ПРАВИЛЬНИМ ШЛЯХОМ ЙДЕТЕ, ПАНОВЕ!

Дочекалися. Минулого тижня Україну відвідав міністр оборони США пан Рамсфельд, перший високий заокеанський гість — представник нової адміністрації США. Багатомісячна пауза у спілкуванні стратегічних партнерів на київській землі закінчується. Невдовзі очікується приїзд міністра фінансів США, затим будуть інші зустрічі на високому рівні. Життя триває... Хоча багато чого зрозуміло вже й сьогодні, повною мірою значущість цього візиту ми зможемо оцінити не скоро, принаймні не раніше серпня наступного року. Чому нескоро і чому лише в серпні 2002 р. — цьому й присвячено матеріал, підготовлений по гарячих слідах і з претензією лише на побіжний експрес-аналіз події.

Хай як дивно це звучить на перший погляд, але візит в Україну міністра оборони США був одночасно і вдалим — для декого, і сумним — для багатьох, і безперечно корисним — для всіх нас.

Більш ніж вдалим він був для Президента Кучми та його команди. Під час зустрічей високий американський гість підкреслив, що до Києва він приїхав не просто в рамках діалогу по лінії військових відомств, а як посланець Джорджа Буша. Він озвучив для забудькуватої української сторони до болю знайомий і для багатьох вух приємний набір ніби спільних для двох країн цінностей — демократія, верховенство права, громадянське суспільство, вільне волевиявлення, ринкова економіка, спільна миротворчість тощо. Озвучив рішуче, але ніби й не дуже, мабуть, розуміючи, що його слова все одно будуть одразу витлумачені державними ЗМІ як міцна підтримка новою адміністрацією США реформаторських зусиль Леоніда Кучми. Щоправда, деякі (ніби непідконтрольні державі) телеканали трохи перестаралися, повідомивши довірливому населенню, що пану Рамсфельду, мовляв, просто пощастило потрапити в будинок на Банковій: адже наш Президент уже повністю зосередився на підготовці історичного саміту ГУУАМ, і вікно у його щільному графіку для розмови із заїжджим американцем знайти було дуже непросто. Певне, це від незнання того, як непросто було організувати зустріч Президента з Рамсфельдом, і нерозуміння, для кого з них вона була важливішою.

У ході розмови Леонід Кучма вже звично покартав опозицію, яка ніби зовсім і не опозиція, оскільки не має чітко сформульованої програми (і це правда), а тому, як дитина, намагається, мовляв, ставити палиці в колеса поїзда, який щодуху мчить шляхом європейського вибору (що не зовсім правда). Але американському гостю, вочевидь, сподобалося доступне для розуміння роз’яснення, а тому розмову швидко перевели на більш звичні і менш дошкульні для української сторони теми двосторонніх відносин.

Візит був, безперечно, сумним — передусім для антипрезидентської опозиції і тієї частини вітчизняного бомонду, яка все ще чогось чекає від американців — у сенсі посилення тиску Заходу на Президента, захисту демократії, громадянського суспільства, вільного волевиявлення та інших нібито спільних цінностей (див. вище).

Справді, американський міністр наголосив на важливості для майбутньої України вільних парламентських виборів 2002 року, на необхідності завершення розслідування справи Гонгадзе. Але звучало це швидше як певний ритуал, з елементами сумніву, що саме так воно й буде.

Ми знаємо, що пан Рамсфельд — міністр із величезним досвідом. Але останніми роками він не працював в уряді США. Зайнятий іншими важливими справами, він міг просто не уявляти, як далеко Україна пройшла за останні роки шляхом затвердження ніби спільних цінностей — демократії, громадянського суспільства, вільного волевиявлення (див. вище). А тому в розмовах на теми демократії він жодного разу не згадав ні про використання адмінресурсу на двох останніх виборах, ні про надмірне до непристойності волевиявлення на нашому останньому референдумі нібито за народною ініціативою, ні про свободу преси. Чим, звісно ж, дуже засмутив уже згадану частину політичного бомонду.

Американський міністр чемно оминув і тему «касетного скандалу», не проявив щонайменшого зацікавлення ідеєю референдуму з ініціативи Юлії Тимошенко і Ко. Чим дуже розчарував лідерів не лише «Батьківщини» та Соціалістичної партії, а й інших 70-ти різнокаліберних партій та організацій, які під проводом колишнього віце-прем’єра розкручують ідею референдуму за відставку Леоніда Кучми.

Пан Рамсфельд не передавав нашому Президентові ніякого «чорного списку» і взагалі не торкнувся в розмовах винятково важливої для України (та не лише для неї) теми корупції. Може, нова адміністрація США не бачить у ній загрози українській демократії, становленню громадянського суспільства, ринковій економіці, свободі волевиявлення й іншим нібито спільним цінностям (див. вище). І це вже сумно — не тільки для Григорія Омельченка та інших борців із корупцією, які демонструють з парламентської трибуни привезені начебто з тієї ж Америки копії банківських рахунків і списки заокеанських володінь наших нуворишів.

Це сумно для кожного з нас — українців, волею Бога приречених жити в європейській державі латиноамериканського (у відомому сенсі цього слова) типу. За багато років, починаючи від першої антикорупційної промови Президента Кучми (вересень 1994 р.), ми переконалися, що перемогти це страшне зло зсередини неможливо — корупція впевнено перемагає всіх нас. Але ж заокеанський стратегічний партнер таки має реальні важелі впливу на нашу владу й на тих, кого в нас називають олігархами. Не кажучи вже про більш ніж достатню інформацію з цього питання, отриману від Лазаренка, Мельниченка та власних спецслужб. Може, президент Буш ще не встиг уточнити цей список і планує передати його через міністра фінансів, уже доповнений новими прізвищами? Навряд чи. Певне, для серйозної розмови про спільні цінності час ще не настав.

Американський міністр жодним словом не обмовився про надію українських демократів Віктора Ющенка, він навіть натяком не висловив жалю з приводу відставки нещодавнього улюбленця американців — «уряду реформаторів». Тут можуть бути два пояснення.

По-перше, якщо копати не дуже глибоко (а у Джорджа Буша серйозних проблем і без України з горою), то зовні начебто все нормально, адже нічого особливого не сталося. Практично всі реформатори увійшли до складу нового уряду. Анатолій Кінах ще раз повторив те, що 25 квітня вже декларував у Вашингтоні: він стоїть на позиціях європейського вибору, ринкової економіки, демократії, громадянського суспільства (див. вище). Більше того, він публічно заявив про свою рішучість поставити на місце кожного міністра, який попадеться на лобіюванні інтересів олігархів. Нарешті, відставку уряду було проведено не шляхом перевороту, а в суворій відповідності до демократичних процедур. Тож все о’кей. І це сумно для Віктора Ющенка, який (як гадає чимало людей) готується до виборів і (як дехто ще сподівається) формує широку коаліцію демократичних сил на парламентські вибори. Це сумно і для тих прибічників Ющенка, котрі (всупереч інстинкту політичного прагматизму) із відкритим заборолом боронили прем’єра до останнього, виводили тисячі людей на вулицю й обкладали парламентську трибуну коробками з мільйонами підписів. Сьогодні проющенківські фракції в парламенті уже втратили можливість впливати на події. Якщо Віктор Андрійович і далі сидітиме на двох-трьох стільцях, то після таких виборів ми забудемо про кілька, дуже навіть достойних, політичних партій націонал-демократичного крила. І це буде сумно для багатьох із нас.

Другий варіант пояснення полягає в тому, що американці — люди прагматичні і приймають рішення виходячи з реалій, не плекаючи особливих ілюзій. Якщо країна не хоче сама боротися за краще життя, якщо в ній немає яскравих лідерів, готових запропонувати інший вибір і здатних його реалізувати на практиці, — вони змушені працювати з тими, хто обраний (призначений) легітимно і може контролювати ситуацію, навіть якщо багато чого в їхніх діях американцям не до душі. Ну не будуватимуть же вони вільну, квітучу, демократичну, ринкову Україну — для українців, та ще й замість українців. І тут американці анітрохи не оригінальні. Так само діяв Радянський Союз щодо не дуже розвинених країн, якщо співробітництво з ними було вигідне, з огляду на геополітичні міркування. Це ми з вами тільки недавно довідалися, що багато лідерів цих країн були і зовсім не керівниками радянського типу, а типовими диктаторами; що вони не дотримувалися морального кодексу будівника комунізму (спільних цінностей), а декому з них на обід подавали їхніх же «друзів, товаришів і братів». Однак керівництво СРСР це знало, але ми дружили стратегічно і викидали мільярди на вітер, підтримуючи чимало сумнівних режимів — так було потрібно у великій політиці. Відтоді багато чого змінилося, людей уже їдять мало. Та принцип залишився той самий. Сьогодні США плідно співпрацюють не лише з демократіями, а й монархіями, з однопартійними авторитарними режимами, з неринковими економіками, з багатими на нафту й газ державами Середньої Азії, які від нібито спільних цінностей (див. вище) стоять ще далі, ніж Україна.

Дарма, який із варіантів пояснення американської позиції видається переконливішим. Важливо, що обидва вони ведуть до одного висновку: наше майбутнє — у наших руках; ми отримаємо його тоді, коли дозріємо — всі разом, бодай для перших кроків. Як це зробили наші західні сусіди та країни Балтії. Тоді від візиту американського міністра можна буде очікувати чогось більшого. Щонайменше ділової відвертої розмови у форматі «якщо — тоді». «Якщо» ми чітко формулюємо те, чого хочемо, і переконливо засвідчуємо, що готові докладати хоча б мінімальних власних зусиль — «тоді» ми можемо розраховувати на підтримку: політичну, фінансову, технічну тощо.

І, нарешті, чому візит пана Рамсфельда був безперечно корисним. Найрезультативнішим, у сенсі виходу на важливий для України практичний результат, стало обговорення військових питань у Міністерстві оборони. Поза сумнівом, співробітництво військових відомств завжди було найширшим і найпродуктивнішим у відносинах Україна—США. Тут з самого початку не стояли нездоланні бар’єри, які досі стримують, приміром, промислову кооперацію або час від часу затьмарюють політичний діалог. Однак під час останнього візиту було зроблено якісний прорив.

Не йдеться про досягнуту домовленість про виділення США додатково $1,2 млн. на утримання нашого миротворчого контингенту в Косові. Це важливо, надзвичайно важливо, оскільки Україна ще на один рік зберігає свою присутність на Балканах, примножуючи власний миротворчий і дипломатичний капітал. Але ж і раніше рахунки наших миротворців у Косові переважно оплачували США, Нідерланди та інші країни НАТО. Якісний прорив відбувся на двох інших напрямах.

Перший напрям: після дуже тривалих роздумів і консультацій Україна погодилася на проведення оцінки оборонних потреб із залученням американських експертів. На основі власної оцінки потенційних загроз військовій безпеці України американці спробують запропонувати необхідний вигляд ЗС України, їх структуру, чисельність, склад озброєнь, ресурсні потреби. Нам підкажуть можливі шляхи знаходження розумного балансу між потребами України у сфері оборони та можливостями їх адекватного ресурсного забезпечення.

Досвід проведення таких оцінок в арміях інших держав колишнього Варшавського Договору, у Прибалтиці, Грузії засвідчив їх виняткову корисність. Результатом стали більш зважені кроки з реформування швидко деградуючих армій, помітне скорочення чисельності особового складу, озброєнь, ліквідація зайвих дублюючих структур, ефективне використання обмеженого військового бюджету, підвищення боєздатності і боєготовності військ. На сьогоднішньому етапі ЗС України така незалежна оцінка вкрай необхідна.

Може постати запитання, а чи не планує Україна здати американцям військові секрети, і понад те — побудувати армію, яка потрібна не так нам, як НАТО, чим поставити під загрозу нашу військову безпеку? Питання цілком слушне для читачів, які не обізнані у цій сфері. Та приводу тривожитися немає.

По-перше, у рамках раніше підписаних угод Україна й сьогодні регулярно обмінюється такою інформацією з десятками держав. По-друге, передбачена підготовка окремої угоди зі США про захист закритої інформації, що циркулюватиме між двома країнами; і США — далеко не перша країна, з якою Україна має такі угоди. По-третє, американці беруться провести оцінку, використовуючи власні чималі кошти, але остаточне рішення залишається за Україною.

Ми можемо реалізувати пропозиції американців повністю, можемо частково, а можемо відхилити взагалі, якщо вони здадуться нам непереконливими. Останнє — малоймовірно, оскільки США зуміли створити найпотужнішу армію у світі й нагромадили чималий досвід її реформування. Крім того, держави Центральної та Східної Європи, які погодилися на таку пропозицію американців раніше, ніж до неї дозріла Україна, у питаннях військового будівництва пішли набагато далі від нас. Їхні ЗС сьогодні розвиваються по висхідній, тоді як українська армія продовжує деградувати. Тож у цьому випадку генерал Кузьмук прийняв абсолютно зважене рішення. Передбачається, що після відповідної підготовчої роботи сама оцінка розпочнеться приблизно в березні наступного року. Для її виконання знадобиться 5—6 місяців. Ось чому повніше результати нинішнього візиту міністра оборони США ми зможемо оцінити не раніше серпня 2002 р.

Другим напрямом якісного прориву можна вважати узгодження з американською стороною принципово нових підходів до планування двостороннього військового співробітництва. У 1992—1995 рр. переважав «військовий туризм» — купа однотипних візитів багатьох людей, без помітної практичної віддачі; згодом — гонитва за кількістю спільних заходів, часто на шкоду їх якості. Відтепер двостороннє співробітництво будуватимуть інакше.

Обидві сторони вже завершують досить глибокий аналіз спільних успіхів і помилок. США й Україна (кожна країна окремо) виходять на системне бачення мети, напрямів і очікуваних результатів співробітництва. Орієнтовно в серпні поточного року, у рамках постійно діючої двосторонньої робочої групи, представники двох міністерств оборони мають остаточно дійти спільного знаменника. Після затвердження узгоджених на тривалу перспективу позицій американці фінансуватимуть лише ті спільні заходи, які спрямовані на досягнення прописаних мети і завдань; решта — від лукавого (себто не за їхні гроші).

І якщо, приміром, пріоритетом буде названо створення і підготовку української миротворчої бригади для спільної участі в місіях ООН, то на мовну чи спеціальну підготовку в рамках американських програм вирушатиме особовий склад саме цієї бригади; сумісні з арміями країн-партнерів засоби зв’язку, придбані в рамках американської допомоги, також надходитимуть у зазначену бригаду тощо.

Це конкретний приклад прагматичних і позбавлених ілюзій відносин у рамках формату «якщо — тоді». Дуже важливо, щоб Україна не лише у військовій, а й інших сферах могла чітко показати, чого вона хоче, наскільки вистачить її власних сил, — і тоді візити кожного американського (і не тільки американського) міністра будуть успішними і винятково корисними.

Отже, оглядини завершилися. Пан Рамсфельд залишив Київ з відчуттям виконаного обов’язку і, звісно ж, поділиться своїми враженнями з Джорджем Бушем. Ясно, що Україна не змінить свого місця на географічній і геополітичній карті Європи. Так само ясно, що американці з нами співпрацюватимуть і спробують відновити свій вплив. Вони працюватимуть із тими лідерами, які є і які контролюють ситуацію в країні.

А життя триває…