Революція, котра закінчилася революцією. Чого не навчили Киргизстан останні п’ять років

Найбільша проблема революціонерів на пострадянському просторі полягає в тому, що, намагаючись зруйнувати «до основанья», вони опиняються перед нездатністю створити щось нове. І згодом доходять висновку: те, проти чого повставали і боролися, — чи не єдино можливий спосіб дії для них самих. Влада змінюється. Однак країна, люди, ідеї, спосіб думання та дій, політичні традиції не змінюються або змінюються не так швидко. У різних формах це проявилося і в Грузії, і в Україні, і в Киргизстані — у країнах, котрі пережили революційні потрясіння. Але в останньому випадку, очевидно, ці тенденції набули найбільш завершених форм, і на кінець 2007 року влада в Бішкеку закінчила ігри в демократію, загалом відновивши дореволюційні порядки. За п’ять років колишні киргизькі революціонери, а саме ті з них, хто залишився при владі, більше скидалися на чиновників із акаєвського оточення зразка 2005-го, а деякі, особливо наближені до лідера, переплюнули останніх. Та й сам президент Курманбек Бакієв, на думку багатьох, зайшов набагато далі, ніж його повалений попередник, у зміцненні особистої влади, запровадженні в країні авторитарної й побудованої на принципах клановості та родинності влади — проти чого виступали революціонери 2005-го.

У нового перехідного уряду Рози Отунбаєвої чимало завдань. Головне з яких, природно, — забезпечити стабільність, не допустити спалахів насилля, притому що повалений президент Бакієв залишається у країні. Проте хочеться зазначити, що політична культура в цій центральноазіатській державі за останні роки не зазнала істотних змін, влада досить легко переходить із рук у руки шляхом насильства, і саме в
цьому полягає загроза, яка ускладнює для Киргизстану повернення на шлях цивілізованого розвитку.