Рейтинг Христа ради

Польська боротьба за/проти посилення абортного законодавства до повної заборони абортів, здавалося б, закінчилася. Але, зважаючи на все, цей фініш — знову лише проміжний. Рішення Конституційного суду, який схвалив скандальний закон, радо зустріли духовні лідери Польської католицької церкви.

Правда, широко поділитися своєю радістю вони не можуть, — їм тепер доводиться ховатися за спинами поліції, армії та праворадикалів, які захищають польські костели від обурених жінок.

 Це вже стає тенденцією, чи не так, — виступи жінок проти влади; влада, яка ховається від них за спинами міцних парубків, і самі міцні парубки, які готові гамселити жінок за які-небудь «вічні цінності».

У цій ситуації проблема польської церкви тільки в тому, що вона занадто щільно злилася з владою.

Вічнозелений компроміс

У канцелярії прем'єр-міністра, який ще вчора обвинувачував протестувальників у «безвідповідальності» за «порушення карантину», шукають спосіб угамувати сильні емоції. Важко повірити, що влада не здогадувалася про можливу силу емоцій. Але чи то недооцінила напруги, чи то не взяла до уваги епідемію, чи то просто щось пішло не так.

Судячи з того, що рішення суду все ще неопубліковане, тобто закон не введено в дію, в уряді гарячково шукають новий компроміс.

«Новий», бо досі в питаннях абортів у Польщі, яка мала найжорсткіше абортивне законодавство в Європі, насправді не було нічого, крім суцільного компромісу. І, що цікаво, це влаштовувало коли не всіх, то більшість. Усі навчилися з цим жити. В межах зазначеного «компромісу» (ухваленого ще далекого 1993-го) кожен знайшов своє місце й модус операнді. Підприємливі турфірми пропонували «медичні тури» для тих, хто міг собі дозволити зробити аборт в одній із суміжних країн. Польські лікарі виписували направлення на аборт «за показаннями», навіть якщо, власне, медичних показань не було, але були, наприклад, показання соціальні чи обставини вагітності — насильство, інцест, неповноліття — викликали сумніви або співчуття.

Хотілося б написати, що новий «абортний» закон був покликаний розірвати це хибне коло. На жаль, це не так. Новим законом жінку зобов'язують народжувати, навіть тоді, коли у плода є серйозні відхилення в розвитку. Це, звісно, не причина вибуху. Це просто остання крапля.

Вибух був неминучий, навіть якщо виключити фактор пандемії. Але пандемія ще більше загострила ситуацію. І не тільки тим, що нервозність у суспільстві висока через ризик захворіти й загрозу локдауна. Закриті кордони та переповнені лікарні дуже ускладнили вирішення проблеми небажаної вагітності навіть у межах колишнього «компромісу». Польські жінки опинилися в пастці. Їх не лише поставили в ситуацію, коли вони мусять викручуватися. Їм не залишили жодного шансу викрутитися.

Вмикай трампа

Але було б наївно думати, що для влади протест і навіть рівень емоційної напруги стали сюрпризом. Тим більше прикрим сюрпризом. Мабуть, можна припустити, що вони цього очікували. І, можливо, навіть розраховували на це. Кризові моменти потребують сильнодіючих засобів. Економіка падає? Становище влади похитнулося? Народ «утомився від карантину»? Що ж, дайте йому війну. І ось на авансцену виходить сам очільник «Права і Справедливості» Ярослав Качинський і звично гримить «знищенням польської нації» та «всі на захист Польщі». Те, що це війна Польщі проти Польщі, лише додає в голос металу, а грі — запалу.

Радикалізація, розкол і поляризація суспільства в наш час стали чимось на кшталт політичного мейнстриму. Якщо відчуваєш, що політичні підмостки під ногами починають прогинатися, а глядачі в залі позіхають, — умикай трампа. Зривайся на крик. Для артиста це було б поганим тоном. Але в політиці, як бачите, спрацьовує. Мабуть, тому, що справжніх театралів у суспільстві завжди значно менше, ніж телеглядачів і завсідників соцмереж.

Щоб підняти рейтинг, немає поганих приводів — є тільки приводи, яких не змогли використати. Електорат ПіС сидить перед телевізорами і з жахом спостерігає за тим, як очманілі ліваки «штурмують костели», замахуються на святе. А поліція і «здорові сили суспільства» (молодики в чорному) відстоюють «усе, що для нас дороге». Те, що для протесту проти нового закону про аборти і ліваком бути не треба, залишається за дужками.

Весь у чорному

Польська католицька церква втрапила в халепу. Жінки — чимала частина парафіян у будь-якій християнській церкві, й польська католицька — не виняток. Те, що закон про заборону абортів прийнято на догоду церкві, — не те щоб не секрет, це загальне місце. Навіть коли це не зовсім так (закон прийнято більше на догоду консервативному електоратові, ніж єпископам), тим гірше для церкви. Бо цю сумнівну «перемогу», яка призвела до розколу в суспільстві та безпорядків у країні, припишуть саме їй. Уже приписали.

Та це не єдина проблема церкви, — вона, як і всі ми, не мусить боятися осуду, коли впевнена, що чинить правильно. Небезпечний для церкви розкол у суспільстві. І він тим небезпечніший, чим сильніше церква інтегрована з суспільством. У Польщі ця інтеграція дуже й дуже висока: з 38 мільйонів населення приблизно 33 мільйони — парафіяни римсько-католицької церкви. І більшість — це не «потенційні» чи «номінальні», як у нас, парафіяни, а цілком активні практикуючі католики. Розкол у суспільстві в такому разі швидко виявляється і розколом усередині церкви.

Публіка на вулиці впевнена (і в неї є підстави так думати), що цим законом, цією пасткою вона зобов'язана не так владі, як тискові на владу з боку церкви. Ті люди, котрі ще вчора були лояльними парафіянами, тепер кажуть, що вони «розчаровані». І таких «розчарованих» достатньо, аби в церкві захвилювалися.

Розділилися не тільки думки парафіян — розділилися думки самих священнослужителів, не впевнених у тому, що саме такими методами треба впроваджувати в суспільство християнську мораль.

І Костелу, і владі докоряють тим, що закон про повну заборону абортів усі проблеми й негаразди, пов'язані з народженням небажаних або нездорових дітей, покладає на сім'ї, жінок, самих дітей. Саме тому церковна влада так уперто протискує антиабортне законодавство, що їй це нічого не вартує. Вона «насаджує моральність» повністю за чужий рахунок.

Ті, хто зазвичай носить чорне, палко люблять почуватися в білому, примушуючи чужі руки робити за себе чорну роботу. Наразі йдеться не тільки про польських ієрархів. Це повною мірою втілюється і в українських реаліях. Досить згадати зависле положення Стамбульської конвенції, наприклад. Церквам не подобається слово «гендер». А тому хай краще все залишиться як є. Адже постраждає від цього не ієрархія, що стоїть на смерть проти крамольного слова. Це буде оплачено здоров'ям і життями безвісних жінок, яких б'ють та принижують у власній домівці. В церкві їм, можливо, поспівчувають. А може, й ні. «Христос терпів — і нам велів».

Розчарування польською католицькою церквою може не обмежитися місцевими парафіянами. Досі Польща залишалася оплотом і опорою католицького консерватизму в Європі. Великою мірою завдяки тому, що подавала приклад успішної співпраці з владою, підтримці народу та широкому впровадженню католицької доктрини в різних сферах життя суспільства. Вона давала привід думати, що секуляризм — необов'язкова умова для успішної співпраці церкви та держави. Хоч би що про це казали ліберали.

Але, перегнувши палицю з «примусом до християнської доктрини» у своїй країні, вона дала привід до різкого зростання ліберальних і секулярних настроїв серед власної пастви і частково — духовенства. Це може похитнути позиції консерваторів — зокрема польських єпископів — не тільки в Польщі, а й у Ватикані.

Більше римські, ніж Папа

Особливо зухвалий вигляд має те, що держава в цій історії виявляється більше «католицькою», ніж сам Папа Римський. І це, погодьтеся, якось незручно. Світський порядок денний підриває зсередини Церкву — і це тільки закономірний наслідок занадто глибокого проникнення церкви в державну політику.

Посилення абортного законодавства ніби навмисне вистрелило зразу після «сенсаційної заяви» Папи Франциска про необхідність цивільних союзів для одностатевих пар. Ця заява справді важлива (хоча й не сенсаційна). Але не тим, що «Папа визнав одностатеві шлюби». Ні, не визнав. Ба більше, пропонує відмовитися від поняття «шлюб» стосовно одностатевих союзів. Ця заява важлива тим, що Папа Франциск пропонує провести жирну демаркаційну лінію між світським законодавством, яке має базуватися на засадах прав людини та рівності всіх перед законом, і церковною доктриною, яка орієнтується не на декларації й конституції, а на священне казання.

М'якість Папи, як бачимо, чудово компенсується запопадливістю «на місцях». Утім, у польській католицькій церкві цю м'якість ніхто ніколи не святкував. Польський єпископат завжди був опорою консерватизму — як у Польщі, так і у Ватикані. І якщо в курії є опозиція Папі Франциску, то можна не сумніватися в тому, що представники польської церкви посідають у ній не останнє місце.

Про Синод і Сенат

У світських державах є межа між сферою права і сферою релігійних переконань. Можна підтримати розмову на тему «християнська мораль як основа уявлень про права людини». Але християнська мораль та декларація прав людини не зводяться одне до одного. Будь-які спроби це зробити нівелюють і те, і те.

Є межа, що описується словом «секулярність». І її постійно атакують як церковні, так і політичні кола. По обидва боки цієї межі — правова свідомість і релігійні доктрини. Вони цілком можуть співіснувати в одному суспільстві й навіть в одній голові, не викликаючи ні неврозу, ні шизофренії. Але невроз може статися, якщо межа хитнеться чи стане помітно протікати, дозволяючи одному змішуватися з іншим.

Я б могла сказати, що в багатьох молодих демократіях — зокрема пострадянських суспільствах — ця межа має пробоїни. Але це була б не зовсім правда. У нас цієї межі просто немає, бо немає ні стійкої правової свідомості, ні чіткого уявлення про джерела та обриси тієї «традиційної моралі», якою ми часто намагаємося компенсувати правову безграмотність. І ніхто не ставить за мету формувати правову свідомість реально, а не в деклараціях. Навпаки, її всіляко розмивають по обидва боки — і світські політики, і церковні діячі — в надії розширити сферу свого втручання.

Але, врешті-решт, відсутність межі між правовим полем та сферою моралі відкриває просто неозоре поле для політичних маніпуляцій. А «діалог» між церквою і владою виявляється не більш ніж змовою еліт, як примусити людей робити те, що вони вважають правильним (або частіше — вигідним), а потім — поділити виграш.