Росія в Придністров’ї: показовий миротворець

Показове примирення під чуйним керівництвом Росії. Приблизно так можна охарактеризувати першу зустріч президента Молдови та лідера Придністров’я в Бендерах — через сім років після їхнього останнього спілкування. Вперше з часів провального Меморандуму Козака Москва отримала нагоду заявити про себе як про головного миротворця на пострадянському просторі. А водночас і поховати миротворчі ініціативи інших сторін переговорного процесу, включаючи український План Ющенка.

Насправді півторагодинна розмова Володимира Вороніна та Ігоря Смірнова стала результатом тривалої роботи, яку проводили на придністровському напрямку російські чиновники впродовж минулого року. Особистості на кшталт заступника Ради національної безпеки Юрія Зубакова стали за цей час такими частими гостями на берегах Дністра, що в багатьох експертів давно могло виникнути питання, як це дотепер не з’явився на-гора розроблюваний у дипломатичних надрах Росії План Зубакова.

Попри постійно циркулюючі чутки про те, що новий план фактично готовий і ось-ось урочисто буде представлений посередникам і спостерігачам переговорного процесу, росіяни не поспішали з оприлюдненням будь-яких ініціатив. Весь цей час російське керівництво, здавалося, тестувало на договороспроможність і зовнішньополітичну міцність молдовського президента Володимира Вороніна (зокрема, і у відношенні до організацій на кшталт ГУАМ), який встиг, за деякою інформацією, неодноразово покаятися перед російським колегою за свою поведінку в 2003 році. А заразом росіяни чекали на те, що об’єднання двох берегів Дністра стане настільки актуальним і для інших учасників процесу, що автор сценарію буде, насправді, не настільки й важливий.

Водночас у Росії чудово розуміють: будь-який плід їхніх сепаратних домовленостей із Молдовою навряд чи буде сприйнятий бурхливими оплесками з боку інших учасників переговорного процесу у форматі 5+2 — ОБСЄ, України, а також спостерігачів — США та Європейського Союзу. Саме тому, згідно з наявною інформацією, росіяни докладають максимум зусиль для того, аби до поновлення 5+2 (а рано чи пізно це станеться), Москва мала б у своєму активі повне благословення власного реінтеграційного дітища з боку Кишинева і Тирасполя. Логіка проста: якщо сторони конфлікту будуть цілком готові об’єднатися на умовах Росії, то жодних претензій у посередників до цих ініціатив апріорі бути не може. Ось чому росіяни в розмовах зі своїми колегами на переговорах усіляко наполягають на тому, що немає сенсу відновлювати політичний діалог, допоки не вирішено поточних проблем між двома берегами Дністра. І ось чому посол з особливих доручень МЗС Російської Федерації Вале­рій Нестерушкін після діалогу, що відбувся минулого тижня в Одесі, в компанії саме 5+2, за нашою інформацією, всіляко наголошував, що йдеться про неформальну зустріч, та в жодному разі не про якісь консультації в рамках «сімки». І ось чому спецпредставник Європейського Союзу по Молдові Калман Міжеї після зустрічі Смір­нова з Вороніним визнав за необхідне підкреслити: «Остаточне рішення з врегулювання має прийматися саме у форматі «5+2».

Та що ж усе-таки змусило Росію перейти від дипломатичних вояжів Зубакова до конкретної демонстрації того, що процес придністровського врегулювання зрушив з мертвої точки? Що дозволило Володимиру Миколайо­вичу відкинути геть усі свої образи на «придністровських сепаратистів» і домовитися з Ігорем Миколайовичем про зустріч? Па­м’ятаємо, раніше Воронін волів вис­ловлюватися таким чином, що якщо колезі з Тирасполя потрібно з ним зустрітися, то «нехай приїжджає і чекає в приймальні, доки я його прийму». Вийшло, що приїхав Воронін — причому в місце, призначене Смірновим.

Відповідей на ці запитання кілька. По-перше, протистояння Росії і західних країн навколо незалежності Косова. Посилені спроби розворушити, здавалося б, цілком задоволених нинішнім статус-кво Вороніна і Смірнова, вкотре засвідчують, що Москва не збирається використовувати косовський прецедент щодо окремо взятого придністровського кон­флікту. Швидше навпаки: саме на прикладі Придністров’я вона, судячи з усього, має намір продемонструвати західним колегам, як дипломатичним чином, не порушуючи нічиєї територіальної ціліс­ності, можна вирішити проблему сепаратистського краю — причому краю з не менш чіткими атрибутами державності, ніж були в Косова на час визнання його незалежності. Та найцікавіше в цій ситуації інше: Європейський Со­юз і Сполучені Штати не менш зацікавлені в такій «демонстрації», хоча й з цілком інших мірку­вань. А саме: за допомогою при­дністровського врегулювання на основі збереження єдиної Молдови Вашингтон і Брюс­сель могли б засвідчити для всіх супротивників незалежності Косо­ва, що незалежність колишньої сербської провінції не є прецедентом.

Інша річ, наскільки готові в цих столицях вплинути на перебіг політичних переговорів за статусом Придністров’я. Слабке місце Євросоюзу, наприклад, полягає в особливій позиції, яку сповідують у питанні придністровського врегулювання окремі його члени, насамперед Румунія. Не­важко зауважити, що румунське керівництво на чолі з Траяном Басеску не збирається зменшувати оберти, публічно розповідаючи про те, як возз’єднаються Молдова з Румунією в процесі євроінтеграції. Швидше воно нарощує їх за рахунок заяв із приводу приналежності «українського Півдня» (хоча, звичайно, можна припустити, що румунський президент дозволив собі такі ремарки, щоб «обеззброїти» тих своїх опонентів, котрі останніми місяцями активно накидалися на Басеску за надто виражену ним підтримку України в її євроатлантичних прагненнях — і це, мовляв, попри низку невирішених питань із Києвом). Отже, ситуація нині складається таким чином, що якщо вже Євросоюз і хоче внести свій неоціненний внесок у придністров­ське врегулювання, то його сприяння в підписанні Румунією базового договору з Молдовою було б доречним (такий самий подарунок, з огляду на більш ніж довірливі відносини між Траяном Ба­сеску і Джорджем Бушем, міг би, до слова, піднести і Вашингтон).

Однак є підстави думати, що Євросоюз допоки дуже комфортно почувається, впливаючи на врегулювання конфлікту за допомогою своєї прикордонної місії (EUBAM). І якщо Брюссель все-таки проявить ініціативу на етапі об’єднання двох берегів Дністра, то вона, швидше, стосуватиметься економічного виміру. Неспроста міністр реінтеграції Молдови ще кілька місяців тому анонсував вигоду, яку в майбутньому матимуть змогу одержати придністровські виробники у вигляді певних преференцій на ринку ЄС: митні послаблення нібито можуть торкнутися 12 тисяч найменувань товарів із Молдови.

Для Сполучених Штатів, як стало відомо автору цих рядків місяць тому від Джорджа Буша в Білому домі, у питанні Молдови важливі три аспекти. По-перше, Вашингтон хоче переконатися в тому, що ця країна є незалежною державою, і до неї ставляться саме як до незалежної держави (незрозуміло тільки, на кого натякав аме­риканський президент — на Росію чи Румунію). По-друге, у Молдові має бути прозора та ефективна влада (камінь у город Володимира Вороніна?). По-тре­тє, США є учасником переговорного процесу 5+2, що, із погляду Джорджа Буша, і допоможе вирішити придністровське питання (тобто ніякої дипломатичної самодіяльності на боці США не заохочуватимуть точно так само, як не схвалили її в 2003-му у випадку з Меморандумом Козака?)

Другий чинник, що спонукає Росію до активних дій у придністровському напрямку, — це наміри України та, у даному разі, особливо Грузії, інтегруватися в НАТО. Йдеться, зокрема, про те, що саме на придністровському прикладі в Кремлі мають намір продемонструвати іншим країнам, як безболісно можуть вирішуватися територіальні конфлікти на пострадянському просторі, якщо країна не збирається вступати до НАТО. Так, як це робить Молдова, яка замість довгоочікуваного примирення з Росією і врегулюванням придністровської кризи зі збереженням територіальної цілісності РМ, пообіцяла (а є підстави вважати саме так) раз і назавжди зробити вибір на користь «постійного нейтралітету». І так, як це не робить Грузія, — відповідно, щодо її сепаратистських регіонів на кшталт Абхазії та Південної Осетії, в Москві приймаються зовсім інші рішення (див. статтю Володимира Кравченка). Ну а європейським союзникам ще раз надати привід для розмірковувань, чи потрібна НАТО країна, яка, як то кажуть, напхана осередками конфліктів?

Крім зовнішніх чинників, активізації на російсько-молдовському напрямку сприяє і один внутрішній — парламентські вибори в Молдові 2009 року.

Що ближче це свято волевияв­лення, то більше в молдовських гро­мадян може з’явитися відчуття дежавю. Ще б пак: комуністи, очолювані Володимиром Вороніним, збираються скорити свого виборця тими самими ідеями, що й у 2001-му, — об’єднанням країни, в якій комуністам, звісно ж, належить роль головного реінтегратора. Хіба що цього разу Володимир Миколайович утримається від обіцянок «вступити» Молдову в Со­юз Росії та Білорусі й зробити російську мову другою державною. Проте найцікавіше в цій ситуації інше: нові-старі обіцянки можуть виявитися все так само затребува­ними й у Молдові зразка 2009 року. Хоча б тому, що досить багато жителів цієї країни, не на жарт наляканих повальною румунізацією РМ, вбачають у партії Вороніна єдину політичну силу, спроможну зберегти Молдову як державу, яка, звичайно, не має нічого спільного з румунською.