П’ять хвилин — це багато чи мало?

У розпал мертвого політичного сезону — що досить символічно — Україну відвідає Ангела Меркель. Це єдиний зручний час, який німецька сторона знайшла для візиту свого канцлера. Однак ті, хто бажав наочно побачити її на українській землі, мають втішатися самим фактом, що приїзд Меркель відбудеться як такий.

Річ у тім, що, попри кількаразові запрошення українського президента, канцлер, зважаючи на все, не палала бажанням здійснити свій перший візит до України й цього разу. Саме тому, стверджують наші співрозмовники в Берліні, замість раніше запланованих двох днів, перебування канцлера в Києві було вирішено вмістити у півдня, в такий спосіб надавши українській стороні повне моральне право назвати його візитом ввічливості. Понад те, німецькі дипломати не приховували: якщо в Україні «щось станеться» (насамперед, звичайно, відставка уряду), пані Меркель не приїде. Злі язики в Берліні навіть казали, цей варіант був би навіть кращим для канцлера, оскільки розмовляти з українськими колегами їй на даному етапі особливо немає про що: головні акценти стосовно України чітко розставлені, а ситуація в країні, «що приймає», не дає приводу для їх коригування.

Для Києва цей візит — насамперед можливість донести свою аргументацію в питаннях тієї самої перспективи членства в ЄС і приєднання до Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). Раніше доводилося все це розтлумачувати хіба лиш у коротких розмовах на
кшталт тієї, що відбулася в президента України з канцлером Німеч­чини в коридорах Бухарестського саміту. Як результат німецькі політики більше ознайомлені з контраргументами російських колег, ніж доказами українських. Це особливо відчувається, коли вони починають називати цифри підтримки українцями членства в НАТО, раніше озвучені Володи­миром Путіним, а не українськими соціологами.

Зрозуміло, вибудувати більш-менш довірчий діалог буде не так просто. Принаймні тому, що подбати про донесення аргументів на користь євроатлантичних просувань України слід було б не в останні місяці перед Бухарест­ським самітом, а набагато раніше. Наприклад, коли пані канцлер у лютому 2006 року запрошувала Віктора Андрійовича на робочу вечерю до Берліна. За нашою інформацією, тоді президента переконали, що приїжджати в Україну черга Меркель.

Ця історія закінчилася тим, що коли український президент, не дочекавшись Меркель у Києві, все-таки вирушив до Берліна по премію «Квадрига», канцлер не знайшла часу для українського гостя, хоча перебувала, як стало відомо, зовсім поруч: дивилася в сусідньому кінотеатрі фільм «Літня казка» про збірну Німеч­чини з футболу. Ходять чутки, що в Меркель дотепер залишився якийсь осад від тієї відмови Віктора Ющенко...

А можливо, уся річ у розчаруванні Україною, яке накопичилося в політичних колах Німеччини, цього в Берліні сьогодні особливо й не приховують. Близький соратник канцлера, депутат бундестагу Манфред Грунд минулого місяця зізнавався, що пані Меркель також дуже скептично ставиться до розвитку політичної ситуації в Україні. При тому це розчарування не особливо поширюється на прем’єр-міністра України — із Юлією Тимо­шенко канцлер зустрічалася навіть тоді, коли та ще не стала пре­м’єром: під час з’їзду Європейської народної партії в Лісабоні у жовтні минулого року. Віце-прем’єр Григорій Немиря в недавній розмові з автором цих рядків зауважив, що, на його погляд, між канцлером і прем’єром встановлюються «дуже хороші особисті стосунки», які, він сподівається, матимуть «додану вартість» і в міждержавному діалозі.

Про яку додаткову вартість може йтися? Якщо відштовхуватися від переліку питань, заявлених на переговори Ангели Меркель з українськими колегами в понеділок, то в Києві, зважаючи на все, мають намір наголосити на двох із них: позиції Німеччини щодо багатостраждального ПДЧ, а також щодо перспективи членства України в ЄС, яка набуває особливої актуальності в контексті наближення саміту Україна—Євросоюз у французькому Евіані.

На сьогодні ситуація виглядає так, що Німеччина однаково скептично налаштована як стосовно можливого запрошення України до виконання Плану дій щодо членства в найближчі півроку, так і стосовно того, щоб у новій посиленій угоді між Україною і ЄС було зафіксовано перспективу членства, фігурувало слово «асоціація» та був пункт про початок діалогу про безвізовий режим між Україною і Євросоюзом. На найвищому політичному рівні Німеччини — чи це стосується рідного для канцлера Християнсько-демократичного союзу, чи партії — партнера по коаліції (Соціал-демократичної) — з цього приводу спостерігається консенсус.

Щодо Європейського Союзу він зводиться до того, що європейська політика сусідства на цьо­му етапі є найбільш адекватним інструментом для України.

При цьому представники ХДС, включно із канцлером, досі так і не пояснили, чому до виборів у Німеччині 2005 року вони однозначно представляли Україну серед кандидатів на членство в ЄС і зі стін бундестагу навіть закликали Єврокомісію підписати з Києвом угоду про асоціацію, а прийшовши до влади, раптом побачили в ній тільки одного з сусідів. І як тут не згадати слова колишнього депутата від Соціал-демократичної партії Німеччини Єлени Хоффман, яка три роки тому попереджала автора цих ряд­ків, що християнські демокра­ти поводяться у своєму ставленні до України нечесно, оскільки не зможуть виконати обіцянок щодо просування Києва в ЄС...

У ХДС й їхнього лідера є можливість спростувати цю думку — просто зробити те ж саме стосовно України і ЄС, на що вони зважилися в Бухаресті; визнати в новій угоді, що Україна буде членом Євросоюзу — так, як вони зафіксували, що вона буде членом НАТО. Так, це потребує подолання певного психологічного бар’єра з німецької сторони, але один раз вони його вже переступили в Бухаресті. Чому б не подолати і вдруге?

Що стосується НАТО, то, з одного боку, раніше німці трохи спростили завдання для потенційних українських співрозмовників, сформулювавши три пункти, виконання яких дасть Україні змогу заручитися згодою Німеччини на надання Києву ПДЧ. Ідеться про брак політичної стабільності в країні, низький рівень підтримки з боку населення й загрозу регіональній стабільності в разі такого кроку. Та якщо вирішення двох перших завдань залежить переважно від україн­ського керівництва (інша річ, що кожна зі сторін може уявляти собі політичну стабільність по-різному), то в останньому пункті фактично міститься реакція Росії. Таким чином, чітко дотримуючись цих трьох пунктів, німецька сторона практично робить євроатлантичні плани України, пов’язані з ПДЧ, залежними від третьої країни. Виходить, що Росія, як полюбляють казати в Берліні, не має права вето на вступ тієї чи іншої держави до Північноатлантичного альянсу. Проте, схоже, вона має вплив на тимчасові рамки наближення тієї чи іншої держави до НАТО, оскільки її позиція щодо українських амбіцій стосовно Північно­атлантичного альянсу в найближ­чому майбутньому не зміниться. І фіксація останньої в концепції зовнішньої політики РФ — ще одне підтвердження цього.

Але сподіватимемося, що при реалізації євроатлантичних планів України свою роль відіграє не тільки німецька позиція, а й інші міжнародні чинники. Наприклад, позиція наступного президента Сполучених Штатів.

У країнах «старої Європи» існує думка, що Барак Обама не буде настільки активно домагатися ПДЧ для України, як Джон МакКейн. Принаймні з перших місяців президентства, що саме припадуть на час першої оцінки прогресу України на шляху до ПДЧ. У випадку з Джорджем Бушем, кажуть, в Ангели Меркель спрацювала захисна реакція: якоїсь миті канцлерові здалося, що її, як і інших глав держав НАТО, хочуть змусити «попрацювати» на виконання передвиборних обіцянок президента іншої країни. Справді, навіщо популярному канцлерові підлаштовуватися під непопулярного президента? Лідер держави, котру після майже трьох років керівництва підтримують 66% німців — зокрема й багато прихильників Соціал-демократичної партії, — може дозволити собі й не таке. Наприклад, відкритим текстом заявити, що їй не подобається ідея кандидата в президенти США Барака Обами виступити біля Бранденбурзьких воріт.

Так чи інакше зрозуміло одне: загальні розмови про те, скільки разів Україна втрачала й здобувала незалежність, про що встиг розповісти Віктор Андрійович Ангелі Меркель у Бухаресті, та загроза українській територіальній цілісності (за деякою інформацією, Меркель уже зауважила в розмові з Путіним, що неприпустимо використовувати цю тему в полеміці навколо НАТО), як видно, не можуть істотно скоригувати позицію Берліна. У Німеччині нині взагалі переважає думка, що особливих загроз на Європейському континенті, через які треба кидати все й приймати Україну до НАТО чи ЄС, на сьогодні немає. А саме членство нашої країни в альянсі взагалі не стоїть на нинішньому порядку денному зовнішньої політики Німеччини. Так що потрібні сильніші аргументи...