Путін: переможець і жертва

Того висновку, що Путін усе-таки залишиться на третій термін, Сергій Доренко, добре відомий і в Україні, дійшов ще кілька років тому. Саме тоді, коли сам Володимир Володимирович стверджував, що не піде на зміну Конституції, оскільки не Конституція має переписуватися під людину, а люди мають змінюватися під Конституцію. Багато експертів, які саме так і вважають, запевнянням Путіна повірили й свою увагу переключили на операцію «Наступник». Проте останні події змушують усе більше аналітиків повертатися до прогнозу Доренка.

З одного боку, справді, влада — солодка річ, і людина, котра доторкнулася до найвищої влади такої величезної країни, як Росія, не може змусити себе піти просто так. З другого — існує можливість прикритися такими формулюваннями, як потреба збереження «правильного курсу, яким іде Російська Федерація». Проте, коли розібратися, то виявиться, що Російська Федерація стала жертвою вертикалі влади, яку старанно вибудовував Володимир Путін.

При цьому треба сказати, що він робив абсолютно правильні речі. Свого часу від Єльцина він одержав країну з величезною проблемою за назвою «чеченська війна», країну з дивним сепаратизмом губернаторів, у кожного з яких були свої закони, країну досить бідну, адже нафта тоді коштувала сім доларів за барель. Цю країну якось треба було впорядковувати. І Путін, розуміючи порядок по-своєму, по-путінськи, почав діяти.

Для початку він показав, що існує єдиний центр влади. Потім почав домагатися загального підпорядкування цьому центру. Іншими словами, відтворювати радянську модель управління, котра, як виявилося, найкраще проходить у такій патерналістській країні, якою є Росія (та, власне, й увесь простір колишнього Радянського Союзу). І країна почала потихеньку змінюватися. Причому за наростаючої підтримки російського суспільства. Скасували вибори губернаторів — і правильно, а то лізуть у губернатори якісь кримінальні елементи, які купують собі владу на місцях. Тиснуть на опозицію — а навіщо взагалі потрібна ця опозиція, коли всі ми знаємо, що існує один-єдиний курс, котрим потрібно вести країну.

Аби зрозуміти, чому так сталося, треба пригадати, що вся російська історія — це, по суті, історія великої крові. З часів Івана Великого Росія вічно топилася в крові. Варто пригадати й трагедії останнього часу — й Жовтневу революцію, яка насправді була більшовицьким переворотом, і безкінечні чистки, страшні сталінські часи, Другу світову війну, в якій полягло 30 мільйонів радянських громадян. І навіть «мирні» знущання влади у вигляді Хрущова, Брежнєва, Черненка й інших товаришів зводили сенс усього життя народу до «роздобути й вижити». А потім пішло так зване щеплення демократії, результат якого теж виявився досить трагічним. Неймовірна романтична любов до Бориса Миколайовича Єльцина закінчилася крахом. Через ціну на нафту, через перші кроки демократії, через нездатність Єльцина побудувати бодай якийсь переконливий добробут, народ відсахнувся від такої влюбливості в людину.

Тепер такий добробут є, й нікуди від цього не дінешся, і це об’єктивно й не залежить від Путіна. І росіяни ним дуже дорожать. А Путін це всіляко підтримує. Коментуючи на одній із прес-конференцій недавні події в Грузії, він дуже акуратно, проте з явним глузуванням, сказав, що це, звичайно, внутрішня справа Грузії, але що стосується всіх цих кольорових революцій, то позбав нас від цього, Боже. Тобто ви самі, мав на увазі Путін, можете бачити, який бардак замість нашого стрункого, гарного, зрозумілого й самосвідомого життя панує в цих країнах.

Залишається тільки вирішити питання, яким чином гарантувати збереження такого життя й після виборів — грудневих парламентських і, що набагато суттєвіше, березневих президентських. Для Путіна це питання формулюється набагато жорсткіше: як піти, щоб залишитися? Нагадаю: за процедурою Путін має поступитися місцем новому президентові.

Найбільш очевидним, здавалося, був сценарій, за яким Путін вкаже пальцем на певну людину, як свого часу на Путіна вказав Єльцин, і ця людина стане президентом Російської Федерації. До 2012 року, коли Путін знову піде в президенти. Тому йому важливо, щоб у період із 2008 по 2012 рік абсолютно все збереглося, начебто Путін залишився при владі. Але, даруйте, такого не буває! Як стверджують російські аналітики й як показує світовий досвід, адміністративного ресурсу минулого президента вистачає на вісім-дев’ять місяців. Після чого, коли новий президент є президентом, а не ганчіркою — а історія свідчить, що в Росії завжди була єдиноначальність, — він починає ставити своїх, нових, людей, прибираючи старих. І проблема Путіна полягає тепер у тому — й це цілком очевидно, — що він не може знайти людину, котра водночас була б президентом, незалежним, який проводить нормальні переговори з західною елітою, який приймає якісь рішення, з одного боку, а з другого боку — залишався б вірним васалом Путіна, котрий ще невідомо ким буде. Правда, от нині Путін сказав, що він буде прем’єром. А це взагалі дуже смішно, виходить, що Путін має вказати на наступника, якого народ вибере собі в президенти, а цей наступник, своєю чергою, призначить собі прем’єром Путіна. Чи можна взагалі уявити собі таку шизофренію? І як тоді розібратися, хто насправді керує Росією? Яка, у такому разі, чудова буде картина, коли новий президент під час важливих переговорів, наприклад із Бушем, діставши несподівану пропозицію, скаже: «Зачекайте хвилиночку, мені тут терміново треба подзвонити й порадитися з минулим президентом, який незабаром знову буде балотуватися».

Утім, знайшлися й набагато сильніші аргументи проти вибору такого сценарію. Адже все дуже добре розуміють, що президент у Російській Федерації може бути тільки один. І цією людиною буде та людина, котра й буде президентом Російської Федерації. Можливо, навіть краще за інших це розуміє сам Путін. Він прекрасно усвідомлює: щойно людина стане президентом, хоч би скільки вона клялася у вірності, вона відразу почне вести свою гру. Адже саме так вчинив свого часу Путін, коли прийшов до влади. Напевно ж у нього з Єльциним були свої домовленості, які зрештою виявилися порушеними. Навряд чи Єльцин міг припускати, що таке буде з країною. І тепер Путін прислухався до першого ж тривожного дзвіночка. Адже варто було народові після призначення прем’єр-міністром Зубкова побачити його з десяток разів по телевізору, як 51 відсоток росіян почали казати, що проголосують за Зубкова, коли той піде на президентські вибори. Громадяни Російської Федерації — це 140 мільйонів флюгерів, що можуть повернутися в будь-який бік. І рівно через п’ять хвилин молитимуться новому богові на прізвище Зубков.

Отож Путіну довелося йти іншим шляхом. На останньому з’їзді «Единой России», російської партії влади, Путін оголосив про своє рішення очолити її. Так і не ставши при цьому членом цієї партії й зруйнувавши партійну трійку, з якою партії й ідуть звичайно на вибори. Тобто Путін поставив себе проти всіх. Іншими словами, ці вибори мають стати абсолютно плебісцитарними. По суті, в нас будуть не вибори до Державної Думи, а вотум довіри особисто Путіну. І, якщо Путін здобуде такий вотум довіри від російського народу, то замість парламентських виборів ми одержимо президентські. Тому що Путін, поставивши себе замість трійки, каже: «Народе, або я, або всі інші!» При такому розкладі «Единая Россия» може дістати неймовірну кількість голосів, 90 відсотків і навіть більше. Тому що проголосують не за партію — вона нічого собою не являє. Всі ці гризлови — вони ніхто, це просто дивні люди, які вічно клянуться у вірності Путіну. Проголосують за Путіна. І коли Путін побачить у грудні, що має 80—90 відсотків підтримки, то тоді, повністю підтриманий на законодавчому рівні, він цілком може зважитися на референдум стосовно зміни Конституції.

Залишається тільки констатувати, що політичне життя в Росії вмерло, а про демократію й зовсім годі згадувати. Влада, як кажуть, злилася з суспільством в екстазі, становище, що утворилося нині в Росії, абсолютно влаштовує й владу, й суспільство. Кожен іде своїм шляхом. На превеликий жаль, суспільство готове підтримати таку систему влади, за якої йому можна нічого не вирішувати, делегувати всі свої права владним структурам, та при цьому залишати за собою право лаяти владні структури, нескінченно критикувати, але — що дуже важливо — тільки на кухні. Як у радянські часи.

Наші російські ліберали при цьому люблять скаржитися, що народ у нас якийсь ну зовсім не ліберальний. От тільки навряд чи в цій ситуації можна засуджувати народ. У Росії так і не створено середній клас, не створені ті самі еліти, які й визначають політику. Бо не лідер визначає еліти, як у нас у Росії, де Путін, власне, й створює еліти. Адже в нас Путін створює партії, це його рукотворні партії, й саме Путін створює олігархів — тих олігархів, які нині залишаються олігархами. Тих, хто його не влаштовував, уже прибрали. А от коли взяти західний досвід, нормальний досвід, то можна побачити, що там можуть існувати будь-які партії, ці партії можуть відходити, можуть приходити, вони можуть змінювати назву. Але за ними стоїть бізнес-еліта, яка й є гарантом стабільності будь-якої країни. Адже саме вона визначає й підтримує партії, які вигідні для того, щоб країна рухалася вперед.

У Росії ж реалізовано цілком іншу модель. Всіма своїми кроками — й історією з Ходорковським, й історією з Гуцерієвим (ще одним російським олігархом з Інгушетії, який спробував засвітитися на московській сцені й тепер змушений переховуватися) — влада показує: хлопці, ви заробляйте собі невеличкі гроші, й ми вас не чіпаємо. Але, будь ласка, не приплутуйте до грошей владу. Ми не чіпаємо вас, а ви не чіпайте нас. І гроші ми собі теж заробимо самі. Модель, де влада живе своїм життям і не чіпає тебе, а ти не чіпаєш владу й при цьому вибираєш цю владу знову саме за цей статус-кво.

Є от, наприклад, у Росії такий чоловік, досить багатий, котрого звуть Володимир Семаго й котрий є членом партії «Справедливая Россия». Партії Сергія Миронова, глави Ради Федерації, партії, яка говорить, що вона в опозиції, але яка підтримує курс Володимира Путіна. Це така дивина російської політики, коли ти в опозиції, але підтримуєш курс. Це як славнозвісна в Радянському Союзі нерушима єдність блоку комуністів і безпартійних. Отож недавно Володимир Семаго заявив, що, оскільки Володимир Путін одноособово очолив список «Единой России», то вся фракція есерів має розпуститися й у повному складі влитися в «Единую Россию».

Хоч як це смішно, але навіть обвал цін на нафту путінській владі тепер уже нічим не загрожує. Громадяни Росії, хай це й парадоксально, жодним чином не співвідносять невдачі країни з Путіним, що й відбилось у виразі «тефлоновий Путін». Із ним асоціюються тільки удачі. Люди вірять, що він знайде вихід із будь-якої ситуації. Навіть коли нафта коштуватиме дві копійки за барель. У крайньому разі, потрясе олігархів, що-небудь націоналізує. Або ще щось придумає. Загалом, усі будуть жити добре. І результати парламентських виборів 2007 року й президентських 2008-го абсолютно прогнозовані. Єдина різноманітність, яка може нас при цьому очікувати, — це взагалі відмова від проведення президентських виборів після проведення особливо переконливого референдуму. Справді, навіщо, коли й так усе ясно?