Придністров’я: статус-кво передусім

Минулої неділі президент Придністров’я довів, що по праву має паспорт громадянина Російської Федерації. Ігор Смирнов не лише врахував усі побажання російських колег із формулювання питань на референдум, а й зробив усе можливе для того, щоб на подальших переговорах з придністровського врегулювання російські прибічники дотримання статус-кво могли заперечити будь-якому європейцеві, що «зарвався»: 97,1% жителів республіки висловилися за незалежність Придністров’я та подальше вільне приєднання до Росії, і ми маємо поважати волю народу.

Росія, намагаючись жорстко класти край усім сепаратистським намірам у себе на батьківщині, продовжує всіляко їх заохочувати в інших пострадянських державах. Причому робить це так майстерно, що лідери Придністров’я навіть під загрозою зриву «косовського прецеденту» воліли б сьогодні не згадувати, як під час минулих президентських виборів у республіці росіяни щосили підтримували головного конкурента Ігоря Смирнова. При цьому РТР транслював нескінченні сюжети про «чорну діру» на берегах Дністра, котра невтомно продукує зброю на цілком мирних на вид підприємствах. Чи не такі розслідування пізніше надихнули молдовського президента Вороніна заявити на весь світ, хто насправді озброює Саддама Хусейна?

Сьогодні Придністров’я — з тими самими, до речі, персонажами на чолі — викликає в Росії зовсім інші почуття. У минулому номері «ДТ» ми вже детально зупинялися на російських фінансових ін’єкціях, які мають допомогти братньому придністровському народу вижити в умовах «блокади», або, як сказано в заяві МЗС Росії за підсумками референдуму, «економічного тиску, який не припиняється».

Розтиражовані цього тижня меседжі зовнішньополітичного відомства РФ про те, як в умовах політичної невизначеності придністровці змушені були «використовувати інститут прямої демократії» (тобто референдум. — Авт.) для демонстрації своїх уявлень про кращу форму забезпечення стабільності та передбачуваності в регіоні», були сприйняті багатьма експертами як те, що Росія не просто виправдовує придністровський плебісцит, а й де-факто визнає його. Хтось, правда, може зауважити, що Кремль це зробив півроку тому, коли придністровський президент Ігор Смирнов і віце-прем’єр РФ Олександр Жуков урочисто підписали протокол про співробітництво між Росією та Придністров’ям. Це в той час, коли Україна досі не змогла демаркувати придністровську ділянку українсько-молдовського кордону та відкрити на лівому березі Дністра консульство лише тому, що, на думку наших партнерів у Кишиневі, такі дії Києва можуть бути розцінені міжнародним співтовариством не інакше, як визнання Україною Придністров’я.

Дивує тільки одне: якщо Росія так серйозно занепокоєна долею бунтівного краю, чому ж вона так завзято опиралася винесенню питання «Про затяжні конфлікти на просторі ГУАМ і їхні наслідки для міжнародного миру» на обговорення 61 Генасамблеї ООН? Чому б не підтримувати цієї дискусії, якщо всі зусилля Москви в регіоні спрямовані на «запобігання гуманітарній катастрофі», а «доблесний російський миротворець» (слова Смирнова) — єдиний, хто може стримати військове вторгнення НАТО й Молдови?

Припустімо, ідея з референдумом частково виправдала витрачені на її реалізацію кошти придністровських або, за правдоподібнішою версією, російських платників податків. «Зовнішньополітичний орієнтир», про який в один голос говорили й у Тирасполі, і в Москві, визначено. Новина про те, як «частина Молдови, іменована Придністров’ям, хоче приєднатися до Росії», навряд чи оминула бодай одне серйозне західне видання. І вже нині неважко здогадатися, що аналогічні заголовки ряснітимуть на їхніх сторінках через якихось два місяці — після такого самого референдуму в Південній Осетії. Такий собі парад референдумів у переддень ухвалення рішення про статус Косово... І як тут не пригадати пасажі з вуст російських експертів про те, що саме з визнання «уламків імперії» має розпочатися масштабна реінтеграція пострадянського простору.

Причому не виключено, що російсько-придністровська аргументація звучатиме значно переконливіше. Бодай тому, що її ретранслятори не дозволяють у своїх висловлюваннях жодної самодіяльності. А як можна говорити про єдину в цьому питанні позицію провідних демократій світу, коли чинний голова ОБСЄ бельгієць Карл де Гухт висловлюється про недемократичність цього референдуму, а його співвітчизник, депутат Європарламенту Люк Мішель заявляє: «Те, що ми побачили в Придністров’ї, відповідає найвищим стандартам Європи. Умови, клімат, у яких здійснювалося голосування, — це демократичні умови». Мало того, депутат Європарламенту охоче підтримав — свідомо чи ні — нав’язувану організаторами недільного дійства ідею: той, хто не приймає результатів акту демократичного волевиявлення, не має права вважатися демократом.

Ба більше, коли в Брюсселі та Вашингтоні вважають, що референдум лише чергова пропагандистська акція «держави-фантома», чи слід було президентові Джорджу Бушу-молодшому особисто звертатися з закликом до Росії не визнавати недільного голосування? При тому, що ніхто в Білокам’яній цього робити і не збирався.

І придністровське керівництво, і російське під «курсом на незалежність Придністров’я та вільним входженням до Росії» мають на увазі збереження нинішнього статус-кво. Першим воно необхідне для того, аби й далі заявляти в неформальних розмовах із журналістами «ми не визнані — нам усе дозволено», а другим — аби продовжити миротворчу місію в Придністров’ї в нинішньому форматі. Адже кому-кому, а їм має бути відомо: попри паузу в переговорному процесі, консультації про новий формат місії ведуться. І Європейський Союз готовий докласти максимум зусиль для того, щоб кістяк нової місії становили представники його країн-членів.

Але найсумніше в цій історії те, що багато жителів Придністров’я, із котрими авторові цих рядків доводилося спілкуватися напередодні референдуму, справді вірили, що віддають свій голос за незалежність, яка дасть їм у майбутньому змогу приєднатися до Росії. Стати її другою Калінінградською областю. Із цим міфом чимало з них прийдуть на виборчі дільниці й у грудні нинішнього року, щоб укотре легалізувати при владі людину, яка останнім часом слово «Придністров’я» у своїх промовах воліє замінювати на вельми двозначне «моя республіка».