Саміт трансформації»

На початку третього тисячоліття, через півтора десятиліття після завершення холодної війни, питання про майбутнє НАТО так само залишається відкритим: у Європі й Америці по-різному бачать оновлену роль Північноатлантичного альянсу. Коли по той бік Атлантики вважають, що ця структура має стати глобальним гарантом безпеки, то в Старому Світі багато американських союзників по НАТО виступають проти перетворення цього союзу держав на «організацію широкого профілю» і думають: зона її відповідальності має переважно обмежуватися Європою, і лише в рідкісних випадках виходити за її межі.

І не випадково, що в трансатлантичних союзників відрізняються підходи до програми «Глобальне партнерство», яка покликана вкотре зафіксувати розширення сфери впливу НАТО. Відповідно до цієї ініціативи, запропонованої Вашингтоном, Японія, Австралія, Південна Корея, Швеція і Фінляндія змогли б розширити свою участь у навчаннях і нарадах, проведених Альянсом. Очевидно, що цей проект базується на баченні організації як глобальної структури безпеки. Проте критичне ставлення до американської пропозиції викликає не тільки це. Багато європейських столиць, насамперед Париж, думають: створення «НАТО біс» посварить Захід із Китаєм і, можливо, з Росією. У результаті ця американська ініціатива так і не набула розвитку в Ризі...

З огляду на різні підходи трансатлантичних союзників, що зберігаються і понині, наївно було б очікувати, що амбіційну мету трансформації Альянсу буде реалізовано на Ризькому саміті. Швидше за все, мине ще не один рік і буде зломлений не один спис. Це добре розуміють лідери країн—членів НАТО. Втім, на саміті було затверджено «Комплексне політичне керівництво», що встановлює на наступні 10—15 років пріоритети з продовження трансформації організації в усіх аспектах військового потенціалу Альянсу, планування, підготовки й розвідки. (Із цим документом можна докладніше ознайомитися на сайті НАТО за адресою: //www.nato.int/docu/basictxt/b061129e.htm)

Проте про складності, які має пройти організація перед тим, як вона визначиться зі своєю роллю у світі, можна судити хоча б із компромісних рішень, прийнятих у Ризі. Наприклад, стосовно Афганістану, який експерти розглядають як майданчик для демонстрації готовності Альянсу до трансформації. Але європейські члени організації, визнаючи важливість цієї країни, нині поки що не готові до рішучих кроків, хоча про них і говорять у Новому Світі.

Так, у декларації за підсумками Ризького саміту зазначено, що «сприяння миру й стабільності в Афганістані — першочерговий пріоритет для НАТО». На жаль, незважаючи на заклик Вашингтона до своїх європейських союзників збільшити чисельність контингенту (нині там перебувають 32 тисячі чоловік), організація обмежилася лише підтвердженням своїх планів зі збереження присутності натовських солдатів, а також обіцянкою збільшити обсяги допомоги в підготовці афганських військових і поліцейських. Утім, ще до саміту стало відомо, що низка країн в індивідуальному порядку все ж готові підсилити своїми підрозділами контингент в Афганістані. Це — Болгарія, Іспанія і кандидат на вступ до альянсу Македонія.

Крім афганської теми, що стала пріоритетною на форумі, лідери натовських країн обговорили й такі питання, як ядерна програма Ірану й Північної Кореї, ситуація в Іраку, близькосхідне врегулювання, майбутнє Косова. На тлі декларацій, що не раз звучали, можливо, однією з ключових подій стала заява генерального секретаря НАТО Яапа де Хоопа Схеффера про те, що сили швидкого реагування Альянсу, спроможні проводити багатонаціональні операції далеко за межами базування, уже боєздатні й перебувають у повній оперативній готовності. (Нагадаємо, що рішення про їх створення було прийнято ще на Празькому саміті 2002 року.) При цьому генсек не змарнував нагоду закликати тих членів клубу, чиї оборонні витрати зменшуються, збільшити кошти. (Цей момент окремо зазначено у декларації.)

У цьому зв’язку важливо зазначити й теперішнє розширення можливостей з перекидання військ для виконання місій силами швидкого реагування. Йдеться про транспортні літаки С-17 і А-400М. Примітно, що під час саміту керівництву Альянсу й Латвії було продемонстровано С-17, який, можливо, надійде в розпорядження багатонаціональних сил НАТО вже в середині 2007 року. 2008-го планується приступити до експлуатації другого, а 2009 року одержати у своє розпорядження третій літак.

Цікаво, що в перший день зустрічі, у рамках якої проходила наукова конференція, де обговорювалися поточні й перспективні завдання Альянсу, журналістам роздали письмову доповідь голови комітету у міжнародних справах американського сенату Річарда Лугара. У ній сенатор не виключає, що в найближчі десять років на європейському театрі воєнних дій можливі воєнні конфлікти через дефіцит енергоносіїв або маніпуляції з їхнім транспортуванням і видобутком. Тому, думає він, Північноатлантичний альянс має відігравати активнішу роль у забезпеченні енергетичної безпеки країн—членів організації.

Невідомо, чи відіграла свою роль ця доповідь Лугара (Жак Ширак, наприклад, заявив, що проблема енергетичної безпеки не обговорювалася), але в ризькій декларації було приділено також увагу й проблемі енергетичної безпеки. Правда, це був передостанній, 45-й пункт документа. Проте, очевидно, що НАТО слідом за Євросоюзом дедалі більше усвідомлює ступінь ризиків і погроз, прихованих в енергетичній сфері. Терористична, а за нею й енергетична загрози роблять оснащені високоточною зброєю й аеромобільні збройні сили країн Альянсу досить безпомічними в плані адекватного реагування. Потрібні нові інструменти. Очевидно, що за досить загальним формулюванням цього пункту стоїть чіткий намір країн НАТО розробити механізми реагування на виклики енергетичної безпеки і створити відповідний інструментарій.

Український акцент

Ризька зустріч не була «самітом розширення», як передбачали ще півроку тому: у латвійській столиці Хорватія, Албанія і Македонія так і не дістали запрошення вступити до престижного клубу, а Україна — приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). І все ж у Ризі тема розширення організації була присутня. І не тільки на переговорах, але й у прийнятих документах.

У декларації члени Альянсу знову підтвердили прихильність до політики відкритих дверей, адже розширення підвищує рівень стабільності, миру і співробітництва в Європі. (При цьому розширення розглядається як виключно внутрішня справа НАТО і країн, що намагаються в нього ввійти.) А три південнобалканські країни — Хорватія, Албанія і Македонія — дістали однозначний сигнал, що їм може бути направлене запрошення вступити до організації під час такої ж зустрічі 2008 року. Примітно, що в Ризі НАТО запросило Сербію, Чорногорію а також Боснію і Герцеговину приєднатися до програми «Партнерство заради миру», водночас прозоро натякнувши про цілком реальну перспективу членства.

Що ж до України, то тут важко приховати розчарування. Напередодні саміту були цілком обгрунтовані надії, що у своєму підсумковому документі НАТО не тільки відзначить внесок Києва у загальну безпеку й участь нашої країни в операціях під керівництвом Альянсу, але і дасть позитивний сигнал Україні щодо її приєднання до ПДЧ: нині українцям мало запевнянь у подальшій прихильності до політики «відкритих дверей». У кожному разі, про це серед іншого йшлося під час недавньої телефонної розмови Віктора Ющенка з Яапом де Хоопом Схеффером. Ці надії виявилися марними.

У підсумковому документі Альянс оцінив внесок нашої країни в загальну безпеку, відзначив успіхи України, досягнуті в рамках її Інтенсифікованого діалогу з НАТО, і заявив про готовність допомогти у проведенні реформ. І у цьому зв’язку якось мало розраджує, що ці ж слова стосувалися й Тбілісі, хоча перед початком саміту однією з топ-новин були відносини Грузії й НАТО, які стрімко розвиваються.

Безумовно, відсутність у декларації чіткого сигналу щодо приєднання до ПДЧ не тільки наслідок позиції країн-скептиків — Німеччини, Франції, Бельгії, Іспанії, Нідерландів, Португалії щодо членства нашої країни в Альянсі. У тому, що сталося, провина, насамперед, самого Києва. І йдеться не тільки про те, що в останні місяці в Україні відбулося переформатування правлячої коаліції, лідери якої старанно уникають говорити про вступ країни до цієї трансатлантичної структури безпеки й закликають до співробітництва з НАТО, або про внутрішньополітичну плутанину. Свою негативну роль відіграли й пробуксовка в реформуванні сектора безпеки й інформуванні населення, та й інші українські негаразди.

Утім, примарні надії все ж зберігаються. Зрештою, саміт розширення відбудеться 2008 року. А до цього часу й Україна має реальні шанси підтягти свої хвости з виконання домашнього завдання. І дістати від НАТО не просто перспективу членства, а запрошення вступити до цієї політико-військової організації. Адже ще за день до початку зустрічі президент Джордж Буш сказав: «Якщо Київ переборе корупцію, встановить систему верховенства права, й народ України продемонструє на референдумі свою підтримку такої політики, ми готові прийняти Україну».