Прекрасний новий світ…

Нині у зв'язку з карантином у багатьох цікавих людей побільшало часу та мотивації на справді концептуальні роздуми. Під супровід незвичного емоційного навантаження. Щодня можна прочитати море класних ідей про те, яким буде світ після пандемії. Майже кожен відомий публіцист вважає за обов'язок щось написати на цю тему, а потім обговорити свої міркування з колегами та опонентами, зазвичай онлайн. Ми отримуємо інтелектуальну насолоду від багатьох таких нових дебатів (хоча банальщина теж зашкалює). Ковтаємо, здається, всі теми, які тільки можна, - від нової логістики до того, як зміниться спілкування між людьми.

Та поки що всі ці різні візії не вкладаються в якусь сталу загальну картину. Може, це й на краще. У чому все-таки майже всі автори сходяться, то це в тому, що статус-кво після кризи неможливий, що неможливо жити далі так, як це ми робили, умовно, "до пандемії. Ця теза сьогодні звучить так часто, що теж стала банальністю. Цікаво, що у звичній до комфорту і стабільності Європі теза про глобальність та глибину змін, здається, сьогодні більше визнана й поширена, ніж у США та Азії. У всіх інших вимірах - спектр думок шалений.

Правда, якщо подивитися окремо на останні зразки публіцистики про можливі геополітичні наслідки пандемії, то кількість достойних текстів, на жаль, зменшується на порядок, якщо не на два. Політики й експерти, яких заведено вважати серйозними, схильні думати, що на сьогодні вже є загальне уявлення про масштаб пандемії, але немає бачення дієвих стратегій та коаліцій і політичної волі для їх реалізації. Тому багато хто поки що дуже обережний у своїх прогнозах.

Ми ж вирішили навпаки, вже зараз, коли ще невідомо, як саме й коли "коронакриза" (не тільки пандемія, а й згенерована нею глобальна криза) закінчиться, написати серію текстів про можливі зміни нинішньої моделі світу. Ця стаття свідомо не претендує на системність або вичерпність. Вона торкається декількох сфер, у яких, на нашу думку, на світ чекають радикальні зміни. Не обов'язково швидкі - не завтра або післязавтра, - але дуже глибокі зміни. Більше того, ми вважаємо, що Україні необхідно взяти активну участь не тільки в міжнародній дискусії про них, а й у їх реалізації. Це - наш шанс на вихід із периферійності.

По-перше, внаслідок нинішньої кризи державні інституції, найімовірніше, отримають мандат на зміцнення. Десь це буде чітко визначений і обмежений мандат, а десь - лише частково контрольоване зміцнення. Використають цей мандат, звісно, не всі. А ті, хто використає, - зроблять це по-різному.

Але, швидше за все, прагнення мати кращий захист і кращу експертизу приведе до підвищення ролі інституцій. Воно може привести до зміцнення так званої глибинної держави - deep state в хорошому сенсі, а не як згадує її Дональд Трамп чи різні конспірологи. Нейтральне, академічне значення терміна "глибинна держава" має на увазі всіх тих висококваліфікованих бюрократів, дипломатів, експертів і дослідників, які працюють у державних або навіть неурядових інституціях і поєднують дві фундаментальні риси: базові цінності та високий професіоналізм. Якщо коронакриза - не останній глобальний виклик найближчих років (а це, на жаль, дуже ймовірно), то тренд зміцнення урядових структур загалом і "глибинної держави" зокрема, може стати домінуючим.

Для міжнародних відносин таке нове значення державних інституцій у житті суспільств означатиме або посилення принципу "кожен за себе" і змагання між якістю різних національних інституцій, або новий рівень взаємодії між "глибинними державами" окремих країн. Останній сценарій може привести навіть до формування, умовно кажучи, "глибинної глобальності", яку не треба плутати з ООН та іншими нинішніми міжурядовими організаціями. Ідеться не про сьогоднішніх міжнародних чиновників, а про глобальні мережі або всесвітні так звані епістомологічні громади, які матимуть здатність моніторити й аналізувати інформацію. В ідеальному випадку, такі міжнародні формальні або неформальні асоціації матимуть удосталь повноважень, аби приймати й реалізовувати рішення на основі поєднання найкращих знань та інтелекту всього людства.

Звісно, це означатиме, що "класична" репрезентативна демократія та міжнародні відносини між державами вже не працюватимуть так, як зараз. Як саме представити, організувати і, головне, легітимізувати такий експертно й ціннісно орієнтований новий суспільний контракт, - буде, м'яко кажучи, непростим викликом. Тим часом очевидно, що сучасна модель взаємодії національних гравців - не просто неадекватна, а погана відповідь на економічні, екологічні, міграційні та інші всесвітні кризи в майбутньому, тобто сучасна модель стає частиною проблеми, а не частиною рішення.

Наразі ж усе, найімовірніше, відбувається в рамках парадигми "кожен за себе", а негативні тенденції увиразнюються, хоча ми далеко не на фінальній стадії кризи.

Наприклад, зараз можна було б розробити новий глобальний "план Маршалла" з декількома фазами та новими інструментами. Проте якщо такий план підтримки світової економіки залишиться тільки планом великих трансфертів і певних інвестиційних стимулів, без паралельного політичного перезавантаження міжнародної системи, - то його результат призведе до повторення минулого, а не стане проривом у майбутнє.

По-друге, країни зараз переважно шукають свою національну модель виживання в умовах пандемії і роблять свої висновки з її застосування. Поки що лише сам коронавірус виглядає єдиним по-справжньому глобальним чинником для більшості людей. Хоча після Другої світової війни з'явилося багато структур, ініціатив і проєктів для більш тісної співпраці між націями та навіть цивілізаціями, ми бачимо, що майже всі питання антикризового менеджменту вирішуються на рівні країн. Між ними панує шалена й інколи безсоромна конкуренція за необхідні для захисту та лікування ресурси. Кожен вирішує свої проблеми як може, і зрозуміло, що в заможних країн шансів у цій світовій боротьбі набагато більше.

Україна, за більшістю показників, є країною третього світу, причому навіть серед них вона далеко не у першому ешелоні. Тому виграти цю гонку нам складно, насправді - неможливо. Таким чином, для нас та інших поки що інституційно дуже слабких держав "більше глобалізації" було б кращою версією майбутнього. Але з одним великим "але": ми маємо радикально поліпшити якість наших інституцій. Прогрес працює тільки для тих, хто може ним скористатися.

По-третє, у 2014 році, коли почалася російська агресія, ми вже всі зрозуміли, що система міжнародних інституцій, сформована переважно після Другої світової, для нас (та й, із певними застереженнями, для Грузії і Молдови) функціонує неефективно або навіть взагалі не працює. Країна-агресор, яка входить до Ради Безпеки ООН і має там ексклюзивну позицію та право вето, заважає прийняти рішення про агресію з її боку. Тож виникла абсурдна ситуація, коли виконати Статут ООН не дозволяє те, як він сформульований і працює, а краще сказати - не працює.

Раніше нам нічого не залишалось, як існувати і боротися в цій реальності. Правда, розмови про реформу РБ ООН уже ведуться багато років, навіть групи створювалися, готувались нові концепції… Але цим усе і обмежувалось! Ключові гравці не потребували перебудови чинної системи. Більше того, нині Росія, виключена з "Великої вісімки" й під санкціями, займається обхідними маневрами і намагається скликати саміт постійних членів Ради Безпеки. Кремль хоче обговорювати долю України без українців, використовуючи для цього можливості структури ООН.

Ми сподіваємося, що після пандемії, яку часто порівнюють із війною, може виникнути нова ситуація, яка не тільки згенерує дискусію про неадекватність міжнародних інституцій, а й викличе їхню кризу. В таких умовах можна буде знайти більше впливових однодумців для того, щоб жорстко поставити питання про перезавантаження ООН, тобто про фундаментальну трансформацію, а не тільки часткову реформу Організації.

Галас, звісно, в такому разі зчиниться шалений. Але система ООН багатьом людям світу показала себе нерелевантною до сучасних викликів і неефективною для вирішення дедалі гостріших загальнолюдських проблем. Нинішньому реформаторськи налаштованому генсеку ООН Антоніу Гутеррішу не дали провести навіть 10% змін, які він планував, прийшовши на цю посаду. Швидше за все, ми таким чином уже "проїхали" шанс на здійснення поступових, обережних реформ. Більше того, наразі міжнародні організації бояться не тільки нових криз і викликів, а й обмеження фінансування на своє існування. Дивні наслідки цієї сумної ситуації можна було спостерігати, коли РФ блокувала свої внески до Ради Європи після 2014 року і коли безумовно повернулася в ПАРЄ 2019 року.

Сьогодні потрібно провести аудит усієї системи ООН, причому це має бути зовнішній незалежний аудит. Неадекватні сигнали Всесвітньої організації охорони здоров'я у січні 2020 року про відсутність загрози пандемії ілюструють глибину проблеми. Вчасний аналіз та ефективна комунікація змогли б урятувати десятки тисяч життів і запустити підготовку до пандемії набагато раніше (зокрема в Україні, де спалах коронавірусу в Європі теж "проспали"). Навіщо світові такий "консалтинг", що не працює і дуже обмежений у можливостях практичної допомоги? Навіщо йому Всесвітня організація охорони здоров'я, яка намагається бути "політкоректною" в оцінках перспектив розвитку епідемії, зокрема тому, що не може знайти правильного формату на тлі небажання ускладнювати відносини з Китаєм? Міжнародні інституції, які не можуть діяти на основі неупередженого аналізу інформації, приречені бути неефективними взагалі, і особливо під час криз.

Проблема, хто саме міг би сформулювати глобальну відповідь на ці запитання і реалізувати її, залишається відкритою. Очевидних кандидатів ми наразі не бачимо, вони ще мають з'явитися. Можна, звісно, помріяти про глобальну структуру з виконавчими повноваженнями. Це міг би бути своєрідний глобальний уряд як альтернативне "глибинній глобальності" рішення або навпаки, доповнююче. Але шанс на виникнення такої структури, навіть із обмеженими повноваженнями, поки що мізерний. Тим більше що будувати її на базі національних держав, які б мали віддати свої повноваження якимсь глобальним структурам, поки що нереально. Об'єднана своїми цінностями, географією та християнською спадщиною, європейська цивілізація за майже 70 років не змогла перетворити створену у 1951 році Єврокомісію (тоді ще Вища комісія ЄСВС) на повноцінний уряд Європейського Союзу.

А ось потужну всесвітню структуру, яка б діяла тільки у випадку і для координації країн у надзвичайних ситуаціях, мабуть, підтримають як парламенти держав, так і пересічний люд усього світу. Її фінансування можна було б забезпечити за рахунок глобального податку або внеску у "всесвітню страховку". Ця структура могла б мати наглядову раду, яка б складалася не з політиків, а з відомих усьому світові науковців та інших фахівців.

Критерії, які передавали б цій структурі повноваження з національного рівня на глобальний, поки що важко сформулювати, з огляду на ймовірний спротив урядів різних країн. Але подальші кризи, швидше за все, послаблять такий спротив. Кожна наступна трансконтинентальна криза підвищить легітимність такої структури або схожої міжнародної схеми захисту від них.

По-четверте, наразі почалося багато спекуляцій, чи утримається нинішня політична мапа країн світу. В Африці вже відкрито говорять про зміни державних кордонів. Чи справді почнеться об'єднання або роз'єднання країн, залежатиме від тривалості кризи, завданої національним системам шкоди та її поєднання з іншими кризами. У кожному разі, говорити про такі фундаментальні територіальні зміни зарано. Проте вже сьогодні очевидно, що відбудеться більш-менш глибока трансформація нинішньої системи взаємодії країн і зон впливу великих держав.

Система балансів, створена після Другої світової війни, не може бути ані залишена, ані відновлена. Якась, умовно кажучи, "Ялта 3.0", тобто конференція великих держав про розподіл світу, - вже неможлива. Просто утримувати якісь статичні зони впливу в сучасному світі буде, в кожному разі, надзвичайно складно. Проти зовнішнього втручання можна діяти не тільки військовими методами, як раніше, завдаючи відповідної шкоди і сплачуючи за це відповідну ціну, а насамперед - гібридними.

Певні території, на яких домінують великі гравці, звісно, залишаться. Але навіть ці зони ставатимуть дедалі більш гібридними. Вони вже не будуть побудовані за принципом "усе або нічого". Схоже, Росія розуміє це краще за нас, масово видаючи паспорти на Донбасі, просуваючи модель федералізації України, і не тільки.

Вступ до НАТО -без сумніву, наша стратегічна мета. Але чи впевнені ми, що НАТО буде готова прийняти країну з потенційно мільйонами російських громадян? Чи готові країни НАТО безумовно виконати п'яту статтю Вашингтонського договору про захист підписантів усіма членами НАТО і щодо нас? Це питання навіть серед сьогоднішніх членів - відкрите. Останні опитування в країнах Альянсу свідчать, що більшість громадян НАТО задоволені. А ось у необхідності виконання своїми державами статті п'ятої за будь-яких умов - упевнені далеко не всі. Можемо поставити ще багато схожих риторичних запитань, але останні роки показали, що членство в НАТО не прийде саме собою. За нього потрібно боротися, і не гаслами й деклараціями, а формулюванням більш зрозумілого - особливо для західноєвропейських країн - наративу, чому ми потрібні Альянсові.

Недавно в рамках НАТО було створено спеціальну групу, яка має підготувати пропозиції щодо майбутнього Альянсу. Ця ініціатива стала, у тому числі, реакцією на свідомо провокаційні слова Еммануеля Макрона про "смерть мозку НАТО". Францію в цій групі представлятиме колишній міністр закордонних справ Юбер Ведрін, який неодноразово називав "бажання США затягнути Україну в НАТО" помилкою Нам потрібно знайти переконливі аргументи, аби пояснити всім членам НАТО, що їхня безпека зміцниться у разі вступу України, а не навпаки. Ці аргументи слід ще створювати, вони не виникнуть самі собою.

Ситуація з набуттям членства в ЄС - не менший виклик. Приєднання до ЄС потребує ще більше суто українських відповідей. Їх необхідно шукати, змінюючи моделі й алгоритми функціонування країни і суспільства. Для початку передвступних переговорів та прийняття до ЄС нам знадобиться не тільки реформуватися, а ще й завоювати серця та уми європейців, у тому числі, наприклад, французів і голландців, які проводитимуть із цього приводу референдуми. Якщо ми діятимемо "як завжди", це важко буде зробити. Але, мабуть, пандемія дає нам шанс "перестрибнути" через себе.

На відміну від деяких інших політиків і коментаторів, ми не віримо в послаблення або розпад НАТО і ЄС внаслідок сьогоднішньої кризи. Навпаки, ми впевнені, що посилення цих організацій - необхідна передумова для західного лідерства в майбутньому світі. Якщо НАТО і ЄС не справдять сподівань, то трансатлантичний простір у нинішньому вигляді вже існувати не буде. Таким чином - ставки нині справді високі, і це дуже добре. Але для нас ставки ще вищі, вони насправді екзистенційні: чи ми залишатимемося в гібридному світі та сірій зоні, чи нарешті потрапимо у євроатлантичну спільноту. Але сподівання, що нас візьмуть у майбутню оновлену трансатлантичну реальність просто за те, що ми є, - марні. Пандемія коронавірусу не змінює наших цілей, але дає нагоду реалізувати стратегію остаточного знищення совка та совкової ментальності й побудувати необхідні для інтеграції в євроатлантичний простір інституції. Самотужки і з допомогою друзів та партнерів.

По-п'яте, треба бути готовими до того, що глобальні медіакомпанії, яким належать ключові соціальні мережі, почнуть ще агресивнішу, ніж тепер, боротьбу за інформаційну гегемонію. Принцип національного суверенітету при цьому матиме другорядне значення. Наприклад, Фейсбук зупинив трансляцію президента Бразилії Больсонару через те, що він, як вважали адміністратори Фейсбуку, поширював фейки про коронавірус. Внутрішні правила і кодекси, яких дотримуватимуться великі медійні компанії, швидше за все, і в майбутньому не будуть підзвітні національним урядам. Вони продовжують діяти у власних інтересах і користуватися алгоритмами штучного інтелекту. Для України, яка має досвід боротьби з інформаційною агресією РФ, це теж може стати шансом.

По-шосте, ера біометричних паспортів, яка недавно почалася, швидше за все, вже добігає кінця. У майбутньому ми будемо змушені використовувати біопаспорти, якщо хочемо користуватися безвізом і взагалі подорожувати. Більше того, досить імовірно, що ми навіть будемо змушені погодитися на відстеження параметрів стану нашого здоров'я в режимі реального часу. Питання, хто і як оцінюватиме ці дані, доступ до них, їх захист і т.п., - поки що відкриті.

Хоча люди після "коронакризи", мабуть, більше часу проводитимуть у віртуальному просторі, ніж до пандемії, це їм не компенсує подорожей. Але тепер за цю "розкіш" доведеться платити доступом до своїх медичних даних. Як буде організований менеджмент цієї приватної інформації людства - через систему децентралізованих серверів на кшталт нової форми блокчейну чи на глобальному сервері, на національному рівні чи з використанням декількох опцій, - теж сьогодні ще ніхто не може сказати.

І насамкінець У "новому прекрасному світі" після пандемії та інших криз існування українців зовсім не гарантоване, ані як індивідуумів, ані як національної держави. Ця пандемія навряд чи буде останньою, а інші глобальні кризи - насамперед кліматична - теж не забаряться. В нас є мільйони здібних і достойних людей, але майже немає ефективних інституцій. Країна є, а держави у класичному сенсі - здатної захищати й допомагати, немає.

Нам критично потрібні союзники і партнери, на яких ми можемо спертися, але які так само можуть спертися на нас. Допомога нам просто тому, що ми її потребуємо, не прийде. Ми маємо її заслужити і, швидше за все, відпрацювати. Вимоги до надання допомоги на час і після пандемії будуть дедалі жорсткішими. Вже "майже отриманий" транш МВФ не повинен вводити в оману. Майбутні вимоги стосуватимуться не окремих реформ, а системного перезавантаження, щоб нарешті відійти від пострадянської моделі. Не скористатися цією можливістю як наслідком "коронакризи" може означати не скористатися нею вже ніколи.