РЕВОЛЮЦІЯ «ВУДУ» НАВІТЬ БОГИ НЕ ДОПОМОГЛИ ПРЕЗИДЕНТОВІ, ЯКИЙ ЗРАДИВ СВІЙ НАРОД

1804 року жителі Гаїті змогли протистояти навалі британської, іспанської та французької армій і, зрештою, примусили Наполеона Бонапарта визнати за народом цієї колонії право існувати незалежно. За цей час у країні замінилося понад 50 правителів. Чимало їх стали жертвами 33 державних переворотів, і минулої неділі ми були свідками 34-го.

Долею маленького клаптика суші посеред Карибського моря відразу перейнялися лідери Франції, США, Канади й Організація Об’єднаних Націй. А все через те, що знайшлося кілька сотень екстремалістів, які вирішили повалити законно обраного президента. Якщо 14 років тому Жан-Бертран Арістид був месією і головною надією Сполучених Штатів у праведній справі демократизації гаїтянського суспільства, сьогодні він став ізгоєм. Черговий експеримент провалився, і тепер привиття демократії доводиться починати фактично з нуля. Очевидно, гаїтянський ребус навряд чи виявиться простішим за іракський.

З пастора в терористи

1991 року католицький священик Жан-Бертран Арістид став президентом на перших за два століття демократичних виборах, але його повалили вже через кілька місяців. Більшу частину свого першого терміну він провів у вигнанні й повернувся в країну лише 1994 року на багнетах 20-тисячного американського контингенту.

1995 року Арістид розпустив армію, вважаючи, що її подальше існування призведе до нових путчів. Натомість основну роль з підтримання порядку було покладено на 7 тисяч поліцейських, які мали на озброєнні тільки легку зброю.

1997 року Арістид уже не президент, але і на вищій державній посаді, і в парламенті залишилися його однопартійці з руху «Лавалас». Саме в цей час прибічники Арістида почали отримувати від держави зброю і формувати озброєні банди. Їхнє завдання — тримати у вузді неугодних урядові політиків. Крім того, їм передали частку доходів від переправки колумбійського кокаїну через Гаїті у США.

Коріння ж нинішньої кризи на Гаїті — у 2000 році, коли «ескадрони смерті», створені якщо не президентом, то принаймні на його підтримку, вперше заявили про себе в політиці. Вони зірвали кампанію опозиції на парламентських виборах у травні. Через це наприкінці 2000 року різношерста гаїтянська опозиція, що складалася аж із 184 партій, знайшла в собі сили бойкотувати вибори президента. Попри це, знову переміг Арістид, хоча й нечесно.

Застій в економіці ускладнила надзвичайно гостра політична криза. З вересня 2003 року в країні почалися заворушення, які призвели до того, що чергові парламентські вибори були зірвані.

Сам Арістид аж до своєї відставки вірив у власну непогрішність. У січні нинішнього року в дні святкування 200-річчя незалежності президент Гаїті сказав, що країна буде сильною, якщо її народ об’єднається. Напевно, задля єднання народу він, у минулому католицький священик, видав півроку тому указ, яким синкретичний афрохристиянський культ «вуду» оголошується державною релігією, поруч із католицизмом та протестантизмом. Адже, як кажуть гаїтяни, 90 відсотків жителів острова — католики, а 100 відсотків поклоняються «вуду».

Війна «людожерів» із «химерами»

Хоч як дивно, грунт для революції підготував сам Арістид, створюючи банди молодчиків. За словами одного з опозиціонерів, кримінал на Гаїті став інститутом державної влади, який у неблагополучних кварталах підмінив собою і держчиновників, і поліцію, і армію.

Вересневого ранку на одному зі звалищ у нетрищах третього за величиною міста країни Гонаїва було знайдено спотворене тіло такого собі Аміота Митайє, лідера банди, що називалася грізно — «Армія людожерів». У нього були виколоті очі і вирване серце. Два рідних брати Аміота й півсотні вірних йому молодчиків заприсяглися помститися за смерть командира. Але, що найцікавіше, встановити винних допомогла вудуїстська церемонія, влаштована на прохання вдови. Вона ввійшла в транс і... поговорила з духом чоловіка. Виявилося, вбивці прийшли з іншої банди — вони називають себе «химерами» і їм протегує рух «Лавалас», а можливо, особисто Арістид.

За гаїтянськими уявленнями, були всі підстави розпочати вендету проти влади. На початку лютого в Гонаїві почалися заворушення і підпали будинків членів руху «Лавалас». Під гарячу руку втрапили й місцеві поліцейські, котрим «людожери» в науку відрізали вуха. Декого, щоправда, навіть убили. До 5 лютого місто опинилося під контролем банди, яка дуже скоро вирішила свою немилозвучну назву змінити на революційнішу — «Фронт опору Артибоніту» (Артибоніт — найбільша сільськогосподарська область країни).

Через кілька днів взяли приклад із новоявлених революціонерів загони ще в дюжині міст на півночі країни. А в другому за величиною місті Кап-Аїтьєн буквально за лічені дні зі 150 бійців було створено «Фронт національного опору за звільнення Гаїті» під керівництвом такого собі Гюї Філіппа. Колишній військовий 2000 року був звинувачений у підготовці чергового державного перевороту і мусив утікати в Домініканську Республіку. І ось він знову на батьківщині.

В одному з інтерв’ю він пояснив суть змін, які назрівають у країні. «Демократія — це не означає шанувати п’ятирічний термін, що відведений нинішньому президентові, — сказав Гюї Філіпп. — Це насамперед повага до принципів і законів демократії. Арістид порушив їх усі».

Влада оговталася тільки 18 лютого. Прем’єр-міністр країни Івон Нептюн виступив з офіційною заявою, що «машина державного перевороту запущена». Цього дня повстанці захопили місто Інче. А через два дні було взято Кап-Аїтьєн, і вся північ країни опинилася в руках повстанців.

Лінія фронту ненадовго встановилася в районі містечка Сан-Марк. Однак повстанці впритул наблизилися до столиці, вимагаючи лише одного — відставки президента.

Рука Вашингтона

Тільки тоді світова спільнота звернула свої погляди на Гаїті. Франція та США спробували виступити посередниками між Арістидом і опозицією (зауважимо, що з повстанцями Арістид розмовляти не захотів.) Однак уже на початку третьої декади лютого стало зрозуміло, що опозиційні лідери Гаїті проявили рідкісну для себе єдність і заявили, що за жодних обставин не погодяться на будь-який із варіантів, який передбачав би збереження влади в руках Арістида.

Вашингтонові й Парижу нічого не залишалося, як натякнути гаїтянському лідеру, що час іти. 29 лютого він підписав заяву про складання із себе повноважень, аби уникнути подальшого кровопролиття.

О 6-й ранку в неділю на «Боїнгу» без розпізнавальних знаків, орендованому у Пентагону, він вилетів у Центрально-Африканську Республіку.

Втім, уже наступного дня Арістид дав зрозуміти, що не збирається мириться зі статусом вигнаного й забутого. Він заявив, що державний переворот на Гаїті сплановано і здійснено за особистої участі Сполучених Штатів, а заяву про зречення він написав після погроз із боку американських військових та дипломатів, які прибули в його резиденцію. Потім його нібито насильно вивезли в аеропорт і, запхнувши в літак разом із дружиною, зачинили двері.

Держдеп і Пентагон спростували заяви президента-вигнанця.

Буквально через кілька годин після того, як Арістид залишив батьківщину, на Гаїті почав розгортатися миротворчий контингент із Франції, США й Канади. Водночас лідер повстанців Гюї Філіпп оприлюднив свою програму-максимум і запевнив, що не має політичних амбіцій і все, чого він хоче, — це стати головнокомандувачем нової армії. А політикою нехай займається опозиція, якій він радо віддасть політичні трофеї своєї військової перемоги.

Відповідно ж до конституції Гаїті, влада в країні з 1 березня перейшла до голови верховного суду Гаїті Боніфація Александра. Щоправда, за законом його має затвердити парламент, але повноваження депутатів спливли ще торік. Сполучені Штати натомість уже запропонували «пожежний варіант», при якому опозиція терміново формує групу управління з трьох осіб, які потім визначать «раду семи мудреців», на котрих буде покладено вибори членів уряду національної єдності.

Цей дуже дивний план нового держустрою вже нібито схвалений більшістю політичних сил і йде процес висування кандидатів. США кваплять, напевно, тому, що зберігати політичний вакуум у країні, повній зброї, небезпечно, тим більше що на цей час іноземні війська не отримали наказу силою своєї зброї підтримати встановлення чергового демократичного режиму на Гаїті.