ПРИДНІСТРОВ’Я: ВІД РЕСПУБЛІКИ ШЕРИФ ДО П’ЯТОГО СУБ’ЄКТА ФЕДЕРАЦІЇ?

Непросте завдання мирити тих, для кого стан холодної війни став уже нормою. А ще важче, якщо нинішній статус-кво більше влаштовує ворогуючі сторони, ніж будь-які пропозиції посередників з укладання «мирної угоди». Процес придністровського врегулювання саме той випадок. Ні Кишинів, ні Тирасполь поки що, схоже, не готові серйозно обговорювати «київський» варіант вирішення проблеми бунтівливої Трансдністрії — проект, що передбачає федералізацію Республіки Молдова. Ще більш насторожено в Кишиневі ставляться до угоди про базові положення врегулювання відносин між РМ і Придністров’ям, представленого українськими посередниками на грудневих консультаціях у Москві. Створюється враження, що на обох берегах Дністра чіпляються за будь-який привід, щоб перетворити переговори, відновлені після десятимісячної паузи, на пострадянський аналог близькосхідного мирного процесу — такий же безкомпромісний і затяжний. Втім, для Києва це не надто погано: за такого розкладу українська столиця цілком могла б претендувати на роль нового Кемп-Девіда.

Справжнє ставлення молдовських комуністів до нового проекту проявилося лише через півроку: у грудні молдовська сторона відмовилася підписати так звану Декларацію про наміри. Наскільки відомо, Кишиневу в новому документі не сподобалося положення про продовження переговорів зі створення молдовської федерації на «договірній основі». Посол США в Молдові Памела Сміт і глава місії ОБСЄ Девід Суорц нібито три години безрезультатно переконували В.Вороніна поставити автограф під документом. Чимало аналітиків дійшли думки, що бажання Кишинева вимазати в декларації словосполучення «договірна основа» було ще й способом завуалювати своє ставлення до такого положення декларації, як визнання «раніше досягнутих домовленостей» між обома берегами Дністра, і — що важливіше — до самої ідеї створювати федеративну державу з Придністров’ям. Неготовність молдовської влади пояснюється досить просто: не може президент країни, у конституції якої записано, що Молдова — унітарна держава, відкрито виступати за її трансформацію на державу федеративну. Тим паче, якщо формула «жодної федерації з Придністров’ям» була його принциповою позицією.

Ще гостріше в Кишиневі відреагували на інший документ — так звана угода про базові положення врегулювання відносин між Республікою Молдова і Придністров’ям, представлена послом з особливих доручень МЗС України Євгеном Левицьким на грудневих консультаціях повноважних представників у Москві. В угоді, що містить пропозиції України з мирного врегулювання, знову фігурує поняття «загальної держави в межах Молдавської РСР на січень 1990 року». Проте київські пропозиції ставлять і перший наріжний камінь у фундамент цієї спільної держави. Відповідно до них, тільки Республіка Молдова в «спільній державі є єдиним суб’єктом міжнародного права — територією і зовнішніми межами спільної держави є нинішні міжнародно визнані території та кордони Республіки Молдова». У такий спосіб підтверджується єдність і цілісність Молдови. А ось форма внутрішнього устрою цієї держави буде визначена підсумковим документом про остаточне врегулювання. А доти «влада Республіки Молдова не втручатиметься в питання внутрішньої життєдіяльності Придністров’я без згоди на це влади останнього». Крім того, у документі сказано, що всі зовнішні відносини Придністров’я повинні здійснюватися лише у взаємодії з органами влади Республіки Молдова. У зв’язку з цим Кишинів надає ПМР зовнішньоекономічну атрибутику Республіки Молдова (сертифікати, ліцензії і, що особливо актуально у світлі подій минулих півтора року, — митні печатки). Угода розрахована на один рік. І направлена, насамперед, на поновлення всебічної економічної взаємодії між Кишиневом і Тирасполем. У випадку неприйнятного розвитку подій обидві сторони мають можливість не продовжувати дію документа. Здавалося б, звичайний спробний варіант. Проте відразу ж після закінчення консультацій представник молдовської влади заявив: «Цим документом Київ стає на позиції Тирасполя». З достовірних джерел відомо, що молдовську сторону найбільше обурив такий пункт угоди: «До досягнення остаточного врегулювання (набуття чинності підсумкового документа) Придністров’я існує у формі республіки в її нинішніх проявах і характеристиках (у т.ч. існування інститутів законодавчої, виконавчої та судової влади)». Зрозуміло, що запропонована Україною угода — не панацея від усіх молдо-придністровських проблем. Проте, кажуть у Києві, давайте спробуємо й тоді робитимемо висновки. Адже угода тимчасова, і в ній чорним по білому записано: «Республіка Молдова та Придністров’я у випадку неприйнятного розвитку подій мають змогу не продовжувати дію Угоди» (тобто повернутися до початкових подій, нічого не втрачаючи. — Авт.).

Однак у Придністров’ї сприймають лише варіант конфедерації, в яку входитимуть два суб’єкти — ПМР і РМ. Сценарій Кишинева, який, по суті, зводиться до надання Тирасполю лише додаткових повноважень, тут неприпустимий. Придністровські політики прекрасно розуміють, що державно-територіальне утворення (ДТУ) і суб’єкт федерації (тим паче рівноправний суб’єкт) — дещо різні поняття. Більш того, кількість ДТУ ще ніким не обговорювалася, хоча з достовірних джерел нам відомо, що таких суб’єктів могло бути п’ять: Придністров’я, Гагаузія, Тараклія, Орхейська центральномолдовська республіка і Північноукраїнський молдовський край.

Проте чи погодяться амбіційні лівобережні лідери, які ще недавно заявляли, що через п’ять років бачать Придністров’я незалежною державою, створювати федерацію з крихітною Тараклією і Північноукраїнським молдовським краєм? Чи не вийде так, що нинішній статус для республіки, позбавленої будь-яких міжнародних зобов’язань (відповідно й будь-якого контролю ззовні) виявиться більш вигідним варіантом, ніж статус ДТУ в «єдиній молдовській федерації»?

Крім очевидного небажання Смирнова бути меншим братом у багатосуб’єктній федерації, придністровська (так само, як і молдовська) влада не забувають ще й про економічний чинник. Над Молдовою висить майже двохмільярдний борг — перед Росією і західними кредиторами. У Придністров’я перед Заходом боргів немає. У Тирасполі бояться, що в новій федерації розплачуватися доведеться не лише Кишиневу. Крім того, Придністров’я завжди вважалося основою молдовської економіки — тут знаходяться практично всі важливі промислові об’єкти. Навіть вищі чини молдовської держави визнають, що з потенціалом Придністров’я їм би вдалося налагодити справи й на правому березі Дністра. Крім того, нещодавно в ПМР було оголошено приватизацію — логічно, що Кишинів згодний і сам підключитися до цього процесу. Не даремно ж у всіх інтерв’ю молдовські можновладці підкреслюють, що об’єднання має стати не лише політичним актом, а й економічним.

Важливий і інший момент. До останнього часу придністровські лідери малювали перед жителями барвисті картини остаточного порятунку з-під опіки Кишинева. Цілком серйозно лідери самопроголошеної ПМР заявляли, що члени Мальтійського ордену неодноразово пропонували придністровцям відкрити в Тирасполі своє офіційне представництво, яке б за помірну плату надавало б всім бажаючим мальтійські дипломатичні паспорти. Прокручувався б й інший варіант — «ринковий». «Середня ціна офіційного визнання — близько мільярда доларів, — нещодавно розмірковував міністр закордонних справ ПМР Валерій Ліцкай. — За ці гроші чимало бідних держав Африки готові визнати кого завгодно». Інша важлива персона Республіки Шериф (так називають свій край самі придністровці «на честь» компанії-монополії, очолюваної сином президента Смирнова) дивилися на цю проблему ще простіше: гляньте, мовляв, на Турецьку республіку північного Кіпру. Вона визнана лише Туреччиною, та існує вже не одне десятиріччя. Ще звучали пропозиції перейти під тимчасовий патронат НАТО й ввійти до складу України. Одним словом, приймався будь-який варіант, крім... об’єднання з Молдовою. Досить важко уявити, що за півроку (точка відліку — київська зустріч) придністровські лідери настільки різко змінили свою позицію й готові розстатися, скажімо, із таким атрибутом своєї державності, як силові структури (про що йдеться в київському проекті угоди). Вже сьогодні придністровці відкрито визнають, що вони не можуть собі уявити молдовський триколор, який розвівається в Тирасполі, або своїх дітей, що вивчають «молдовську мову на основі латиниці» (той самий румунський). Адже це все є в запропонованому посередниками плані.

Та чим же викликана настільки пильна увага офіційного Києва до придністровських справ? Поза тим що Придністров’я сьогодні єдиний плацдарм для демонстрації України як ефективного посередника, наша активна участь у врегулюванні придністровської кризи ще й шанс хоч якось відновити своє реноме в очах західних партнерів України. У першу чергу, США. Не секрет, що після підписання Спільної російсько-американської декларації про нові стратегічні відносини між РФ і США (24 травня 2002 року), що закріпила намір двох країн співробітничати у вирішенні регіональних конфліктів, у тому числі придністровського, увага Вашингтона до Молдови різко збільшилася й стала більш публічною. Красномовне підтвердження цьому — офіційний візит головного комуніста Молдови в США в грудні минулого року. За запрошенням Дж. Буша. Судячи з інформації західних медіа, центральною темою переговорів було не стільки врегулювання придністровської проблеми, скільки виведення російських військ із регіону. Принаймні центральною фразою прийнятої декларації став спільний заклик Вороніна й Буша до повної й остаточної ліквідації російської присутності в Придністров’ї до кінця 2003 року. Схоже, що Вашингтон і Москву сьогодні в Придністров’ї турбує та сама проблема. З тієї лише різницею, що США виявляють цікавість до якнайшвидшого виведення російських військ, Росія — хоч і досить обережно — шукає шляхи, щоб там залишитися. Поки що в неї виходить — на недавньому саміті ОБСЄ в Порто росіянам продовжили «посвідку на перебування» у ПМР до кінця 2003 року.

Та, попри присутність у регіоні «важкоатлетів», українська дипломатія все-таки могла б зарахувати в євроатлантичний актив своєї країни кілька очок, якби пропозиції України з вирішення придністровської проблеми виявилися ефективнішими, ніж розпочаті Білим домом спроби примирити ворогуючі сторони. Причому кілька з цих очок автоматично були б зараховані й у наш євроінтеграційний актив. За деякими даними, серед умов, за якими ЄС готовий надати Україні статус країни з ринковою економікою, стоїть і ... врегулювання придністровської проблеми. Більш того, успішне подолання кризи на лівому березі Дністра позбавило б Росію одного з аргументів на переговорах з Україною з питань базування Російського Чорноморського Флоту в Севастополі: росіяни неодноразово мотивували необхідність свого перебування в Криму близькістю до таких «вибухонебезпечних точок» як Придністров’я. Отже, залишилося зовсім небагато: переконати молдовську сторону, що стратегічне партнерство, так само, як і справжнє сусідство, вимірюється зовсім не створенням із Києвом спільних митних постів на українсько-молдовському кордоні. У піку Придністров’я.