Разом чи нарізно?

Режим Олександра Лукашенка зробив ставку на час як на природний фактор зменшення кількості протестувальників. Паралельно він намагається точковими репресіями збити протести і взяти ситуацію під контроль.

Цього тижня почато розгром Координаційної ради білоруської опозиції. Раду створили опоненти Лукашенка не для організації протестів, а для того, щоб від імені протестувальників вести переговори з білоруським президентом про транзит влади. Із семи членів президії Координаційної ради затримані або арештовані четверо. Два вимушено перебувають за кордоном. Сьомий член ради — нобелівська лауреатка з літератури Світлана Алексієвич — поки що в Білорусі й на волі.

Серед затриманих — одна з найяскравіших координаторок протестів — «начштабу» Віктора Бабарика Марія Колесникова. Тижня, що минає, співробітники білоруських спецслужб викрали її і силоміць хотіли видворити в Україну разом із іншими членами Координаційної ради — Антоном Родненковим та Іваном Кравцовим. Раніше схожу операцію силовики успішно провели з Тихановською і членом президії Ради Ольгою Ковальковою.

Однак цього разу події розвивалися не за розписаним режимом планом: щоб залишитися у своїй країні, Колесникова на кордоні розірвала власний паспорт. Після чого її затримали й відправили в мінське СІЗО. Опозиціонерку, як і багатьох інших її соратників із Координаційної ради, обвинувачують у публічних закликах до захоплення влади.

За діями білоруської влади стоїть не тільки прагнення позбавити протестувальників їхніх представників, а й бажання продемонструвати — Лукашенко контролює ситуацію в країні і не має наміру йти на поступки вулиці. Його шанси утриматися при владі підвищує те, що в білоруській опозиції виник розкол, викликаний як міжособистісним протистоянням Тихановської та Колесникової, так і їхньою зовнішньополітичною орієнтацією і підтримкою з боку зовнішніх гравців.

Під час передвиборної кампанії штаби Віктора Бабарика і Валерія Цепкала об’єдналися з виборчим штабом Світлани Тихановської. За чутками, що циркулюють у Білорусі, однією з умов цього ситуативного союзу була обіцянка Тихановської у разі перемоги провести впродовж шести місяців нові вибори, основними кандидатами на яких стануть Бабарико та Цепкало. Обидва політики, яких, відповідно, підтримують конкуруючі «Газпром» і «Уралхім», орієнтуються на Росію.

Однак не так сталося, як гадалося.

Після того, як білоруські спецслужби видворили Тихановську в Литву, вона почала претендувати на статус національного лідера білорусів. Для її союзників зі штабів інших кандидатів це означало відступ від домовленостей. Білоруські експерти відзначають: Колесникова дала зрозуміти, що Координаційна рада, в якій більшість за прибічниками Бабарика, не виконуватиме вказівок Тихановської. (При цьому вплив Цепкала на білоруську опозицію сьогодні мінімальний: його прибічників навіть не ввели до Ради.)

Напруженості у відносини Тихановської та Колесникової додають не тільки їхні політичні амбіції, що зросли за місяць протестів, а й боротьба за вплив на протестувальників. Сприяє розколу й те, що переважно впливають на Тихановську представники Вашингтона, Берліна, Варшави та Вільнюса, а не Москви. І, хоч вона не антиросійськи налаштований політик, доступ до неї російським емісарам практично перекритий.

Як зазначає голова президії Ради із зовнішньої і оборонної політики Росії, головний редактор журналу «Россия в глобальной политике» Фьодор Лук’янов, «той факт, що вона перебуває в еміграції в Литві і звідти здійснює свою діяльність, уже ставить її в цілком певну позицію, яка для Росії неприйнятна». За його словами, у Кремлі вважають, що коли Тихановська або хтось із її соратників прийдуть до влади, то розпочнеться зовсім інша розмова про відносини з Росією.

Тим часом Колесникову в Москві сприймають інакше: вона орієнтується більше на Росію та російський бізнес, зацікавлений у приватизації великих держпідприємств Білорусі. Вона — людина Бабарика, який має тісні зв’язки з «Газпромом».

Між Тихановською та Колесниковою теж точиться конкуренція за створення політичної партії, здатної згуртувати навколо себе опозиційний електорат. Колесникова зіграла на випередження, створивши разом із Бабариком партію «Разом». Серед заявлених цілей політсили — проведення конституційної реформи, робота з поліпшення економіки країни та створення для людей можливості виявити громадянську активність.

Малоймовірно, що білоруський Мін’юст зареєструє цю партію. Наприклад, масову партію «Християнська демократія», що існує багато років, влада так і не реєструє. Але оточення Тихановської негативно відреагувало на ініціативу команди Бабарика, підозрюючи останню у спробах монополізувати опозиційний рух. Саме після заяв про створення партії «Разом» уголос заговорили про розкол у білоруській опозиції. Утім, Тихановська й Колесникова стверджують, що між ними розходжень немає.

Різняться у двох лідерок опозиції й підходи до конституційної реформи, мета якої — розширення повноважень парламенту. Якщо Колесникова говорить про неї як про пріоритет, то для Тихановської ця реформа вторинна, порівняно з головною метою — відставкою Лукашенка. Тим часом обидві лідерки висловлюють готовність до діалогу з Лукашенком про мирну передачу влади. Але Колесникова в пошуку компромісу з режимом розраховує насамперед на сприяння Москви. При цьому білоруські експерти не виключають варіанта сепаратних переговорів частини білоруської опозиції, яка орієнтується на Бабарика, з представниками режиму.

Спостерігачі також відзначають: хоча Лукашенко публічно й допускає можливість проведення дострокових президентських виборів, на переговори з опозицією йти він не хоче. Але до цього його може підштовхнути Путін. Російський президент може піти на це у тому випадку, якщо в Координаційній раді будуть представлені прокремлівські опозиційні політики. Вирішальними для майбутнього Білорусі стануть переговори Лукашенка з Путіним, заплановані на понеділок.

Посол Росії в Мінську Дмітрій Мезенцев під час зустрічі з Лукашенком подарував тому копії карт XIX століття, де Вітебська, Гродненська, Мінська та Могилевська губернії входять до складу Російської імперії. Символічний подарунок… Утім, якщо анексія Білорусі й стоїть на порядку денному Кремля, то не в найближчій перспективі. Ключове завдання Росії сьогодні — посилити військову присутність у Білорусі, ввійти в її економіку та приватизувати великі держпідприємства, чому багато років опирався Лукашенко.

Поки що Лукашенко владу в країні утримує. Протести йдуть на спад, а стурбованість Заходу не підкріплюється санкціями проти представників режиму. Річ тут не тільки в позиції Кіпру, який блокує санкції проти білоруських чиновників, доки ЄС не вживе обмежувальних заходів проти турецьких компаній, котрі проводять бурові роботи поблизу кіпрського узбережжя. Погодимося з думкою ексспікера парламенту Литви Вітаутаса Ландсбергіса: психологічно Європа здає Білорусь.

Лише країни Балтії та Польща чинять послідовний тиск на Лукашенка, підтримуючи протестувальників у Білорусі. Їхня аргументація проста: неважливо, що на акціях протесту немає прапорів ЄС. Білорусів необхідно підтримати тільки тому, що вони виступають за демократичну зміну влади, вимагаючи відставки лідера держави, який сфальсифікував вибори й використовує репресії, щоб і далі залишатися президентом.

31 серпня Литва, Латвія та Естонія стали першими у світі державами, які впровадили персональні санкції після виборів і придушення мирних протестів у Білорусі, внісши до санкційних списків 30 білоруських чиновників, включно з Лукашенком. (При цьому ЄС не планує вживати обмежувальних заходів стосовно білоруського президента.) А днями балтійські країни оголосили бойкот Білоруській АЕС, домовившись не купувати вироблену там електроенергію.

Крім того, балтійські країни та Польща домагаються від Євросоюзу реалізації стосовно Білорусі «венесуельського сценарію». (Нагадаємо: за результатами президентських виборів, що відбулися 2018 року, глава Венесуели Ніколас Мадуро оголосив себе переможцем. США та інші країни назвали офіційні результати голосування сфальсифікованими. На початку 2019 року опонент Мадуро Хуан Гуайдо оголосив про взяття на себе обов’язків тимчасового президента. Таким його визнали Сполучені Штати і багато країн—членів ЄС.)

Більше того: минулого четверга сейм Литви прийняв резолюцію, якою визнав Світлану Тихановську обраним президентом Білорусі, а Координаційну раду — єдиним законним представником цієї країни.

Висловимо припущення, що одиниці підуть шляхом Литви. Адже «венесуельський сценарій» — не вирішення білоруської проблеми. Показово, що коли Польща запропонувала запросити Світлану Тихановську на саміт Вишеградської групи, де планували обговорення ситуації в Білорусі, прем’єр-міністр Чехії Андрей Бабіш не погодився з цим, заявивши, що такий крок був би поспішним. Малоймовірно, що Тихановську обраним президентом Білорусі визнають і США. І вже цілком неймовірним видається припущення, що на цей крок піде Київ.

Колишній очільник українського МЗС Павло Клімкін написав у Twitter, що «зникнення людей на вулицях Мінська повертає Білорусь у сталінські часи. Це вже не режим, а хунта. Оцінка подій у Білорусі стала вже не політичним, а моральним питанням для всіх». Однак, хоч українське МЗС різко оцінило ситуацію в сусідній країні, в офісі президента переважає обережно-прагматичний підхід до білоруських протестів, адже Лукашенко утримується при владі, а Україні потрібні білоруські бензин і мазут.

Заява литовського парламенту трохи змінює розклади навколо Білорусі. Небеззаперечне рішення Вільнюса погіршує ситуацію для Лукашенка, звужуючи поле для маневру та роблячи його ще більш залежним від Кремля. Утім, білоруський президент і сам за останній місяць багато зробив для посилення своєї залежності від Москви. Але рішення Литви — це також і шанс для білоруської опозиції залишитися єдиною. Адже примусити Лукашенка піти з поста президента разом у неї перспектив більше, ніж нарізно.

Однак політичний і фінансовий вплив Росії на білоруську опозицію робить шанс на збереження єдності серед опонентів Лукашенка дедалі примарнішим.