Примусова саморегуляція

Преса Великобританії входить у наступну фазу регулювання журналістської діяльності, в основі якої лежатиме дотримання етичних норм професії. Щоб захистити громадян від наклепу та незаконного вторгнення в особисте життя, буде запроваджено нову систему регулювання діяльності преси - створено незалежний орган саморегуляції ЗМІ, який забезпечить оперативний розгляд скарг, матиме право штрафувати видавців, силувати їх до вибачень і навіть займеться впровадженням чесних стандартів журналістики. Такий вигляд має ідея в теорії, а як впроваджуватиметься і сприйметься суспільством та журналістами, покаже майбутнє.

Лідери трьох парламентських партій - консервативної, ліберально-демократичної та опозиційної лейбористської - узгодили нову систему регулювання британської преси. Дебати були непростими й вирішували кардинальне питання - приймати спеціальний закон про пресу чи дозволити ЗМІ визначати свою долю шляхом саморегулювання. Проти закону виступив глава партії консерваторів прем'єр-міністр Девід Кемерон, тоді як його союзник із правлячої коаліції ліберальний демократ віце-прем'єр Нік Клейг та опозиціонер лейборист Ед Мілібенд вимагали жорсткого контролю над пресою.

Приводом до такого жорсткого кроку стали події 2011 р., коли наймасовіший таблоїд News of the World (NoW) був звинувачений у нелегальному прослуховуванні мобільних телефонів, зчитуванні смс-повідомлень, розкритті голосової пошти - і не тільки політиків та зірок шоу-бізнесу. Скандал збурив британське суспільство, коли стало відомо про зламаний доступ до мобільного телефону 13-річної Міллі Доулер, яка зникла безвісти 2002-го, а через півроку була знайдена вбитою. Детектив, найнятий журналістами видання, видаляв повідомлення її голосової пошти, вводячи в оману слідство і даючи безпідставну надію батькам. Розпочалося слідство, під час якого з'ясувалося, що нелегально прослуховувалися також телефонні розмови родичів жертв вибухів у лондонському метро в липні 2005 р.

Події літа 2011-го започаткували слідство, яке привело до багатьох звільнень та арештів. Навіть прем'єр-міністр Кемерон перервав свій візит в Африку, спішно повернувшись до Лондона, а початок парламентських канікул був відкладений через термінові слухання у Палаті громад. Через тиждень газету NoW було закрито, подав у відставку директор Скотленд-Ярда - за неналежне розслідування діяльності журналістів та приватних детективів.

Тоді ж прем'єр Кемерон призначив комісію для громадського розслідування під керівництвом судді-лорда Брайяна Левесона. Комісія почала працювати в листопаді 2011-го і впродовж восьми місяців провела масштабну й копітку роботу. На слухання викликали найбільш іменитих свідків - від медіа-магната Руперта Мердока, власника скандальної NoW, до прем'єр-міністрів, як колишніх - Тоні Блера та Гордона Брауна, так і чинного - Девіда Кемерона.

Перед лордом Левесоном стояло завдання не просто допитати винних і причетних до порушень. Він узяв собі іншу мету - відновити картину злочинів з погляду жертв, нещасних у своєму горі людей, котрі постраждали від уседозволеності нечистоплотних та аморальних газетярів. Нагадаю, що комісія складалася не з суддів, юристів, політиків та інших законників. До неї входили авторитетні в суспільстві люди, у тому числі й відомі журналісти. І головне - всі слухання комісії транслювали в прямому ефірі на одному з телеканалів Бі-Бі-Сі.

Лорд Левесон домігся свого. Суспільство дійшло до думки про необхідність посилення контролю над діяльністю журналістів. Доповідь Левесона (на 2 тис. стор.) "Про практику, культуру та етику роботи журналістів" була оприлюднена в листопаді 2012 р. Найбільш спірним і чутливим пунктом у ній стало питання про можливу цензуру преси. Ключова рекомендація уряду - створення нового органу з регулювання ЗМІ, який контролюватиметься новим жорстким законодавством.

Ще тоді реакція прем'єр-міністра Кемерона на висновки комісії Левесона здивувала багатьох, навіть його однопартійців, - він стримано віднісся до рекомендацій, дотримуючись своєї колись висловленої думки, що "політики не повинні вплутуватися в битву з каналами новин". Тут він цілком обґрунтовано може вважати себе послідовником свого великого попередника Вінстона Черчилля, який казав, що "вільна преса - найнебезпечніший ворог тиранії".

Через чотири місяці після оприлюднення доповіді Левесона Девід Кемерон так само обстоює свободу преси. Минулого тижня він заявив, що не вважає за потрібне приймати закон про регулювання етичних аспектів її діяльності і, тим більше, створювати державний контрольний орган. Тим самим прем'єр-міністр висловився проти основної рекомендації комісії Левесона. З організації Hacked Off, що представляє інтереси громадян, які постраждали від аморальних дій газетярів, негайно пролунали обвинувачення на адресу Кемерона - про поступки "газетним баронам" і "ганебну зраду" жертв телефонних прослуховувань.

Кемерон, зі свого боку, запропонував, замість держоргану з нагляду за пресою, створити систему саморегулювання ЗМІ і до цієї нової структури ввести журналістів та власників газет, щоб етичних професійних норм газетярі дотримувалися на добровільній основі. Лідер опозиційної Лейбористської партії Ед Мілібенд назвав таку пропозицію прем'єра "історичною помилкою". Однак у неділю лідери трьох парламентських партій дійшли компромісного рішення, більшою мірою погодившись із пропозиціями консерватора Кемерона. І в понеділок, 18 березня, в палаті громад відбулися дебати з питань реформи системи регулювання британських ЗМІ.

Щоб уникнути жорсткого законодавчого формату (що стосовно вільної преси не є можливим у демократичному суспільстві), з історичного арсеналу було видобуто таку форму офіційного документа, як королівська хартія. Зазвичай британські монархи використовували її для заснування благодійних товариств, університетів, некомерційних громадських інститутів, професійних товариств (серед них, наприклад, окремі міста, Королівська опера, Банк Англії та навіть корпорація Бі-Бі-Сі). Отож спеціальною королівською хартією буде засновано незалежний орган, який регулюватиме етичний бік діяльності преси. Причому зміст і текст Хартії затвердить не парламент, а Таємна королівська рада на засіданні у травні. Партійні лідери запевнили парламент, що саме Хартія дозволить відстояти права жертв, які постраждали від нелегального вторгнення в їхнє приватне життя, й водночас захистить ЗМІ від зазіхань на свободу преси.

Таким чином, новий орган, відповідаючи принципам і духу рекомендацій доповіді Левесона, функціонуватиме у формі саморегулювальної організації. Його перша функція - оперативний розгляд скарг та негайні вибачення. Для цього при новому органі буде створено Арбітражну комісію - для звернень людей, котрі вважатимуть себе потерпілими в результаті дій ЗМІ. Друга функція - штрафування. У разі підтвердження скарг Арбітражна комісія має право накласти штраф у розмірі 1% від обороту видання, але не більш як 1 млн фунтів.

Новий орган саморегулювання матиме незалежне фінансування. Однак діяльність його підпорядковуватиметься державному відомству з контролю у сфері телекомунікацій - Ofcom. І, крім іншого, орган працюватиме над впровадженням чесних і прозорих стандартів журналістики. Приєднання до Хартії - справа добровільна. Але видання-підписанти вже не зможуть ігнорувати розпорядження "саморегулятора". А на неприєднаних видавців чекають більш суворі санкції у разі порушення етичних норм публікацій.

Центральні видавничі доми Британії у відповідь на пропозиції політиків повелися досить стримано. По-перше, заявили, що про своє рішення - приєднуватися до Хартії чи ні - вони оголосять після її ретельного вивчення та консультацій із юристами. По-друге, нагадали, що в ранніх варіантах Хартії було кілька спірних питань, однак їх чомусь не обговорювали з журналістською спільнотою. Понад те, на консультації з прем'єр-міністром були запрошені представники жертв, але не представники ЗМІ. А по-третє, суперечки з приводу тексту Хартії тільки набирають обертів. Правозахисна організація "Індекс-досьє на цензуру" виступила проти створення нового органу й вустами свого голови Кірсти Х'юз заявила, що домовленість політиків "стала сумним днем для свободи британської преси". Тому що нівелюється основоположний принцип незалежної діяльності ЗМІ, згідно з яким "преса вимагає відповідальності від політиків".