Росія: що далі?

Під час холодної війни було багато експертів із "кремленології". На основі доступних даних, інсайдів та, головне, інтуїції вони намагалися передбачити стратегічні й тактичні рішення СРСР. Щось віддалено схоже є наразі стосовно Китаю. У 1990-х роках "кремленологія" пішла в занепад, а у двохтисячних перезавантажилася в "путінологію", оскільки всі ключові рішення в Росії приймалися виключно Владіміром Путіним. Путінська Росія є і буде екзистенційною загрозою для України, тож розуміти її реальний стан та наміри критично важливо для нашого існування і безпеки. Парадоксально, що українські ЗМІ, політики і часто навіть експерти дуже схематично й поверхово бачать країну, яка з нами воює. Потрібно знати своїх ворогів і розуміти мотиви їхніх дій.

Забавно, що для багатьох в Україні й навіть на Заході запропоновані Путіним у січні нинішнього року конституційні зміни стали несподіванкою. Немає розуміння ані щодо їх цілей, ані щодо впливу на Україну. Тим часом без такого розуміння майже неможливо оцінити загрози, які вони несуть. А тому варто бодай схематично в цьому розібратися.

Тимчасова окупація Криму і частини Донбасу дозволила російському керівництву докорінно змінити емоційне тло у країні. Путін отримав сплеск популярності, економічні теми відступили на другий план, чому сприяли високі ціни на енергоносії, "побєдобєсіє" навколо 70-ї річниці перемоги у Другій світовій стало офіційною ідеологією й міфологією на кшталт «ми особливі, ні на кого не схожі і завжди переможці». Санкції та солідарну позицію Заходу російська пропаганда використала, аби пояснити росіянам, що країна "оточена ворогами".

Можна довго обговорювати, чи достатніми і вчасними були накладені на Росію санкції. Ми особисто вважаємо, що вони були недостатніми за змістом і запізнілими в часі. Проте критично важливо, що Захід із нами не припустився помилки, яку зробив після Грузинської війни, й не почав швидке "вирівнювання та відновлення" відносин із РФ. Накладені санкції мають насамперед середньостроковий вплив, але вони працюють. Особливо на тлі неефективної російської економічної моделі, що залежить від ренти за видобуток природних ресурсів. Російський бюджет приблизно на 40% складається з нафтогазових надходжень. Санкції й економічні проблеми стали особливо відчутними для РФ у 2018 році, коли іноземні інвестори почали позбуватися російських активів, частка нерезидентів за півроку знизилася з 34,5 до 24,7%. Стратегічні цілі подальшого розвитку країни, визначені в указі Путіна від 7 травня 2018 року, виявилися недосяжними і фантастичними. Ніякого "прориву", обіцяного Путіним, наприклад дворазове зниження бідності та входження економіки Росії у п’ятірку найбільших економік світу, не відбулося й не відбудеться без фундаментальних змін у самій Росії та її повернення до мінімально "загальноприйнятної" поведінки на міжнародній арені. Пенсійна реформа, зокрема підвищення пенсійного віку, додатково образила мільйони росіян.

Наприкінці 2019 року в РФ зафіксовані: 11-річна економічна стагнація (середньорічний темп приросту основних галузей економіки з липня 2008 року — 1,1%); 6-річна інвестиційна рецесія (наприкінці 2019 року інвестиції були нижче піку 2013 року на 7,1%); 5-річна соціальна рецесія (наприкінці 2019 року реальні споживчі витрати були нижче піку 2014 року на 6,6%, а покупки в роздрібній торгівлі — на 8,8%). У будь-якій демократичній країні люди просто змінили б владу, яка все це допустила, та не в Росії. Хоча перший дзвоник пролунав у вигляді зниження рейтингів довіри, а слово "протест" стало в Росії словом 2019 року, при цьому загальна кількість помітних протестних акцій у 2019 році перевалила за три сотні. Як наслідок, кількість росіян, які були готові довірити Путіну "важливі справи", впала до 34%, навіть за відкритими опитуваннями.

Саме тому перехопити ініціативу та почати перезавантажувати модель "гібридної автократії" (Сурков знайшов для неї назву "керована демократія" — елегантну за формою, але позбавлену сенсу по суті, оскільки з демократією в Росії не склалося зовсім) стало для Путіна визначальним завданням. Ще влітку 2019 року спікер Держдуми Володін у статті "Жива Конституція розвитку" запропонував зміни до російської конституції, аби виправити "дисбаланс" між гілками влади, насамперед законодавчою та виконавчою, що було своєрідним тестом. Запропоновані в січні нинішнього року конституційні зміни є не просто спробою "перезавантаження" Путіна, вони є механізмом переведення "гібридної автократії" у новий стан зі значно жорсткішим контролем за бюрократією та місцевою владою.

"Перезавантаження" Путіна і обнуління його термінів, незграбно запропоноване Терешковою, — насправді найпростіша частина цієї спецоперації. Перезавантажити російську еліту як "колективного Путіна" набагато складніше, адже її місце та привілеї в майбутньому аж ніяк не гарантовані. Ще складніше перезавантажити іншого "колективного Путіна" — більшість російського суспільства, яке підтримує автократію, "побєдобєсіє" та агресивну зовнішню політику. "Соціальні пряники", запропоновані в конституційних змінах, жодним чином не вплинули на рейтинг Путіна, а в березні сталися події, які, можливо, назавжди змінили його сприйняття в Росії.

Спочатку він вирішив підвищити ставки і вийти з угоди ОПЕК+, після чого Саудівська Аравія почала витісняти Росію з традиційних ринків. Потім він, фактично, пішов "на самоізоляцію", спілкуючись із країною онлайн, ставши для багатьох росіян лише "спостерігачем за подіями", для більшості країни він перебуває  "десь у бункері". Громадяни РФ нервово сприйняли жорсткі методи контролю карантину і вважають, що держава дуже мало допомагає їм та малому й середньому бізнесу, хоча Росія нагромадила чималі ресурси в «жирні» роки. Рейтинг Путіна впав до мінімуму початку 2000-х, а соціологія показує рекордну готовність росіян до протестів. У листопаді 2017 року рейтинг довіри до Путіна становив 59%, у березні 2019 року — 41%. Ще в січні 2020 року Путіну довіряло 35% росіян, у квітні – 28%, а в травні – 25%. Окремі джерела називають цифри навіть нижче 20%, які ще скромніші серед молодого покоління. За різними опитуваннями, молоде покоління, крім того, більше сфокусоване на своєму майбутньому і не підтримує агресивну зовнішню політику, яка виштовхує Росію з кола цивілізованих країн.

Ще один важливий чинник — Китай, вплив якого в Росії невпинно зростає. Наприклад, лісозаготівля за Уралом – це майже монополія Китаю. Офіційно, 30% споживаного Китаєм лісу – російського походження, неофіційно – під 50%. Землі під соєю на Далекому Сході – теж під контролем Китаю. Газ і нафта йдуть туди за "особливими контрактами" — нижче від ринкової ціни, в рахунок кредитів за розробку родовищ і трубопроводи. Під китайський вплив потрапляють російський ВПК, верстатобудування та інші галузі. Відсоток китайського населення на Далекому Сході зростає рік у рік. Росія поступово перетворюється на сировинний і політично залежний придаток Китаю, про що свідчать зростання цифр товарообігу та валютні резерви, номіновані в юанях, у центральному банку РФ. Поки що Росія намагається грати роль своєрідного "миротворця" між США і Китаєм, але ніщо в майбутньому не завадить "гігантам" домовитися, хоча б тимчасово, про спільну тактику стосовно РФ, що змінить усі розклади. Росія потрапляє в дедалі більшу залежність від Китаю, і межі такої "прийнятної" залежності скоро буде досягнуто.

Спроба перекласти відповідальність за прийняття непопулярних рішень на регіони теж ударила по іміджу центральної влади, а в перспективі може підвищити значення регіональних еліт і посилити відцентрові тенденції в РФ. Вони вже відчутні, невдоволення зростає, наприклад положення нової конституції про роль "російського чинника" — однозначно, недостатнє для російських націоналістів, але задалеко зайшло, як для національних меншин.

На наших очах відбувається "десакралізація" Путіна, уособленням якої була формула "Росія — це Путін, Путін — це Росія" або "після Путіна буде Путін". Він, принаймні в найближчому майбутньому, збереже свій монопольний вплив на російську політику та прийняття ключових рішень, але сакральне лідерство принципово відрізняється від монопольно політичного. "Віра в Путіна", його "приреченість на успіх" були ментальністю 20 років, що добігають кінця. Маленька деталь: Путін зняв колишнього губернатора Чувашії з формулюванням "через втрату довіри", а той подав позов, аби отримати пояснення, що таке "втрата довіри". Навряд чи він зробив це сам, проте дзвіночок — дуже симптоматичний, раніше такого не можна було й уявити.

Отже, вибір, який стоїть перед Путіним, дуже простий: або керувати Росією і будувати нову автократичну модель на основі свого монопольного статусу президента й "главного смотрящєго", або спробувати повернути собі сакральний статус, що всередині країни вже нереально й потребуватиме масштабних зовнішніх перемог.

Стаття Путіна в журналі National Interest та його інтерв’ю свідчать: підвищення ним ставок цілком можливе, навіть імовірне. Путін постійно каже, що все, "необхідне" для безпеки Росії, має бути зроблене так само, як і в часи сталінського СРСР, не засудивши жодного разу підписання пакту Молотова—Ріббентропа або окупації балтійських країн. Він (або за нього) підбирає цитати, намагаючись перевести вину на західні країни і "забуваючи" захоплення інших територій та цілих країн. Але Путін хоче виправдати СРСР і Росію не тільки в історичному сенсі, — він хоче залишити Росії незатьмарений статус держави-переможця, щоб на рівних розмовляти й домовлятися з іншими, мати моральне право брати участь у самітах постійних членів Ради Безпеки ООН, право, яке РФ морально і політично втратила через агресію проти України.

Статтю Путіна розмістили напередодні перенесеного на 24 червня параду. Путін планував провести голосування щодо конституційних змін до параду 9 травня, який вважався ключовим політичним заходом року з участю іноземних гостей. Плани Путіна було вщент зруйновано. Проведення параду 24 червня вже не викликало піднесення в народу, змученого карантином і проблемами, пов’язаними з економічною кризою в країні. За даними соціологів, цей парад надихає тільки 20% населення, а 80% до нього ставляться байдуже.

Нарешті Путін визначився і з датою голосування за конституційні зміни — 1 липня, бо зволікати далі неможливо. Чим далі переноситься голосування, тим більше воно втрачає актуальність, посилює негативну реакцію в людей і потребує масштабніших маніпуляцій. Взагалі, скасувати голосування неможливо, його запропонував сам Путін, а Конституційний суд РФ безпосередньо зв’язав конституційну легітимність деяких поправок, зокрема щодо "обнуління" термінів президентства Путіна, з загальноросійським голосуванням. Навіть за відкритими опитуваннями, лише 42% довіряють результатові майбутнього голосування, очевидно, що він буде таким, яким його намалюють у Кремлі.

Останнім часом Путін як мантру повторює тезу про "споконвічні російські землі" та про те, що вони є "подарунками" і "несправедливо" відійшли від Росії. Безперечно, він готовий до окупації таких територій, але застосовуватиме суміш гібридних та військових методів, починаючи з масової видачі паспортів, як на окупованому Донбасі, створення осередків впливу: від культурного і релігійного — до парамілітарного. Нові положення конституції РФ про "захист співвітчизників", можливість утворення територій федерального підпорядкування, пріоритетність російського права над міжнародним створюватимуть нові можливості для такої політики.

Питання Донбасу дедалі більше, принаймні на цьому етапі, стає питанням внутрішнього російського порядку денного. Класичний електорат Путіна сприйматиме компроміси як поступки, а без компромісів, прийнятних для України та Заходу, розраховувати на пом’якшення і, тим більше, скасування санкцій Росія не може. Недолуга російська кампанія за зняття санкцій із посиланням на пандемію коронавірусу стала об’єктом для посмішок. Путін спробує вирішити питання санкцій під час саміту постійних членів Ради Безпеки ООН та "Великої сімки", якщо він туди потрапить. Разом із оцінкою в Кремлі перебігу президентської кампанії у США, результат цих зусиль великою мірою вплине на рішення РФ і далі підвищувати ставки у військовому та гібридному вимірах.

Росія й надалі намагатиметься поєднати російську імперську та радянську ідеології, умовно «православ’я, самодержавство, народність» зі "Сталін, партія, комсомол", і будувати на її основі специфічну, окрему "цивілізацію" з консервативно-агресивними цінностями, в якій усе буде своє: від державної міфології — до Інтернету. Ця ідеологія працює лише за умови включення до "русского мира" України, інакше вона позбавлена сенсу й розсиплеться, як картковий будинок. Усі посилання в новій конституції на "РФ, об’єднану тисячолітньою історією", "наступність у розвитку Російської держави" і визнання "єдності, що історично склалася" будують конституційну основу для претензій на повернення "споконвічно російських земель", про що постійно згадує Путін. Ані православ’я, ані "тисячолітня історія", ані "об’єднання споконвічних російських земель" без України неможливі Це означає, що Росія всіма доступними методами прагнутиме зламати українську державність і розділити Україну, іншого шляху реалізації домінуючої там ідеології немає. У Москві розуміють, що інкорпорувати Україну в "русский мир" як ціле неможливо, тому єдиною стратегію для неї є гра на дестабілізацію та розпад нашої держави.

Така стратегія, вкупі з масовою паспортизацією, унеможливлює будь-яке якісне поліпшення відносин із цією Росією. Вони хитатимуться між відкритою війною та ворожим співіснуванням, і наше завдання — зробити друге єдиною прийнятною для Росії опцією.

Експерти називають різні прогнози падіння російського ВВП у 2020 році — від 5 до 20%. При цьому 67% російських підприємств "зачеплені" коронавірусом, 53% характеризують своє становище як кризове, 62% — оцінюють шанс свого виживання нижче 50%. За даними Росстату, обсяг роздрібних продажів у квітні впав на 23,4% проти квітня минулого року і на 28,5% — порівняно з березнем. Результат виявився гіршим від песимістичних прогнозів, які в середньому очікували падіння на 17,7%. Річ навіть не в цифрах, але вони свідчать, що без масивних вливань осінь та зима будуть дуже складними. Спокуса знайти вихід невдоволенню і протестним настроям, очевидно, буде великою, зокрема за рахунок "закручування гайок" або зовнішньополітичних ескапад. Швидше за все, буде вибрано їх комбінацію.

Можна, звісно, вдатися до креативних спекуляцій, які сценарії і за яких умов можливі в Росії, але це справа окремого і, точно, непублічного моделювання. У кожному зі сценаріїв без зміни російської моделі як такої вона залишатиметься екзистенційною загрозою для України. Не треба недооцінювати можливостей російського режиму відстоювати себе в загрозливій ситуації, його винахідливості задля самозбереження, а також потуги його репресивного апарату. Чекати, коли піде Путін чи зміниться його режим, розпадеться Росія і таке інше — точно, не є оптимальною стратегією, це розслабляє, і можна не дочекатися. Історія про "мудрого старого", який спокійно чекає, коли його вороги "зламаються", — не про нас. Без мобілізації, стратегії та єдиної і, головне, наступальної позиції спільно з нашими західними партнерами — цю боротьбу не виграти.

На сьогодні найімовірнішою видається спроба модернізувати «путінізм» на основі моделі модернізованого консерватизму і під гаслами стабільності та жорсткої ідеології. Путін чудово розуміє, що взаємодія із Заходом — критична для успіху цих перетворень, і намагатиметься шукати новий "модус вівенді", тривалі розмови про "Ялту-2" — саме про це. Для нас це одночасно є шансом і загрозою, адже червоною лінією цієї можливої домовленості має стати остаточний вихід України у міжнародно визнаних кордонах із зони впливу Росії. Для будь-якої моделі "путінізму" це буде революція, що поставить питання про його існування, і Путін це добре розуміє.

Наші міркування не є спробою системного прогнозування дій Росії, для цього потрібні інший обсяг і глибина викладення. Але очевидно одне: ми мусимо розуміти, які зміни відбуваються у Росії, і проєктувати їх на можливі кроки щодо нас. Ми критично зацікавлені у зміні російської моделі, адже це єдиний шанс перезавантажити відносини з нею. Будь-який варіант "путінської" реальності залишатиметься ворожим для Української державності та її прагнень стати невід’ємною частиною трансатлантичного простору. При цьому Росія, яка відчуватиме себе "у цейтноті", не діятиме за раціональною логікою, і ми маємо бути до цього готовими.