ПРИНЦИПИ СУЧАСНОГО ВІЙСЬКОВОГО БУДІВНИЦТВА В УКРАЇНСЬКОМУ КОНТЕКСТІ

Протягом усієї історії військові постійно мали справу з необхідністю реформ. Армії з часом змінюються слідом за змінами в технології, суспільстві, але насамперед у сфері безпеки — з виникненням нових загроз миру. Проте сама природа конфліктів зумовлює внутрішню єдність збройних сил, субординацію, відданість традиціям і церемоніалу та сувору дисципліну — ці якості необхідні для перемоги, але вони не сприяють здійсненню реформ. Радикальна воєнна реформа завжди болісна для збройних сил, особливо — за відсутності сильного, рішучого й поінформованого політичного керівництва.

У перші роки незалежності Україна багато зробила для створення національних Збройних Сил з тих уламків радянських структур, що залишилися на її території. Україна спромоглася на це, попри величезне скорочення особового складу та бюджету, завдяки зусиллям багатьох тисяч відданих своїй справі військових і цивільних фахівців. Ці зусилля значною мірою сприяли консолідації української нації; армія залишається одним із найбільш шанованих інститутів суспільства. Збройні Сили також багато зробили для підвищення міжнародного статусу України завдяки активній участі у миротворчій діяльності ООН, операціях під егідою НАТО на Балканах і тепер в Іраку.

Але, попри ці успіхи, оборонні структури України залишаються у глибокій кризі. Комплектування сил для міжнародних операцій потребує повної мобілізації наявних ресурсів, а їх утримання в місцях розгортання можливе лише за зовнішньої допомоги. Недофінансування заходів із підготовки та підтримання бойової готовності набуло загрозливих масштабів, бойові можливості та стан військової техніки постійно погіршуються, кошти майже не надходять. Військова промисловість переживає кризу, а величезні запаси зброї та боєприпасів, що залишилися з радянських часів, становлять дедалі більшу загрозу.

Як же титанічні зусилля з побудови системи національної оборони могли призвести до такої глибокої кризи? Багато хто в українських Збройних Силах звинувачує в цьому «політиків, які не спромоглися забезпечити належне фінансування». На жаль, збільшення фінансування не розв’яже проблеми — навіть при «передбачених законом» 3% ВВП Збройні Сили в їх нинішньому вигляді катастрофічно відставатимуть від потреб комплектування, підготовки, діяльності та капіталовкладень. Насправді недофінансування є лише симптомом ширшої проблеми: замість перегляду основоположних принципів побудови збройних сил (ризики та загрози безпеці, національні пріоритети й стратегії, відносини збройних сил із державою, економікою і суспільством) нова Українська держава відтворює систему радянського зразка.

За іронією долі, радянську модель було вироблено в результаті такого самого перегляду основоположних принципів під керівництвом маршала Б.Шапошникова та інших військових ентузіастів Червоної Армії у 1920—1930 рр. Попри подвійну складність реформування збройних сил під час докорінної військової, соціальної, політичної та економічної революції, ці офіцери розуміли, що відбувається саме революція — не лише у військових справах, а в самій природі конфліктів. Створена організація Генерального штабу була передовою, гнучкою, простою і сміливою. Вона мала бачити нові загрози, прораховувати вимоги та здійснювати необхідні зміни, хоч би скільки це коштувало для суспільства. Це стосувалося не лише озброєння чи тактики, а всіх основоположних принципів організації суспільства та військової служби, побудованих на реаліях тієї економічної системи, а також змін у міжнародному становищі.

Ті, хто справді хотів би чогось навчитись у творців РККА, не повинні зациклюватися на створених ними моделях. Натомість їм треба переймати їхній досвід здійснення докорінних змін у моделі, яка вже не відповідає потребам нової міжнародної системи безпеки й подальшої трансформації української економіки та суспільства.

Основоположні принципи

Збройні сили не можуть бути демократичними за своєю природою. Тому їх входження до демократії та ринкової економіки має відбуватися дуже обережно, аби не зашкодити цим принципам організації суспільства. Для визначення достатності, ефективності та відповідності збройних сил будь-якої демократичної країни умовам, що склалися, застосовуються наступних п’ять головних принципів.

1. Збройні сили мають бути організовані, підготовлені та оснащені для протидії реальним нинішнім і майбутнім внутрішнім та зовнішнім загрозам безпеці країни.

2. Народ має підтримувати збройні сили, брати на себе фінансові витрати на безпеку і оборону, комплектувати їх, за призовом чи іншим чином, і погоджуватися на використання збройних сил для протидії загрозам безпеці на виконання політичної волі уряду.

3. Самі збройні сили мають відповідати суспільним потребам, бути внутрішньо єдиними та ефективними, дієвими у використанні та достатньо гнучкими для адаптації до нових вимог безпеки.

4. Ціна безпеки і оборони не повинна загрожувати економічному розвитку, перешкоджати соціальному та політичному прогресові, оскільки це ставить під загрозу внутрішню стабільність.

5. Військова система (і система безпеки держави) не повинна викликати побоювань або підозри сусідів, бо це шкодить стабільності та безпеці. Вона повинна бути здатною у разі потреби співпрацювати зі збройними силами інших країн для протидії загрозам міжнародній безпеці.

Звичайно, українці самі вирішуватимуть, які збройні сили потрібні країні. Але аналіз цих принципів може допомогти виявити сфери, де потрібні зміни, оцінити успішність реформ і дослідити досвід розв’язання схожих проблем в інших країнах.

Перший принцип: зосередженість на реальних ризиках
і загрозах

Перспективи безпеки України як незалежної держави формувалися на тлі докорінних змін світової системи безпеки. До початку 1990-х років «безпека» була синонімом «оборони». І Схід, і Захід стояли перед загрозою Третьої світової війни, загрозою вторгнення, якого побоювались як Схід, так і Захід. Реагували теж однаково — створенням масових армій на основі (у країнах континентальної Європи) обов’язкової військової служби. Від Москви до Мадрида «національна безпека» переважно вимірювалася військовою потугою.

Протягом останніх 15 років сфера безпеки докорінно змінилася — багатовікова загроза воєн між потужними імперіями (в яких Україна часто була полем битви та трофеєм) зійшла нанівець, і це дало країнам Центральної та Східної Європи щонайкращий шанс зміцнити свій суверенітет. Однак паралельно зі зменшенням імовірності повномасштабної війни постали нові загрози: міжетнічні та релігійні конфлікти, неефективність і корумпованість урядів, нелегальна міграція, тероризм, торгівля людьми, наркотиками, зброєю та технологіями масового ураження. Головним каталізатором зростання нових загроз стало поширення міжнародних кримінальних структур, що руйнують державні й суспільні інститути.

Для України сам факт здобуття незалежності змінив систему геополітичних координат. Радянська політика безпеки грунтувалася на реаліях євразійської імперії, з її просторами, величезними природними ресурсами, розкиданим багатонаціональним населенням та сприйняттям сусідів як потенційних ворогів. Геополітичне становище України цілком відмінне. Українське суспільство загалом однорідне, територія країни цілком перебуває в європейських межах і щільно заселена. Україна підтримує мирні відносини з сусідами, а ті перейматимуться або питаннями інтеграції до ЄС і НАТО, або вирішенням економічних, політичних і соціальних проблем посткомуністичної трансформації. Ризики України випливають переважно із сусідства зі слабкими державами та конфліктними регіонами (Молдова, Білорусь, Кавказ, Балкани), а також — в економічній сфері — з тривалої боротьби пострадянських еліт за контроль над ресурсами, зокрема їх транспортуванням.

Зміни у сфері безпеки супроводжувалися такими ж суттєвими змінами в підходах країн до захисту їхньої національної безпеки. Швидкий розвиток технологій — насамперед інформаційних — разом із доктринальними змінами змінює парадигму воєнних дій. Концентрація сил і вогневої потужності забезпечує більший ефект (воєнний і політичний) завдяки точності, розвідці та координації. Перевагу в бою отримує той, хто має перевагу в дальності та швидкості розгортання й застосування сил і засобів. Пріоритетного значення набувають інформація, розвідка та прийняття рішень, оскільки в нових умовах для досягнення успіху треба діяти на випередження як на тактичному, так і на стратегічному рівнях. Інакше кажучи, якість — особового складу, підготовки, доктрин, зброї, обладнання — заступає кількість як вирішальний чинник на полі бою. Ефективна координація потрібна на всіх рівнях, у т.ч. між видами збройних сил і військами різної національної належності.

Оскільки завдання національної безпеки зараз рідко оцінюють із погляду самих лише військових завдань, то збройні сили дедалі частіше мають виконувати різноманітні функції, у яких тісно переплетені політичні та військові завдання: підтримання миру і громадської безпеки, врегулювання криз, надання гуманітарної допомоги. Зростання обсягу таких небойових завдань або бойових завдань низької інтенсивності також збільшує значення таких якісних чинників, як гнучкість, можливість тривалих самостійних дій, здатність ефективно співпрацювати з цивільними та політичними органами влади.

Для досягнення успіху в нинішній воєнно-політичній ситуації важливо забезпечити єдність політичних цілей, військових завдань і наявних засобів. Для цього потрібні дієві механізми консультації і координації військового та політичного керівництва країни, навіть якщо країна прямо не втягнута в конфлікт або кризу. Найпершою проблемою, з якою зіштовхнулися Польща, Угорщина та Чехія після вступу до НАТО в 1999 р., було не забезпечення взаємосумісності військових підрозділів — це була необхідність швидкого й ефективного вироблення позиції в дискусіях і рішеннях НАТО з безлічі питань, пов’язаних з операцією в колишній Югославії.

Боротьба з міжнародними кримінальними структурами становить окрему проблему. Ці структури, різні за своєю діяльністю та географічними умовами, не мають визначеного «центру», проти якого збройні сили могли б спрямувати свою вогневу міць, навіть у разі проведення протипартизанських або спеціальних операцій.

Тому відповідь на різноманітні загрози безпеці потребує використання і невійськових засобів — від інформаційних та правоохоронних до контролю над захворюваністю і фінансових регуляторів. Одне відомство зробити цього не в змозі; потрібна координація «зовнішніх» міністерств (оборони, закордонних справ) та їх органів з «внутрішніми» (внутрішніх справ, освіти, фінансів, транспорту, довкілля, охорони здоров’я тощо) та їх органами на урядовому рівні. Але навіть добре скоординованих зусиль уряду самих по собі недостатньо без підтримки громадянського суспільства, ЗМІ та бізнесових кіл. Наприклад, зацікавлена місцева преса, правозахисні групи чи компанії можуть швидше за центральний уряд помітити перші ознаки корумпованості поліції.

Виконання нових вимог до безпеки потребує докорінного реформування національних структур, схем інвестування, систем управління. Як Україні розпочати такі необхідні реформи в умовах серйозних ресурсних обмежень і браку політичної довіри? Головне — розробити чітку політику національної безпеки і визначити орієнтири: інтереси та цілі, загрози та ризики, чіткі пріоритети, що мають підтримку парламенту (а отже — фінансування) та громадськості.

Але Концепція національної безпеки України, попри всі зусилля її авторів, мало придатна для планування. Це загалом перелік фактів — інтересів і загроз, якими їх бачать міністерства й відомства, чия діяльність так чи інакше торкається питань безпеки. Проте якщо не визначено пріоритети — то немає аналізу ймовірності ризиків. І хоча парламент схвалив Концепцію, це ще не означає, що є політичне та суспільне розуміння зазначених інтересів, ризиків, загроз і пріоритетів, достатнє для належного фінансування. Тому не варто дивуватися, якщо Збройні Сили України хіба що задля годиться згадають про Концепцію, розробляючи нову структуру та плануючи реформи.

Другий принцип: потреба політичної
та суспільної підтримки

Слабкий зв’язок між Концепцією національної безпеки та планами Збройних Сил ілюструє прірву між цивільними і військовими, успадковану Україною від Радянського Союзу.

За радянської системи, попри суворий контроль партії над армією, оборонне планування майже цілком покладалося на військових і військово-промислових керівників, яким подобалося невтручання політиків (оскільки система виділяла ресурси для армії у першочерговому порядку). Багато українських офіцерів з ностальгією згадують ті часи, відмовляючись визнати, що, оскільки парламент розподіляє ресурси на умовах довіри суспільства, відповідальність за стратегічні рішення стосовно використання цих ресурсів, природно, покладається як на військових, так і на цивільних.

За радянської системи не було демократичних засобів для перевірки підтримки населенням партійної політики підготовки до тотальної війни та потрібних для цього величезних витрат. Тому з падінням партійної влади і монополії армія раптом дізналася, що суспільство «вже» не підтримує її, принаймні не готове надавати їй достатніх ресурсів. «Соціального договору» радянського зразка між Збройними Силами та суспільством уже не відновити. Гірка правда полягає в тому, що українське суспільство за минулі 10 років дуже змінилося і між новим цивільним та старим мілітарним мисленням виникла прірва. Український народ і зараз вважає армію важливим елементом національної ідентичності, тому армія й «популярна». Але якщо ті ж самі люди не бажають, аби їхні сини служили в цій армії, то армія й надалі соціально деградуватиме.

Інакше кажучи, Україні потрібна нова армія, а не відтворення старої (чи, точніше, з огляду на брак коштів, поступово зникаючої шкаралупи старої армії). Встановлення міцних зв’язків між новою армією та суспільством має важливе значення, оскільки воно прямо впливатиме на бюджет і на моральний дух. Тому в Україні, як і в країнах Заходу, армія має вигідно подати себе народові й політикам, котрі його представляють.

Створення нової армії, орієнтованої на нові загрози та заснованої на новому соціальному договорі, потребує сильної політичної волі й рішучості. Для цього потрібен цивільний міністр оборони та потужне міністерство. Саме він і його міністерство, а не Збройні Сили повинні відповідати перед урядом і парламентом за відповідність оборонної політики пріоритетам безпеки населення та ресурсам, які готове надати суспільство. Коли очікування вищі, ніж фінансування (а це звичайна справа), то саме міністр має пояснити суспільству (і його політичним представникам) альтернативи та пов’язані з ними ризики. Він також має відповідати за реалізацію політики, віддавати накази генералам і контролювати виконання цих наказів. Це потребує політичної сили й механізмів контролю, що грунтуються на підтримці виконавчої влади та парламенту. Ця підтримка, у свою чергу, відбиває міцність «консенсусу з питань оборони» серед політичних сил у суспільстві. За відсутності такого консенсусу міністр має докласти всіх зусиль для його створення; без нього він не досягне успіху.

Для дієвої підтримки міністру потрібні партнерство й співпраця між Генеральним штабом, військовими працівниками апарату Міністерства оборони та цивільними експертами міністерства. Ці цивільні експерти мають бути достатньо обізнаними для кваліфікованого вирішення питань безпеки і оборони. Без цивільних експертів міністр та інші високі посадовці не зможуть приймати складних рішень — часто всупереч думці консервативного військового персоналу, — необхідних для того, щоб структура, оснащення, підготовка, комплектування та діяльність Збройних Сил відповідали пріоритетним завданням суспільства. На жаль, радянський спадок залишив Україну без потужного цивільного досвіду; підготовка цивільних експертів у сфері безпеки є обов’язковою передумовою успішного реформування сфери безпеки і оборони.

Ключова ланка системи демократичного цивільного контролю над сферою безпеки — відповідальність політиків перед громадськістю. Для цього потрібна дієва виборча система, при якій голоси громадян безпосередньо втілюватимуться в політичні зміни, а також достатня поінформованість громадськості та обговорення для привернення уваги виборців до питань національної безпеки. Громадянське суспільство відіграє важливу роль у підвищенні відповідальності політиків, забезпечуючи поінформованість із широкого кола питань: політики національної безпеки, воєнної стратегії, закупівель озброєнь, прав військовослужбовців, пенсійного забезпечення тощо. Неурядові організації теж можуть пропонувати цивільних експертів на урядові посади для роботи над конкретними аналітичними проектами, а також слугувати незалежним джерелом порад і генерувати нові ідеї.

Третій принцип: внутрішня єдність, ефективність і гнучкість

Сьогодні Україна має вирішити, як їй побудувати Збройні Сили та сили безпеки, що відповідали б реальним проблемам безпеки: близькості пригаслих конфліктів і потенційних країн-невдах, загрозам міжнародній (і потенційно внутрішній) безпеці, пов’язаним із нестабільністю у євразійському регіоні, руйнуванню суспільства корупцією та міжнародними кримінальними структурами. Звичайно, завдання територіальної оборони не зникло; проте економічні й соціальні проблеми, що їх переживають сусіди України, роблять такий розвиток подій у наступних 5—10 років малоймовірним, навіть за найгіршого сценарію.

Які сили повинна включати така системи безпеки і оборони? Її головними елементами мають бути:

n Прикордонні сили, що вже не будуть частиною системи національної оборони (як в СРСР), а будуть демілітаризовані й виконуватимуть звичайні функції затримання нелегальних мігрантів і вантажів та прискорення легального перетину кордону (перше часто заважає другому);

n Внутрішні сили для підтримання законності та порядку на місцях і стримування всіх проявів насильства;

n Сили цивільної оборони для реагування на природні й техногенні катаклізми, масштаб застосування яких, враховуючи наявну загрозу тероризму та зброї масового ураження, збільшується й охоплює такі сфери, як безпека виробництв і боротьба з інфекційними хворобами;

n Збройні сили, здатні (а) в разі потреби підтримати Внутрішні сили або Cили цивільної оборони; (б) робити внесок України в підтримання міжнародної безпеки; (в) зберігати довгострокові можливості територіальної оборони.

Створення таких можливостей потребуватиме значних зусиль з метою скорочення та реформування, або трансформації, всіх цих сил.

Визначення пріоритетів особливо важливе — з огляду на обмежені ресурси України. Є думка, що Україна може не турбуватися про «оборону» ще принаймні 10 років — це означає, що ресурси для здійснення тривалих реформ можна виділити за рахунок підтримання існуючої структури та зосередити сили (і, за потреби, додаткові ресурси) на задоволенні потреб «безпеки».

Кілька програм реформування Збройних Сил України на практиці зводилися до спроб збереження, наскільки можливо, радянської структури та можливостей. Але Україна не може марно витрачати наявні ресурси на збереження застарілої структури Збройних Сил, сподіваючись на щедре фінансування в майбутньому. Натомість вона має зосередитися на створенні нової структури сил, командування та штабів, яка відповідала б майбутнім потребам безпеки. Для цього потрібен зовсім інший підхід. Намагання зберегти те, що віджило, виснажує сили й ресурси і спрямовує організаційні зусилля головним чином на (сумні) питання поточного існування. Творення ж потребує зовсім іншого — концентрації зусиль та енергії і зосередження на (позитивному) питанні досягнення результату.

Для того, щоб процес творення був спрямований у майбутнє, він має грунтуватися на оборонній концепції, що єднає Концепцію національної безпеки та процес визначення структури збройних сил. На відміну від воєнної доктрини радянського зразка, яка, радше, слугує «юридичною основою», ніж документом стратегічного планування, оборонна концепція повинна чітко визначати оборонні аспекти загроз національній безпеці, формулювати стратегічні концепції та уявлення, які були б орієнтиром для збройних сил, визначати роль, завдання і потрібні можливості. Нарешті, вона повинна містити чіткі директиви для оборонного планування, аби його філософія відповідала дійсності.

Якщо ми підсумуємо тенденції у трансформації сфери безпеки та зміні характеру конфліктів, то побачимо, що вони спонукають українські Збройні Сили розвиватись у тому ж напрямі, що й в інших промислових країнах, — у напрямі підвищення гнучкості, універсальності та здатності до тривалих самостійних дій. Україна виходить із тих самих двох концепцій, на яких будується оборонне планування в багатьох країнах НАТО: сил швидкого реагування та контрактної служби. Але реалізація кожної з них — надзвичайно складне завдання і потребує величезних коштів. Тому важливо, щоб вона була добре продуманою, адаптованою до українських соціальних, економічних і фінансових реалій та чітко узгодженою з ефективним і дієвим виконанням оборонної концепції.

Враховуючи обсяг коштів, потрібних для сил швидкого реагування, Україні важливо дуже зважено визначити вимоги — в т.ч. до розгортання й можливості тривалих самостійних дій — та узгодити їх із наявними ресурсами. Варто обговорити основи планування й вимоги до цих сил із партнерами України в НАТО та ЄС й отримати їхні поради. Комісія НАТО–Україна та засідання військового комітету НАТО за участі України ідеально підходять для такого обговорення; його результати мають бути враховані у цілях партнерства України та при виділенні українських сил для Програми «Партнерство заради миру» (ПЗМ).

Професіоналізм дорого коштує; у країнах НАТО вартість платні, пенсійного, соціального забезпечення і підготовки професійного військового десь у 2—2,5 разу перевищує подушний річний ВВП. До того ж, добрий солдат — не обов’язково професіонал; добре навчені та підготовлені призовники теж можуть бути дуже добрими солдатами. Але якщо певні навички здобути відносно легко, то набагато важче здобути різнобічні навички. Тому сили швидкого реагування, як правило, комплектують професійними військовими. Водночас сили територіальної оборони можна й надалі ефективно комплектувати за змішаним принципом — за рахунок призову та резерву. У Фінляндії та країнах Балтії призов збережено на тій підставі, що, хоч би якою була поточна ситуація, у довгостроковому плані вони мають максимально ускладнити вторгнення.

Більш важливе значення, ніж сили швидкого реагування чи перехід до контрактної служби, має питання управління ресурсами — фінансовими, людськими та майновими. Створення нової армії, на противагу збереженню старої, потребує не лише ресурсів, а й нових підходів до їх розподілу. Для цього потрібна система планування, що не лише визначає пріоритетні завдання, а й забезпечує розробку довгострокових програм їх досягнення та узгоджує потреби цих програм із бюджетними ресурсами. Цій системі також потрібні засоби оцінки програм з погляду як можливості їх виконання (тобто досягнення поставлених цілей), так і планування (тобто відповідності виділених ресурсів потребам). Щоб така система працювала, вона має точно визначати й прогнозувати витрати як для наявних, так і для можливих структур і програм. Це складне завдання для будь-яких збройних сил, а в посткомуністичному суспільстві його складність подвоюється; для його виконання потрібна зовнішня допомога.

Ефективність будь-яких збройних сил залежить від особового складу більшою мірою, ніж від озброєння, тактики чи організації. У довгостроковому плані саме в персонал слід вкладати кошти для створення основи сучасної армії, яку прагне побудувати Україна. Проте успадкована Україною радянська система підготовки особового складу не сприяє просуванню талановитих людей у збройних силах. Вона надає командирам великі повноваження з питань призначень і підвищення, тому кар’єра офіцера занадто залежить від думки його безпосереднього начальника. У радянських (та українських) Збройних Силах бракувало об’єктивності і відкритості в системі оцінки та обліку особового складу. Більшість кадрових рішень приймається на «індивідуальній основі», а результат часто залежить від здатності офіцера та його «покровителів» впливати на відповідний кадровий орган.

Тому немає ефективного механізму, з допомогою якого міністр оборони України чи начальник Генерального штабу, бажаючи здійснити реформи, міг би виявляти офіцерів, котрі мають особисті якості, необхідні для просування потрібних реформ. Без такої інформації реформістське керівництво не може призначати потрібних офіцерів на ключові посади для впливу на всю систему згори. Показово, що лише кілька десятків з понад тисячі українських військових, які пройшли підготовку в країнах НАТО, сьогодні служать на посадах, що дозволяють використати набуті знання. У багатьох випадках українська система взагалі відмовляється визнавати якусь вартість їхньої підготовки.

Україні також необхідно покращити використання матеріальних засобів. Найбільш показова в цьому сенсі — невдала система забезпечення військових житлом, що не покриває потреб ні армії, ні військовослужбовців. Брак тимчасових «службових квартир» для офіцерів, які служать далеко від дому, часто заважає переведенню офіцера до місця, де він більше потрібен. Крім того, офіцери, які живуть у таких популярних місцях, як Київ чи Севастополь, не бажають переїздити до інших регіонів, оскільки вони можуть втратити квартиру. Причин цього багато: негнучке законодавство, недофінансування будівництва, неефективне керівництво та навіть корупція при розподілі квартир. Шляхів виходу також багато: покращання управління, підвищення прозорості, вдосконалення законодавства. Окремі посткомуністичні країни (наприклад, Польща) відмовилися від такої системи, запропонувавши офіцерам замість квартир гроші залежно від вислуги.

Четвертий принцип: ціна безпеки

Ціна безпеки і оборони не повинна загрожувати економічному розвитку, перешкоджати соціальному та політичному прогресу. Воєнна реформа існує не сама по собі. Збройні сили спираються — і тією чи іншою мірою інтегровані — в соціальну, політичну та економічну системи держави. В Радянському Союзі потреби Збройних Сил «з’їдали» 25—20% ВВП і враховувалися майже в усіх сферах цивільної економіки. Тому в пострадянських країнах воєнна реформа нерозривно пов’язана з соціальною, економічною та політичною реформами і може або підштовхувати, або гальмувати весь процес реформ.

З удосконаленням озброєнь та військової техніки протягом останніх 30 років їх вартість зростала набагато швидше за рівень інфляції. Якщо чисельність збройних сил під час їх модернізації не змінюється, як це було в Радянському Союзі, то частка закупівель військової техніки в загальному бюджеті в реальних цінах подвоюється приблизно кожні 18 років. Радянська система відмінно мобілізувала всі національні ресурси для війни за виживання 1941—1945 рр., але так і не перейшла до ментальності й методів діяльності мирного часу, що західні країни та їхні збройні сили зробили у 1945—1955 рр. СРСР та його Збройні Сили просто залишались у воєнному стані зайвих 30 років. Україні, яка успадкувала радянські невдачі, має бути зрозуміло, що всі спроби відновити радянську економічну систему, орієнтовану на потреби оборони, так само приречені.

Тому потрібне повне реформування цієї системи для приведення її у відповідність до ринкових механізмів і монетарної економіки. Україні вкрай потрібні обізнані в оборонній сфері бухгалтери, належна система фінансування оборони та бюджетно-плановий процес, який би враховував реальні витрати, дозволяв прогнозувати бюджет, визначав пріоритети та встановлював зв’язок між потребами, коштами й результатом. Ця система повинна подолати розрив між планами і бюджетами за рахунок кращого врахування ресурсів у процесі планування на всіх рівнях. Особливу увагу слід звернути на контроль над доходами від комерційних підприємств Збройних Сил та їх перекачування до «спеціальних фондів».

Майбутнє Збройних Сил і майбутнє оборонної промисловості тісно переплетені. Збройним Силам України потрібна працююча промисловість для подальшого забезпечення їх системами озброєнь, а українській оборонній промисловості, якщо вона сподівається вижити, потрібні ємні ринки. Проте при реформуванні оборонної промисловості, як і Збройних Сил, краще зосередитися на нових можливостях, ніж на спробах збереження старих потужностей.

Українська оборонна промисловість також має навчитись інтегруватися у світовий бізнес. Вже 10 років виробництво озброєнь і військової техніки скорочується, спостерігається масове злиття компаній. Водночас військові програми дедалі більше дорожчають; як наслідок, у нових розробках лідирують консорціуми та об’єднання. В українській оборонній промисловості виживуть ті сегменти, що кооперуватимуться з такими консорціумами, особливо в країнах НАТО, а не конкуруватимуть із ними. Тому важливо, щоб українські підприємства не потрапили в пастку налагодження відносин лише на пострадянському просторі.

П’ятий принцип: підтримання регіональної стабільності та міжнародна співпраця

У цій галузі важливе значення мають два чинники: зміцнення режимів контролю над озброєннями — як звичайними, так і ядерними — та денаціоналізація оборонної сфери, що сталася внаслідок створення НАТО.

Режими контролю над озброєннями призначені для обмеження ризиків і впливу на характеристики наявних збройних сил. НАТО прагнув докорінно змінити саму природу збройних сил, інтегруючи їх у єдину систему. Отримавши гарантії безпеки на основі спільної оборони, його члени відмовилися від ідеї самостійної оборони і спрямували зусилля на військовий внесок до спільної системи оборони НАТО. З оптимізацією призначених для цього сил вони дедалі більше інтернаціоналізуються та переплітаються, а їхні можливості самостійно діяти в євроатлантичному регіоні без підтримки інших членів обмежені. Простіше кажучи, якщо країна НАТО вирішить розпочати війну проти сусіда (члена альянсу чи ні), то зробити це буде складно. Такій структурній стабільності сприяє розвиток спільної культури та зв’язків, що також дозволяє збройним силам виконувати посередницькі функції у відносинах між членами НАТО. ПЗМ поширила обидва ці процеси за межі альянсу, спрямовуючи розвиток збройних сил на забезпечення спільних потреб.

Україна сумлінно дотримується цього принципу. Її добросусідська політика, оборонна Воєнна доктрина та відданість контролю над озброєннями (включно з відмовою від ядерної зброї) чимало посприяли стабільності й довірі в регіоні. Приклади — активна участь України у ПЗМ, проведення на своїй території багатонаціональних навчань, участь у миротворчій діяльності, формування багатонаціональних підрозділів і проведення спільних операцій із сусідами: з Польщею — у Косово та Іраку; з Бельгією, Люксембургом і Румунією — у Косово; з Угорщиною, Румунією та Словаччиною — з контролю повеней у басейні Тиси; з чорноморськими країнами — у складі Чорноморської військово-морської оперативної групи.

Проте з одужанням української економіки та просуванням воєнної реформи до створення нових можливостей сусіди уважно стежитимуть, про які саме можливості піклується Україна, — чи вони відповідатимуть вимогам НАТО чи ПЗМ. Головне — сусіди України уважно стежитимуть за розвитком демократії. Адже сильна демократична система буде головною гарантією збереження в Україні стабільності та продовження миролюбної зовнішньої політики.

Висновок

Сьогодні Україна, як і багато інших держав, так переймається нагальними питаннями скорочення збройних сил, воєнної реформи, демократичних змін, фінансування тощо, що її військовому керівництву важко відволіктися від складних і болісних деталей та подивитися на проблему в цілому. Багато військових експертів не помічають, що Україна стоїть на порозі революційних змін у потребах. Україна, так само як і інші промислові країни, має зробити крок назад, переглянути основоположні принципи і по-новому подивитися на класичний зв’язок між цілями, шляхами та засобами. Інакше спроби воєнної реформи й надалі зводитимуться до намагань реорганізувати засоби, не звертаючи уваги на шляхи та цілі.

Отже, Україні слід зосередитися на пошуку шляхів, які відповідали б цілям безпеки і оборони та наявним у державі засобам. Саме таким має бути внесок наукових і політичних кіл у процес воєнної реформи в Україні. У цій галузі зарубіжні експерти можуть по-справжньому допомогти своїм українським колегам.

Україна переживає справді революційні часи. Тому військові теоретики та планувальники повинні вийти за звичні рамки й повернутися до основоположних принципів. Для України ці принципи змінилися докорінно; так само докорінно має змінитись і характер Збройних Сил. Накреслити й побудувати систему безпеки і оборони з нуля, на основі об’єктивного аналізу — складне завдання. Побудувати нову систему на основі спадку радянської системи ще складніше. Але це завдання має бути виконане; сьогоднішній неуспіх може зашкодити подальшому зміцненню молодої Української держави.

Вперше матеріал було опубліковано в журналі «Національна безпека і оборона», №7 за 2003 р.