Ребуси іранської демократії

До іранських виборів була прикута увага світу. Та хоч як силкувалися зрозуміти те, що відбувалося у цій унікальній країні, ніхто не зміг угадати такий результат боротьби за президентське крісло. Сенсаційною була не лише приголомшуюча перемога Махмуда Ахмадінежада, «простої людини нізвідки», котра стала першим світським президентом ісламської республіки. Сенсацією були і 1000 кандидатів, які зареєструвалися для участі в цих виборах, і явка виборців, що перевищувала 60%, і перший в історії Ірану другий тур голосування. Це була справжня боротьба, що вперше велася саме так, як це буває у будь-якій країні. І драматичний фінал цієї боротьби — саме такий, яким його бажали бачити більшість громадян країни. Чому ж тоді вибори, що відбулися в Ірані, називають недемократичними, фарсом, за яким стоїть лише спроба реакційних сил утриматися при владі? Чому ж говорять про посилення клерикального режиму, що загрожує світу ядерною бомбою і готує репресії проти власних громадян? Ті, хто так стверджує, або навмисно брешуть, або давно не бували в цій країні.

Іран змінився. І змінився до невпізнанності. Особливо за кілька тижнів передвиборної боротьби. Іранці не влаштовували революцій і мітингів на площах. Формально акції протесту було заборонено, та агітація на вулицях ішла повним ходом. Як це буває у будь-якій цивілізованій країні. Хоча нині розпочато розслідування з приводу того, що багато методів боротьби були саме нецивілізованими, брудними, такими, до яких політики цієї країни не вдавалися ніколи. Проте своїм волевиявленням на виборах іранці справді показали, що прагнуть змін.

У суперечці лібералів-реформаторів і консерваторів-прагматиків більшість стала на бік третьої сили — ісламістів. Це вони починали будувати і захищати країну в роки після ісламської революції 1979 року, йшли на штурм посольства США в Тегерані, але потім нічого не одержали від нової держави, крім хіба що права померти на полях битв ірано-іракської війни і стати шахідами. Ті з них, хто вижив, не стали правлячою елітою, але залишилися вірними революційним ідеям.

Махмуд Ахмадінежад під час передвиборної кампанії зазначив: «Ми робили революцію не для того, щоб будувати демократію». Зауважимо, демократію — у західному розумінні цього слова. Для Ахмадінежада «демократія по-іранському» (хоча він такого словосполучення і не вживав) — це дотримання ісламських правил і норм життя. Це покладання на власні сили та верховенство духовного над світським. Так каже людина, котра не має духовної освіти, але корінь усіх нещасть своєї країни вбачає у згубному впливі західної цивілізації, що підриває основи традиційної моралі. Він є прихильником авторитарного правління, і саме з ним пов’язують можливість консолідації іранської влади в руках консерваторів.

Останні кілька років президент Мохаммад Хатамі, його прибічники в парламенті, в уряді шукали новий шлях для країни. Проте дискусія про реформу так і не вийшла за межі університетських аудиторій і урядових кабінетів, вона не спричинила істотного поліпшення стандартів життя кожного іранця. Ахмадінежад добре розумів це і переміг, коли наріжним каменем фактично поставив гасло часів революції 1979 року, яке промовляло: «кожен іранець одержить частину доходу від продажу нафти». З огляду на реалії 2005 року, Ахмадінежад лише трохи перефразував його. «Зростання світової ціни нафти кожен іранець відчує прибавкою їжі на своїй тарілці», — сказав він.

Безумовно, успіх Ахмадінежаду забезпечило те, що в оболонку ісламських гасел він вклав цілком конкретну програму економічних перетворень, які коротенько можна описати як справедливий розподіл доходів, боротьба з бідністю. На цьому грунтуються два інших постулати з його передвиборних обіцянок — про боротьбу з корупцією і безробіттям. Та якщо в можливості поліпшити стандарти життя шляхом продуманого розподілу доходів іранці в принципі не сумніваються, то в успіх двох інших починань нового президента навряд чи хтось вірить.

Річ у тім, що саме тут він зіткнеться з лютою опозицією з боку старої еліти, яка, на відміну від солдатів революції, виявилася не настільки альтруїстичною і не виконала завіти аятоли Хомейні поділитися багатствами країни з народом. Ось чому в Ірані тільки за дуже приблизними підрахунками 15 мільйонів людей із 67 фактично живуть у злигоднях. Ось чому в північних кварталах Тегерана, де навіть спекотного літа клімат набагато помірніший, можна знайти вілли за мільйон доларів, тоді як у південній частині міста люди мерзнуть у халупах. Саме ті політики, яких переміг Ахмадінежад, для багатьох іранців є уособленням корумпованої влади, що використовувала ісламські гасла для прикриття свого прагнення до збагачення і влади. Як же в такому разі вони могли відразу перетворитися на «прагматиків», «реформаторів», «лібералів»? Та саме так їх часом представляли західні ЗМІ, які нехай і безуспішно, та все-таки намагалися вплинути на перебіг виборчих перегонів в Ірані.

І все-таки Ахмадінежад, швидше за все, буде змушений домовлятися зі старою елітою. Перші кроки він зробив уже поточного тижня, коли зустрівся з Мохаммадом Хатамі. Небезпечна гра з людьми, які так на нього сподівалися.

Іранська газета «Шарк» днями писала, що демократія по-іранському — це значить змусити політика потребувати схвалення народу не лише в день виборів, а й після нього, протягом усіх чотирьох років правління. Як тільки політик перестає прагнути підтримки народу, він перетворюється на диктатора. Фраза, висловлена редактором газети, в іранських реаліях набуває особливого змісту. Чи була перемога Махмуда Ахмадінежада несподіваною для іранців? Так. Та вона водночас була й логічною. Люди прагнуть змін. І змін конкретних. Інше питання, яке нині все частіше чуєш в Ірані — «як далеко здатен піти Ахмадінежад у боротьбі з корупцією чи поверненні країни до ісламських цінностей?».

Як жартують у Тегерані, жителі якого, мабуть, найближче за всіх познайомилися з західними свободами, справжня революція у країні вибухне, якщо Ахмадінежад змусить іранських жінок знову вдягти традиційну чорну хустку, а чоловіків, за власним прикладом, відпустити бороду і ходити в сорочках із довгими рукавами. Проте поки що не чути протестів стосовно того, що в громадські будівлі є два входи — один для чоловіків, другий для жінок. У громадському транспорті, наприклад автобусі, передня частина салону віддана чоловікам, але навіть за найсильнішої давки ніхто з них не піде у хвіст автобуса, що традиційно вважається «жіночою половиною». Та навряд чи іранці раді будуть поверненню на вулиці «вартових моралі» або відсутності будь-якої можливості придбати алкоголь на чорному ринку.

Будь-які успіхи нового президента за будь-яким із основних положень його передвиборної програми означатимуть нову революцію в Ірані. Революцію, що зачепить світську владу, економіку, соціальну сферу, але ніякою мірою не зазіхне на владу духовну.

Махмуд Ахмадінежад відданий духовному лідеру аятолі Алі Хаменеї. Адже саме він — справжній глава держави. Тоді як президент — лише глава виконавчої влади, котрий може ініціювати рішення, але затверджені будуть лише ті, що витримають перевірку на відповідність релігійним нормам. Мохаммад Хатамі зазнав фіаско в реформаторських діяннях саме тому, що його проекти були ветовані ісламськими органами. Такими, як рада вартових революції і Рада з визначення політичної доцільності прийнятих рішень, які підпорядковуються безпосередньо духовному лідеру ісламської республіки. Махмуд Ахмадінежад має намір врахувати помилки попередника, щоб не перетворити наступні чотири, а то й усі вісім років, на час безглуздих пошуків.

На своїй першій прес-конференції новообраний президент досить чітко виклав свої цілі — перетворити Іран на сучасну ісламську державу і почати експорт ідей ісламської революції за її межі. «Окроплена кров’ю шахідів, нова ісламська революція станеться і вирве з корінням несправедливість сучасного світу», — заявив Ахмадінежад. І додав: «Епосі репресій, гегемонізму, тиранії і кривди настає кінець. Хвиля ісламської революції прокотиться по всьому світу». Втім, претендуючи на таке духовне лідерство в ісламському світі або навіть на планеті загалом, Іран фактично кидає виклик своєму головному супернику — Сполученим Штатам. Та водночас, напевне, саме так Тегеран може змусити Вашингтон рахуватися з власною думкою.