РОСІЙСЬКИЙ ХУК З ДОПОМОГОЮ УКРАЇНИ МОСКВА ЗАВДАЄ УДАРУ ВАШИНГТОНУ

Касетний скандал в Україні став чудовим приводом для розкручування нового витка боротьби за Україну між Росією та США. І, треба сказати, Москва, військовий потенціал і політичний вплив якої рік у рік неухильно слабшали, зуміла скористатися своїм шансом для вже не превентивної, а дуже активної дипломатії.

Під час останнього українсько-російського саміту в Дніпропетровську Москва мало не вперше не висувала жодних політичних умов, а витримку виявив не тільки російський президент Володимир Путін, а навіть столичний мер Юрій Лужков, який зазвичай закликає повернути Севастополь, а нині говорив лише про будівництво мосту через Керченську протоку.

І попри те, що півтора десятка підписаних у Дніпропетровську українсько-російських документів не принесли сенсацій і, на перший погляд, мало пов’язані з великою політикою, на Заході зустріч двох лідерів викликала шквал емоцій. Більше того, навіть не важливо, чи стануть ці документи керівництвом до дії для виконавців. Великою політикою несподівано стали сам факт, місце й час зустрічі президентів, які продемонстрували наявність значних змін у зовнішній політиці Києва. І не лише тому, що Путін виявився першим лідером, котрий відвідав Київ після того, як Україну почало лихоманити від внутрішньої кризи. Обом президентам була потрібна така зустріч, щоправда, кожен ставив перед собою різну мету: Володимир Путін розв’язував проблему відродження великої держави, що без прозахідної незалежної України неможливо, Леонід Кучма заклопотаний проблемою утримання влади й корекції в очах Заходу свого попсованого касетним скандалом власного іміджу.

Президент Кучма й Україна

Безумовно, зустріч була корисною для обох президентів. Важко не погодитися з західними оглядачами стосовно того, що і Л.Кучма, і В.Путін вийшли після саміту політично зміцнілими. Український лідер «продемонстрував», що «нічого в країні не сталося» і що він, як і раніше, спроможний розв’язувати економічні проблеми країни з північним сусідом. Щоправда, незалежно від підбадьорливих заяв російського президента, загальне тло зіпсували кілька істотних деталей. Таких, як, приміром, втеча в Лондон Валерія Івасюка і заморожування раніше запланованих економічних проектів кількома транснаціональними компаніями. Та й рішення МВФ не на користь України якось уже більше пов’язується з ім’ям глави держави. Та загалом приїзд Путіна для Леоніда Даниловича був плідним. Створення транзитного «електричного» коридору й помітне розширення оборонних зв’язків на тлі впевнених політичних гарантій Кремля виявилися вельми доречними для дедалі слабших важелів правління нинішньої Київської влади. Небагатослівний осуд західними партнерами подій в Україні підштовхнув її до тіснішого співробітництва з Росією, яка виявилася в цій ситуації більше ніж прагматичною.

Для російського лідера головним успіхом можна вважати занепокоєння Заходу. Українську карту розіграно, й розіграно вельми майстерно. Абстрагувавшись від внутрішніх українських проблем, Путін недвозначно дав зрозуміти, що Росія в Україні зацікавлена. Правда, окремі спостерігачі вважають, що Володимир Володимирович у цій ситуації діяв досить ризиковано, позаяк демонстративне небажання прем’єра Віктора Ющенка брати участь у «Гонгадзегейті», так само як і його недвозначна відсутність на саміті, свідчать багато про що.

Звичайно, Путін хотів більшого. Приміром, щоб Київ вустами Кучми заявив про участь у виробництві нових міжконтинентальних балістичних ракет. Ця тема не випадково «зондувалася» перед самітом російськими ЗМІ. Насправді у виробництві нових ракет «Тополь-М» Росія розраховує виключно на себе, а втягування України в протиракетне протистояння мало стати жорсткою відповіддю Вашингтону на рішення створити національну ПРО.

До речі, серйозної розмови про участь України в ракетній кооперації чекали українські військові промисловці. Так, напередодні візиту російського лідера заступник міністра оборони України з питань озброєнь генерал-полковник Олександр Стеценко зазначив, що Україна має технічні можливості для виготовлення такої зброї. Сказав своє слово й гендиректор «Південмашу» Юрій Алексєєв, зазначивши, що «теоретично відновлення виробництва стратегічних ракет у Дніпропетровську можливе, але потребує непомірно великих коштів і дуже тривалого часу». В інтерв’ю місцевому телеканалу він зізнався, що під час обговорення в Держдумі Росії питання про Договір ОСО-2 на «Південмаш» надійшов запит стосовно можливості поновлення виробництва бойових ракет.

Тим часом оборонна сфера в українсько-російському співробітництві залишається найзначимішою, оскільки саме в ній відбивається розіграш української карти. Відомо, що Київ задовго до приїзду В.Путіна зайняв проросійську позицію в протиракетній боротьбі Москви й Вашингтона. Саме Договір ПРО став наріжним каменем сучасних російсько-американських відносин. Опинившись разом з Білоруссю й Казахстаном серед офіційних наступників Договору ПРО, Україна змушена була офіційно стати на чийсь бік. Київ довго зберігав нейтралітет і при голосуванні в ООН за неприпустимість змін Договору ПРО. Утримувався навіть тоді, коли 54 держави проголосували «за». Проте зроблений ще торік політичний крен у бік Москви зробив свою справу. Спочатку Дніпропетровськ поставив комплектуючі для станції попередження про ракетний напад (СПРН) у Барановичах (на території Республіки Білорусь), яка торік уже почала працювати в інтересах Москви. Потім наприкінці минулого року Київ обережно, але твердо проголосував в ООН за збереження базового Договору 1972 р. Нарешті, уже на початку 2001 р. український парламент проголосував за використання СПРН в інтересах Росії, попри те, що вона заборгувала за експлуатацію станцій близько 6 млн. дол. В Україні є ще об’єкт «Чорнобиль-2», про користь якого в зоряних війнах може згадати Москва. Для Москви нова позиція Києва - надбання, безумовно, дуже важливе. Хоча Україна могла б заробити на безпеці Росії, офіційний Київ поки що на цю тему мовчить.

Дуже цікаві й відносини двох партнерів у царині космосу. Якщо в «Морському старті» Київ і Москва виступають однією командою і спільно модернізують МБР SS-18 у комерційний ракетоносій «Дніпро», то в інших проектах дві держави - конкуренти. Так, ДКНВЦ
ім. Хруничева, що давно вже став фаворитом російського лідера, створив ракетно-космічний комплекс «Рокот», який запускатиметься з космодрому Плесецьк. Центр ім. Хруничева створив і новий ракетоносій сімейства «Ангара», перший пуск якого може відбутися вже на початку 2002 р. Ракетоносії цього типу можуть стартувати з російського космодрому Плесецьк і працюватимуть не на високотоксичному паливі, а на екологічно чистому - на гасі й кисні. Навіть простим оком видно, що російську «Ангару» створено, щоб витіснити український «Зеніт». Підтвердженням цього є і той факт, що споруджуваний на російському космодромі Плесецьк стартовий комплекс під «Зеніт» буде переустатковано для запуску перспективних російських ракет сімейства «Ангара» - відповідне розпорядження уряду РФ затверджено ще 1 лютого 2000 р.

Стосовно супутника Січ-М1 (про спільну експлуатацію якого домовилися лідери України й Росії), то, як стверджують у НКАУ, це космічний апарат подвійного призначення, а його спільна експлуатація означатиме, що Україна працюватиме на російське оборонне відомство. З огляду на заяву українських генералів про те, що нам розвідувальні супутники не потрібні, швидше за все, не слід плекати ілюзій, що оплата за такі послуги буде адекватною.

Не менше запитань викликає і спільна промислова політика. Підхід по-російськи полягає в реалізації гасла «Робимо разом, продаємо ми». Білоруські підприємства, які беруть участь у циклі виробництва комплексів ППО, так і не дочекалися дозволу самостійно реалізовувати спільну продукцію. За словами секретаря Ради безпеки РФ Сергія Іванова, «український інтерес полягає додатково в тому, що ми допомагатимемо Україні просувати її продукцію на ринки третіх країн, зокрема й на євроринки». Формально, Москва продемонструвала можливість такої політики, коли восени минулого й на початку лютого поточного року разом із Києвом виступила відповідно на китайському й індійському авіаційних ринках. З застереженням, що йшлося про літаки сімейства «Ан», розроблені в Києві. Проте у тій-таки Індії під час підписання угоди про розробку нового індійського літака Україну не згадали як учасника проекту.

І «материнські обійми» російської промисловості не такі й однозначні. Якщо українські військовики вже понад два роки сподіваються на закупки за прийнятними цінами комплектуючих для комплексів протиповітряної оборони, що стають усе більш застарілими, то, за словами генерала О.Стеценка, із появою на місці «Росозброєння» і «Промекспорту» «Рособоронекспорту» справа ніяк не рухається. Не розв’язав цієї проблеми і Дніпропетровськ, так само як і проблеми модернізації українських бойових літаків, де Києву не обійтися без російських КБ-розробників.

Серйозно непокоїть експертів також поява можливостей для російського капіталу вполювати легку здобич у лабіринтах української приватизаційної кухні. Російські інвестори вже викупили значну частину української металургії та нафтопереробних заводів, а на черзі, швидше за все, деякі космічні підприємства НКАУ, підприємства оборонки та з виробництва труб.

Чи вийшла Українська держава з Дніпропетровського саміту такою ж зміцнілою, як її лідер?

На арені вже імперія?

Про те, що візит Путіна приніс Москві хороші політичні дивіденди, свідчать як амбіційні дії кремлівських керівників, так і гарячкові акції західних лідерів. Буквально через день після саміту секретар російської Ради безпеки Сергій Іванов заявив, що НАТО не повинно визначати «всю європейську безпеку». НАТО не повинно стати «єдиною основою забезпечення всієї європейської безпеки», вважає російський політик. Серйозну заявку Москви на нову роль доповнили кілька дипломатичних кроків, де українсько-російська зустріч стала лише однією з кількох, хоча, певне, і найважливішою.

Так, незадовго до зустрічі в Дніпропетровську вдало для Москви пройшов візит у російську столицю міністра оборони Франції Алана Річарда. На думку аналітиків Stratfor, поглиблення стратегічних зв’язків, зокрема у сфері оборони й військово-технічного співробітництва, між Москвою і Парижем аж ніяк не на руку Вашингтонові. Мова навіть не про баланс сил у регіоні, якого вдалося домогтися Путіну, а про глобальніші зміни. Уже цього тижня глава німецького військового відомства Рудольф Шарпінг, побувавши в Москві, зазначив, що не буде посередником між Росією та США в питаннях ПРО. Нагадаємо, що попередня позиція Берліна стосовно національної ПРО США була аж ніяк не позитивна.

Про те, що скористається запланованим на наступний тиждень візитом до Москви, щоб уточнити деталі пропозиції Росії у сфері протиракетної оборони як альтернативи американській програмі «зоряних воєн», заявив минулого вівторка навіть генсекретар НАТО Джордж Робертсон. Проросійську позицію зайняла і Швеція, яка нині головує в ЄС. Її міністр закордонних справ Анна Лінд закликала не переглядати базового договору від 1972 р. А ще на боці Москви виступила Варшава. Хоча остання, швидше за все, зробила це в зв’язку з одкровеннями американської преси стосовно розміщення російської ядерної зброї в Калінінградській області. Так чи так, Росія змусила Європу зважати на себе.

І не тільки. Дж.Буш несподівано почав закликати західних союзників змінити своє ставлення до американських намірів щодо ПРО. До речі, реакцію Держдепартаменту США щодо незадовільного розслідування в Україні «Справи Гонгадзе» чимало експертів пов’язують з українсько-російським самітом у Дніпропетровську. Попри те, що посол США в Києві Карлос Паскуаль, виступаючи на одному з радіоканалів, прокоментував у четвер цей випад дуже обережно.

А спеціальний представник Пентагона Джеффері Старр, який побував цього тижня в Києві, натякнув, що США підтримують поки що неформальне об’єднання ГУУАМ, а якщо воно визначиться зі спільними інтересами у сфері оборони, готові надати конкретну допомогу. Практично на очах Вашингтона ГУУАМ почав тріщати по швах під тиском Росії. Можна стверджувати, що Молдова й Узбекистан ось-ось випадуть з обойми і, якщо США нічого не зроблять, ця організація може виявитися мертвонародженим дитям.

Події останнього тижня практично повністю підтверджують доповідь директора ЦРУ американським сенаторам, яку він зробив тижнем раніше. Суть висновків головного американського розвідника зводиться до того, що Росія заради поновлення статусу наддержави широким фронтом наступає на держави колишнього СРСР, обплутуючи їх своїм впливом. Швидше за все, місце України серед названих ЦРУ держав далеко не останнє.