Прощальні подарунки імениннику Путіну

На саміті СНД в Душанбе відбулася одна досить символічна церемонія: президента Таджикистану нагородили почесним знаком Співдружності. Це такий масивний ланцюг з емалевими гербами всіх учасників об’єднання вартістю понад десять тисяч доларів. Іменинник Емомалі Рахмон був неймовірно щасливий: адже п’ять років тому точнісінько таку саму «прикрасу» отримав на саміті в Кишиневі президент Росії Володимир Путін. Нинішній захід — прощальний для Путіна-президента. Почесний знак СНД — щось на кшталт подяки Емомалі Рахмону за стійку підтримку міфу про те, що Співдружність незалежних держав ще не перетворилася на Співдружність держав, не керованих Росією. За те, що Рахмон разом із кількома іншими пострадянськими лідерами не втомлюється підживлювати ілюзії окремих кремлівських стратегів про те, що Володимир Володимирович, як і раніше, контролює не тільки РФ, а й СНД, а будь-який проект на пострадянському просторі без участі Росії заздалегідь приречений на провал.

Символічним видавалося й те, що вперше в пострадянській практиці саміт СНД проходив у жорсткій прив’язці за часом і місцем до самітів ЄврАзЕС і ОДКБ. Деякі учасники дійства не втомлювалися повторювати, що душанбінські зустрічі мають засвідчити прорив пострадянської інтеграції відразу на трьох напрямах: політичному (СНД), економічному (ЄврАзЕС) і військовому (ОДКБ).

Зважаючи на все, перше, що мав символізувати політичний «прорив», — це рекордне за останні роки число (одинадцять) президентів, які беруть участь у саміті. Якби не Віктор Ющенко, котрий вирушив того дня до іншої країни, можна було б уявити, якими яскравими і насиченими були б коментарі ідейних натхненників СНД про його друге дихання.

По-різному можна ставитися до того, що Віктор Андрійович віддав перевагу Парижу перед Душанбе (про що, за нашою інформацією, учасники зустрічі дізналися вже після закінчення саміту від журналістів, а тому до останньої хвилини говорили про складну піс­лявиборну ситуацію, яка не дала нашому президентові змоги залишити країну). Але очевидно одне: якби Ющенко був присутній на саміті, Україні навряд чи було б присвячено стільки уваги, як через його відсутність. Інша річ, що пре­зидентові навряд чи варто було посилатися на складну політичну ситуацію — треба було чесно попередити про раніше заплановану зустріч із президентом Франції. Адже якщо Віктор Андрійович декларує пріоритетність європейського вибору, то чому він має ігнорувати зустріч із тим, хто реально може допомогти цей вибір реалізувати, заради спілкування з прибічниками зовсім інших інтеграційних моделей? Тим більше що ні для кого не є секретом, як іноді буває корисно донести до лідерів рівня Саркозі певний меседж, перш ніж той вирушить із візитом до Росії і проведе переговори в Кремлі.

Але повернімося до «прориву». До­кументом, який мав символізувати політичний «прорив», стала схвалена на саміті Концепція подальшого розвитку Співдружності. Точніше, схвалена в цілому, оскільки Грузія і Туркменистан її не підписали, Молдова «завізувала» із застереженням, а Азер­байджан і Україна висловили окрему думку.

Україна вкотре підтвердила: СНД цікавить її переважно як економічний проект. Арсеній Яценюк не втомлювався демонструвати своє задоволення тим, що ключовий для України пункт — «завершення створення повномасштабного режиму вільної торгівлі» — знайшов своє відображення в концепції. Мало того, навіть Володимир Путін нібито «цілком підтримав» це формулювання, що як мінімум дещо дивує.

Так чи інакше, у концепції чорним по білому записано, що «пріоритетом СНД сьогодні є економічне співробітництво». А те, як країни Співдружності мають намір виконувати взяті на себе зобов’язання, стане зрозуміло бодай із того, як новий голова СНД — Киргиз­стан — виконуватиме положення концепції про «сприяння вступу кожної держави — учасниці СНД до Світової організації торгівлі». Навіть якщо цей пункт був адресований насамперед Грузії, яка час від часу погрожує заблокувати вступ до СОТ Росії.

А от із положенням, де йшлося про те, яку важливу роль у «вирішенні завдань гуманітарного співробітництва» в країнах СНД відіграє російська мова, Україна погодитися вже не могла.

Азербайджан вустами Ільхама Алієва знову підтвердив, що СНД його цікавить виключно як механізм розв’язання нагірнокарабаської проблеми. І.Алієв, стверджують наші джерела, усіляко наполягав на тому, щоб СНД боролося не лише з тероризмом, а й із сепаратизмом.

У приїзд на саміт Михайла Саакашвілі учасники повірили тільки тоді, коли він піднімався по червоній доріжці в президентський палац «Сомон». Грузинський лідер раз у раз заявляв, що його країна більше не підписуватиме в рамках СНД ніяких «капітулянтських» документів, натякаючи на винну блокаду.

Президент Туркменистану, якому в енергетично незадоволеному Таджикис­тані присвячували перші сюжети на телебаченні (які відверто були схожі на міні-документальні фільми про вічну дружбу двох сусідів), відкрито дав зрозуміти: його присутність на таких зіб­ран­нях слід розглядати виключно як присутність, а не як якийсь політичний знак того, що Ашгабат готовий змінити свою позицію щодо участі в інтеграційних проектах на пострадянському просторі. І коли Гурбангули Бердимухаммедов, подібно до Саакашвілі, залишив саміт раніше і не вшанував своєю присутністю святкування 55-річчя Емомалі Рахмона, в оточенні винуватця заходу почали запитувати, навіщо взагалі туркменському президентові було приїжджати на саміт.

Втім, головною інтригою саміту було усе ж таки інше — призначення глави Служби зовнішньої розвідки РФ Сергія Лебедєва виконавчим секретарем СНД замість Володимира Рушайла, яким, кажуть, Путін останнім часом був не дуже задоволений. За нашою інформацією, ім’я нового секретаря до початку саміту залишалося таємницею за сімома печатками і для самих його учасників. Варіанти називали різні, включно із кандидатурою колишнього прем’єр-міністра Фрадкова. Але перед­бачуваність, як відомо, не є характерною рисою Володимира Путіна, тому навіть деякі представники російської делегації явно розгубилися, почувши ім’я нового начальника СНД.

Але Путіну теж приготували маленький сюрприз: Олександр Лукашенко якимось чином не зафіксував у своєму графіку перебування на саміті зустріч із російським президентом, хоча в програмі Путіна вона точно значилася. Втім, якщо інформація про те, що на цьому рандеву Путін хотів обговорити з білоруським колегою створення в рамках російсько-білоруського союзу чогось на кшталт кабінету міністрів, від­повідає дійсності, така поведінка «бацьки» цілком поясненна. А можливо, білоруський лідер просто не знав, що відповісти Володимирові Володимировичу, якщо той раптом поцікавиться, чи справді Олександр Григорович висловлював бажання відвідати енергетичний форум у Вільнюсі із участю країн ГУАМ, Польщі і Литви?

Проте хай там як, але є підстави думати, що навіть такі прибічники малих інтеграційних форм, як Нурсултан Назарбаєв і Олександр Лукашенко, почуваються сьогодні в СНД затишніше, ніж в ЄврАзЕС, саміт якого, нагадуємо, планувався як економічний «прорив» на пострадянському просторі. Принаймні обговорюючи якісь питання в Співдружності, вони завжди можуть протистояти позиції Росії, заручившись підтримкою інших незгодних. Очевидці дискусій нинішніх зборів свідчать, що як тільки Воло­димир Путін вдавався до свого улюбленого жорсткого тону, у деяких країн відразу ж спрацьовувала захисна реакція. І не в останню чергу з огляду на це в концепції неодноразово з’яв­лялося принципово важливе для деяких учасників слово «зацікавлені», коли йшлося про співробітництво країн СНД у тих або інших питаннях. Є воно — що важливо для України — і там, де згадуються країни, які «розвиватимуть співробітництво щодо спостереження за виборами та референдумами, упроваджуватимуть єдині та об’єктивні критерії оцінювання виборчих процесів».

На форумі ЄврАзЕС було дещо інакше. Процес підписання анонсованих документів, необхідних для створення Митного союзу між Росією, Білоруссю та Казахстаном, справляв сумне враження. Нурсултан Назарбаєв, кажуть, як заклинання повторював, «що інтеграція неможлива без рівноправності, якщо хтось почувається обмеженим у правах», а на прес-конференції після закінчення саміту СНД (тобто за день до початку саміту ЄврАзЕС) сумно розповідав про те, що хоч би якими очевидними лідерами були Франція і Німеччина, усі рішення в Євросоюзі ухвалюються тільки консенсусом. І нарешті зізнався, що ЄврАзЕС пробуксовує, тому він розглядає можливість створення центральноазіатського економічного союзу, щоб дати змогу 50-мільйонному регіону самостійно створити ринок.

Пригнічений настрій Нурсултана Назарбаєва та Олександра Лукашенка присутні пояснювали просто: у наднаціональному органі Митного союзу Росія застовпила за собою 57% голосів, тим часом Білорусі і Казахстану дісталося по 21,5%. Нібито все це робилося з урахуванням ВВП країн та їхнього економічного розвитку. Нурсул­тан Назарбаєв, розповідають, навіть під час підписання документів іще намагався щось уточнити в представників російської делегації, певне, до останнього сумніваючись у тому, що це правильно. Путін, навпаки, назвав результати саміту «майже революційними» (погодьтеся, дуже нетиповий епітет для лексикону російського президента).

Схоже, що, наполягаючи на підписанні митних документів, Путіну важливо було продемонструвати, що під час його президентства нехай усього лише один Митний союз, але все ж таки був створений: не вийшло в ЄЕПі з Україною — зробили це в ЄврАзЕСі з Білоруссю і Казахстаном. Хоча насправді наднаціональний орган — комісія — запрацює лише після погодження митного тарифу. Цей процес може затягтися ще не на один рік.

Ну і, нарешті, військовий «прорив» на саміті ОДКБ. Так деякі експерти встигли охрестити підписану між ОДКБ і ШОС угоду про співробітництво, реанімуючи водночас тему «російсько-китайського НАТО». Проте Сергій Лавров устиг вчасно попередити: ніякої сенсації тут немає — звичайний робочий момент. І чомусь цього разу йому хочеться вірити більше, ніж тим, хто говорить про «прориви».