РОСІЙСЬКІ ТІНІ НА УКРАЇНСЬКОМУ ТИНІ

«Ой, ми, здається, можемо опинитися в російській тіні», «Захід подружився з Росією, тож Україна йому тепер не цікава», — таких стурбованих реплік в українських засобах масової інформації та на різноманітних «круглих столах» за останній місяць лунало чимало. Справді, на тлі активної участі Росії в антитерористичній кампанії, ефектних, що обговорювалися в усіх світових ЗМІ виїздів Володимира Путіна до Берліна і Брюсселя, зустрічей із Блером і Бушем, візит Леоніда Кучми в Казахстан міг бути новиною номер один хіба що для УТ-1 або Укрінформу, а скромну роль України в боротьбі з тероризмом було сприйнято з тихою вдячністю і як належне.

Але опинитися в тіні побоюється не лише Україна: багатьом європейським столицям сьогодні за тріумвіратом Буш—Блер—Путін ввижається привид іншої трійці: Рузвельта — Черчілля — Сталіна.

А стосовно України, то, по-перше, із російської тіні вона ніколи особливо й не виходила. По-друге, варто повторити очевидне: Україна — не Росія, і претендувати на перші ролі в глобальних світових процесах їй було б якось не з руки. І, по-третє, нинішнє різке потепління у відносинах Росії з Європою та Сполученими Штатами могло б бути дуже корисним для української європейської та євроатлантичної інтеграції. Бо коли вже Путін щось там говорить про можливе членство своєї країни в ЄС і НАТО, то формально які тепер у росіян можуть бути претензії та заперечення, навіть якщо Україна раптом наважиться подати заяву в НАТО?

Для України складаються ідеальні умови для активізації відносин із Заходом. Тим паче що й привід для цього нині всім близький і зрозумілий — боротьба з тероризмом. Але в Києві цього чи не розуміють, чи хтось свідомо гасить і так рідкісні останнім часом європейські поривання глави української держави. Про задовгу втрату інтересу Леоніда Кучми до європейських столиць «ДТ» уже писало в минулому номері. А цього тижня наші спостереження ще раз підтвердилися: замість запланованого візиту в Іспанію український Президент, обговоривши по телефону графік зустрічей із Володимиром Путіним, вирушив у... Феодосію. Звісно, можна припустити, що Айвазовський Леоніду Даниловичу набагато ближчий від Гойї. Але подейкують, що від Мадрида Президент відмовився після чергових відвідин його кабінету найкращим в АП знавцем мови Петрарки.

Початок на 1-й стор.

Усі ці тенденції, безумовно, не залишаються без уваги акредитованих в Україні західних дипломатів, найчастішою «фізичною вправою» для котрих уже стало знизування плечами. Про яку європейську інтеграцію ви говорите? «Україна багато скаржиться, але мало робить», «Україна чекає, що її покличуть лише тому, що вона — Україна, бо велика та має важливе геополітичне розташування» — оце типові оцінки наших європейських потуг. «Україна сама повинна вирішити, куди їй іти і що їй робити», — найчастіше говорять нам представники Заходу.

І Україна йде... Тоді як Росія після історичного 11 вересня всім корпусом розвернулася до Європи та США, разом із ними обговорюючи проблеми боротьби з тероризмом, тоді як російські аналітики навперейми доводять, що «зміцнення зв’язків із Європою та завоювання довіри європейців — життєво-важливий для Росії процес», Україна раптом чомусь для обговорення проблем безпеки почала вибирати партнером переважно північно-східну сусідку на радість тим українським і російським політикам, котрі нав’язують нашій країні гасло «У Європу тільки з Росією». Хоча заїжджі європейці вже відкритим текстом говорять нам, що «роль України в системі європейської безпеки залежить від її співробітництва з ЄС і НАТО».

Політика Росії у сформованій після відомих подій ситуації зрозуміла. Їй знову хочеться відчути себе впливовою та сильною і якщо не відновити втрачений статус супердержави, то хоча б закріпити статус регіонального центру сили. А для цього, поки Штати захоплені антитерористичною операцією, необхідно швидше, по-перше, знову прибрати до рук якнайбільше колишніх радянських республік, а по-друге, домогтися коли не згоди на це європейців, то хоча б переконати їх час від часу заплющувати очі.

Росія разом з усіма промовляє красиві слова про те, що світ змінився, про новий менталітет, про необхідність позбутися старих стереотипів і забути про блокове протистояння й поділ світу на сфери впливу. І водночас під шумок швиденько закріплюється в Абхазії (чиє керівництво заявляє про свою готовність увійти до складу Росії), говорить про необхідність аналогічних дій у Придністров’ї, терміново збирається створювати міждержавну фінансово-промислову корпорацію військового спрямування з Вірменією (президент якої Роберт Кочарян не втомлюється останнім часом твердити, що Вірменія та Росія мають спільну історію, єдині інтереси й завдання). А після трагедії з Ту-154 російські ЗМІ й депутати, миттєво зорієнтувавшись (а мо’ зорієнтовані?), заговорили про необхідність установлення «негайного контролю» над системою української ППО. «В ідеалі в України й Росії повинен бути єдиний командний пункт сил ППО, — заявив «Известиям» заступник голови комітету з міжнародних справ Ради Федерації Михайло Маргелов. — Російські генерали прийматимуть рішення про запуск ракет у присутності українських. Точнісінько так само функціонують системи ППО Америки й Канади. Американські офіцери приймають рішення в присутності канадських, і ніхто не почувається ущемленим. Упевнений, що Держдума Росії та Рада Федерації таку ідею підтримають». Зрозуміло, що секретар російського Радбезу Володимир Рушайло через кілька днів наявність таких планів у Росії спростував, але в Києві всі добре знають: у питаннях щодо України, що в російських депутатів на язику те, що в російського керівництва на умі.

Під соусом «боротьби з тероризмом» Росія також явно збирається вдихнути нові сили в Ташкентський пакт і надати йому якогось нового статусу. Про що свідчить хоча б той факт, що на плановане засідання міністрів закордонних справ країн-членів ОБСЄ, присвячене боротьбі з тероризмом, росіяни намагаються протягнути представника Договору про колективну безпеку (ДКБ).

За нашою інформацією, українське представництво в ОБСЄ одержало інструкції з Києва виступати проти участі представника ДКБ навіть як спостерігача. Хоча б із тієї простої причини, що боротьба з тероризмом не є завданням цього блоку. Але не всі демонструють подібну стійкість до «привабливих пропозицій» росіян.

Ось, приміром, секретар Ради національної безпеки та оборони України Євген Марчук останнім часом майже не розлучається зі своїм колегою Володимиром Рушайлом, зустрічаючись із ним в Орлі, Душанбе, Бішкеку й Сочі. А потім, певне, під враженням цих зустрічей, лякає російську й українську громадськість інтерв’ю «Независимой газете», озаглавленим «Україна в кільці ворогів». З нього можна дізнатися, що секретар РНБОУ «стривожений величезною кількістю загроз і криз, які вразили його республіку». Нам також відкривають очі на те, що «без розвинених регіональних міждержавних структур у боротьбі з тероризмом антитерористична коаліція не виконає своїх завдань, навіть якщо вона перебуватиме під патронатом ООН». З цією думкою Є.Марчука, безумовно, можна було б погодитися, якби надалі він розповів про роль у боротьбі з тероризмом, приміром, ОБСЄ, замислився б, який внесок у спільну антитерористичну справу міг би зробити ГУУАМ, і коли та яким чином, нарешті, можуть бути оприбутковані гроші, виділені конгресом США на зміцнення безпеки цього об’єднання. Чи якби Євген Кирилович хоча б словом прохопився про ініціативу президента Польщі Квасневського провести в середині листопада конференцію глав держав Центральної та Східної Європи, присвячену проблемам боротьби з тероризмом. Але ми нічого не дізналися про цю конференцію і, відповідно, про ті пропозиції та ініціативи, із якими міг би поїхати на неї український Президент. Утім, як і про те, чи готуються загалом у Києві до цього саміту. Зате червоної ниткою через усю публікацію проходить думка про те, що «багатьом на (виділено ред.) Україні необхідно змінити свою політичну ментальність, особливо стосовно співробітництва в рамках СНД, переосмислити традиційні уявлення про безпеку та про те, як цю безпеку забезпечувати». Євген Кирилович не тільки не виключив того, що Україна може змінити своє ставлення до Договору про колективну безпеку, а й із погордою розповів про свою участь у закритих засіданнях на останній зустрічі секретарів радбезів країн — учасниць ДКБ («таємниць від нас не було»), і про те, наскільки це важливо («адже секретарі радбезів представляють президентів своїх країн»).

А напередодні цієї поїздки Є.Марчука в Душанбе його заступник і водночас директор Національного інституту проблем міжнародної безпеки при РНБОУ Сергій Пирожков озвучив пропозицію, що за крутизною поступається хіба що пропозиції створити єдиний командний пункт сил ППО України й Росії. Відповідаючи на запитання підконтрольної його шефу газети про те, якими повинні бути кроки України в боротьбі з міжнародним тероризмом, пан Пирожков сказав, що «може бути створена така структура як Рада національної безпеки й оборони країн СНД». Якщо врахувати, що РНБОУ, відповідно до Конституції координує та контролює діяльність органів виконавчої влади України в сфері національної безпеки та оборони, то за аналогією виходить, що есендівський радбез «координуватиме й контролюватиме» всі органи виконавчої влади всіх держав СНД? Загалом, під шляхетним приводом «боротьби з тероризмом» нам тепер почнуть проштовхувати та-аке...

Хочемо тільки нагадати, що, по-перше, неприйняття будь-яких наддержавних структур досі було одним з основних принципів співробітництва України в рамках СНД. По-друге, повторимо, що ДКБ до боротьби з тероризмом найменшого стосунку не має і хтось просто свідомо зміщує поняття. По-третє, що для боротьби з «чумою 21-го століття» в СНД вже створено спеціальний антитерористичний центр, на участь у діяльності якого український парламент уже дав згоду. По-четверте, якщо комусь особливо кортить боротися з тероризмом саме разом із Росією, то можна було б, нарешті, переконати російських товаришів у необхідності якнайшвидше завершити процес делімітації нашого спільного кордону й почати його демаркувати. Крім того, коли, якщо не тепер, перед спільною загрозою напливу афганських біженців, підписувати довгождані й такі необхідні угоди про реадмісію, які дозволили б відправляти назад у Росію всіх упійманих нелегалів, котрі прибули з її території?

І, по-п’яте, відзначимо, що для тих, кому особливо свербить поборотися з тероризмом, непочатий край роботи знайдеться й у себе вдома. Адже ще 28 вересня Рада безпеки ООН прийняла резолюцію, у якій досить докладно розписано, що повинна зробити кожна держава-член ООН на ниві боротьби з цим злом, і ухвалила, що не пізніш як через 90 днів, усі повинні відзвітувати про виконану роботу. Третина цього терміну вже минула, а відповідна постанова українського Кабміну, яка має визначити, хто та як у нашій країні мусить виконувати цю резолюцію, досі в стадії узгодження. Тож замість нагнітання ситуації та бурхливого потоку слів з описом «величезної кількості загроз і криз» чи не краще зайнятися конкретною справою, спрямованою на їх ліквідацію?

Утім, не виключено, що найзапекліші борці з тероризмом, котрі вирішили на цій ниві в черговий раз «створити свій політичний імідж», незабаром будуть змушені дещо змінити рід занять і, за деякою інформацією, зайнятися зміцненням двосторонніх відносин з однією з європейських країн. Шлях туди (точніше, не стільки туди, скільки з крісла секретаря РНБОУ), як стверджують деякі спостерігачі, давно вже прокладає (чи прокопує?) давній «шанувальник» талантів Євгена Кириловича — заступник глави адміністрації Президента Анатолій Орел, який одержав, до речі, цього тижня заряд бадьорості й оптимізму після відставки Олександра Кузьмука.

Чому Анатолій Орел недолюблює Євгена Марчука, якщо їх, навпаки, могла б об’єднати спільна слабкість до північної сусідки, не зовсім зрозуміло. Можливо, це прояв давньої міжвідомчої ворожості в колишнього гереушника й колишнього кадебешника, проте деякі експерти схиляються до версії, що справа саме в спільній слабості й у суперництві за право називатися «головним провайдером».

Проте на даному етапі й Анатолій Костянтинович, мабуть, не може бути впевненим у міцності власних позицій. По-перше, не справдилися його надії на ексклюзивність свого впливу на главу держави в питаннях зовнішньої політики після відставки Бориса Тарасюка, на яку було витрачено стільки часу й сил. Анатолій Зленко, котрому на початку його другого міністерського терміну старанно створювали імідж дипломата, що не говорить «так» і «ні», і поблажливо зазначали, що відвиклому в Нью-Йорках і Парижах від рідних реалій Анатолію Максимовичу не під силу тягатися з заступником голови адміністрації, виявився навдивовижу наполегливим в орієнтації глави держави на Захід і одержав самостійний доступ у президентський кабінет, що, як стверджують очевидці, дуже дратує пана Орла. По-друге, як свідчать люди, котрі мають змогу досить часто спілкуватися з главою держави, останнім часом Президент дедалі частіше замислено поглядає на географічну карту й перегортає список українських зарубіжних установ, бо не дуже задоволений роботою куратора зовнішньої політики у своїй адміністрації (ну, хоча б через малопомітність конкретних результатів роботи Стратегічної групи з питань українсько-російських відносин, яку з боку України очолює А.Орел, або, скажімо, через його надмірну захопленість кулуарною роботою).

На жаль, цілком упевненим у сталості свого крісла сьогодні не може бути й Анатолій Зленко, один із небагатьох людей в Україні, котрі добре уявляють, що таке європейська інтеграція та навіщо вона загалом потрібна нашій країні. Тож і викликає він нехай і менше роздратування, але в тих самих кіл, що і його попередник. Крім того, напередодні виборів в Україні навіть будинок на Михайлівській, який раніше цікавив хіба що декотрих юніорів, може стати привабливим об’єктом приватизації і для інших політичних груп та партій. За деякою поки що неперевіреною інформацією, якась українська олігархічна й досить проросійська сила, що користується послугами близьких до Кремля іміджмейкерів, останнім часом почала не тільки частенько втручатися в кадрову політику зовнішньополітичного відомства (наполягаючи на збереженні того чи іншого співробітника в зарубіжних установах), а вже замислюється й над тим, як посадити в міністерське крісло одного молодого, перспективного й уже досить високопоставленого дипломата.

То про яку активізацію зусиль у європейському напрямі можна сьогодні говорити? Хто з українських політиків і впливових чиновників сьогодні в змозі не лише оцінити ситуацію, що складається в світі, а й грамотно скористатися нею, причому не у власних інтересах, а в інтересах власної країни? Ми таких людей в Україні, на жаль, не бачимо. Тож повертаючись до початку цього матеріалу, можемо лише повторити слова, сказані одним мудрим українським дипломатом: сьогодні переживати потрібно не з того, що Україна може опинитися в тіні Росії, а з того, що залежність від неї може стати необоротною.