Підтримати
Вісімдесят днів протестів — багато. Ми це знаємо з власного досвіду. Вісімдесят днів, пів тисячі загиблих, тисячі ув’язнених. Зростання мобілізації протестувальників і розгубленість іранської влади. Приблизно так можна охарактеризувати початок іранської революції зразка 2022 року. Примітно, що попередня революція розпочиналася схожими темпами, і, здається, комусь у Тегерані нарешті спало на думку їх порівняти. У принципі, це мало статися: покоління, виховані на ісламістських революційних ідеалах та розповідях про славну революцію, діють аналогічно — такими самими темпами й, очевидно, з таким самим результатом. Здається, влада в Тегерані починає усвідомлювати, чим це може скінчитися.
Правда, тоді, в часи правління шаха, політиків, готових очолити повстання, було на порядок більше. Сьогодні ми чуємо переважно голоси з-за кордону — від імені опозиційної Національної ради Ірану говорить син останнього шаха Шахзаде Реза Пехлеві; від радикальної національної ради спротиву Ірану — виконувачка обов’язків президента цієї ради Мір’ям Раджаві — дружина засновника організації моджахедів іранського народу, яка веде збройну боротьбу з режимом із 1980-х років і залюбки бере на себе відповідальність за вбивства іранських «інженерів», причетних до розробки ядерної та ракетної зброї. Всередині країни більшість організаторів протестів або затримані, або, ймовірніше, діють у підпіллі. Мирні протести все ще тривають, проте з’являється дедалі більше кадрів про напади на казарми та приміщення силових структур, захоплення зброї, зіткнення з силовиками. У відсотковому відношенні, баланс між насильницькими і ненасильницькими акціями майже не змінився: ненасильницький опір продовжує домінувати. Це переважно процесії у вечірній час, блокування вулиць, демонстративне ходіння без хіджабу, масове виконання революційних пісень та те, що з’явилося нещодавно, — масові страйки.
Всередині влади, ошелешеної протестами і спантеличеної їх масштабом, відбувається традиційний у таких випадках пошук винних та стратегії виходу з ситуації, що склалася.
З погляду офіційного Тегерану, ситуація тяжка, але не безнадійна. Вони все ще міцно тримають руку на пульсі, контролюючи суспільний простір каральними загонами тітушок-басиджів, а Корпус вартових Ісламської революції вправно придушує повстання в іранському Курдистані та в сусідньому Іраку.
Втім, вони почали нервувати. Перші ознаки вже добре помітні — повідомлення про можливий перегляд правил носіння хіджабу та незрозуміле поки що вовтузіння навколо поліції моралі — гашт-е ершад. Перший посил зрозумілий. Жіночий протест став кісткою в горлі режиму аятол. Під час попередніх протестів жінки теж демонстративно знімали та публічно спалювали хіджаби, але цього разу масштаб зазначеного явища з попередніми випадками важко порівняти. Отже, владі треба відірвати від протестів організовані жіночі групи, які часто своїми діями надихають чоловіків. Тим більше що масова відмова від носіння хіджабу робить подальші заборони просто безглуздими. Чи наважиться на це влада? І хочеться, і колеться.
Поміркована частина ісламістів, до якої, судячи з усього, консерватори звернулися по допомогу, закликає до широкого діалогу, а отже — до компромісу. Тема правил носіння хіджабу давня, болісна й водночас «скрєпна», що підриває основи. Поступитися — означає виявити слабкість, і цей сигнал у наелектризованому іранському суспільстві спрацює як посилювач для всіх, хто ще вагається: влада захиталася. Тому наразі ми бачимо відкладене рішення стосовно хіджабів, а стосовно поліції моралі влада вдала, що нічого не відбулося і її просто неправильно зрозуміли.
Класична ситуація, коли зволікається рішення, дуже характерна для хворого старого лідера, який балансує на межі життя та смерті. Не можу у зв’язку з цим не згадати про арешт племінниці рахбара Фаріде Морадхані, яка закликала іноземні країни розірвати відносини з Тегераном через репресії проти протестувальників. Скандал у шляхетній родині також є симптомом глибинних суперечностей, конфлікту поколінь усередині правлячого класу.
Отже, перший етап іранської революції завершився. Репресії влади спричинили радикалізацію вимог, виникнення практичного консенсусу щодо майбутнього — скасування інститутів, які слугують рамкою ісламістського режиму — вілаят-е факіх. Хвилі протестної мобілізації залучили нові прошарки населення — дрібних торговців, жінок, робітників і національні меншини. Якщо подивитися на мапу країни під кутом кількості загиблих протестувальників, то неважко помітити, що найбільших втрат революціонери зазнали в Белуджистані, Західному Азербайджані, Курдистані, Хузестані та в столиці країни — Тегерані. Більшість загиблих є представниками національних меншин (хоча їх і національними меншинами назвати важко), що посилює блокову мобілізацію цих спільнот.
Що чекає на Іран найближчим часом? По-перше, протест помітили, тобто від безпечного ставлення — «придушимо однією лівою» — режим рухається у бік алармізму. Тепер до протестувальників ставляться з усією увагою: арешти, страти, звинувачення у шпигунстві на користь Ізраїлю, ну й вишенька на торті — співпраця Тегерану та Москви в питанні придушення повстання. Москва, мовляв, готова запропонувати свої послуги та досвід. На місці аятол я б постерігся: останнього разу допомога Москви Януковичу завершилася для нього втечею з Києва до Ростова.
Москва, до речі, запопадливо підкидає іранцям зроблені на коліні свідчення про активне втручання Заходу в іранські справи. Очевидно, це розглядається як аргумент для продовження постачання ударних дронів і балістичних ракет. Зникнення іранських дронів, що останнім часом помітили, може бути пояснене як кліматичними умовами: чутливі до зими «шахеди» втрачають свої бойові якості, так і аргументами, котрі прозвучали на експертній україно-іранській зустрічі з цього приводу. Остання, деталі якої залишилися в тіні, очевидно, мала на меті мотивувати іранців до таких роздумів.
По-друге — на тлі протестів і репресій істотно змінилося ставлення до Ірану з боку Заходу. Тепер не йдеться про business as usual. Останні заяви Держдепу США свідчать, що акцент змістився радикально: від укладання ядерної угоди з Іраном до заходів, спрямованих на недопущення постачання дронів та ракет до Росії, і підтримки справедливих прагнень іранського народу. Схожі зміни ми спостерігаємо і в інших країнах Заходу, які доти були адвокатами Тегерану.
На тлі практично безперервних з липня місяця візитів до Тегерану росіян — Путіна, Патрушева, заступника міноборони РФ Фоміна та, врешті-решт, Шойгу — можна собі уявити, який тиск чиниться на керівництво Ірану і які «пєчєньки» йому пропонують. Але зростає й токсичність «російського питання» всередині правлячої групи: воно її розколює. Багато хто припускає прямий причинно-наслідковий зв'язок між тою халепою, в яку втрапив ісламістський режим, і союзом із Росією.
Наступний етап іранської революції розпочинається на наших очах прямо зараз. Від його успіху чи неуспіху за великим рахунком залежатиме доля великої країни. Баланс сил поки що на боці влади, але ключові слова тут — поки що.
Більше статей Ігоря Семиволоса читайте за посиланням.
Стежити у Телеграмі
Увійти за допомогою Facebook
Увійти за допомогою Twitter
Увійти за допомогою Google