Правила дорожнього руху одні для всіх

Я добре пам’ятаю цей день — 1 травня 1997 року. Тоді після 18 років перебування в опозиції лейбористи здобули гучну перемогу на загальних парламентських виборах. А наступного ранку всі телеканали країни демонстрували одну й ту саму картинку: звичайний будинок міського типу в північному районі Лондона Іслінгтоні, а на протилежному боці вулиці — величезний натовп теле- і фоторепортерів. Це будинок Тоні Блера, нового прем’єр-міністра. Вікна щільно затулені шторами. Подружжя Блерів терміново збирається — через півгодини вони відправляться на Даунінг-стрит, 10, в офіційну, від 1732 року (!), штаб-квартиру і резиденцію прем’єр-міністра Великобританії. Сім’я Блерів проживе там рівно стільки, скільки батько сімейства працюватиме главою уряду.

Час від часу край штори на другому поверсі трохи відхиляється, і на журналістський люд дивляться одне чи два дитячих личка. Цікавість бере гору над батьківською забороною.

Нарешті Тоні Блер і його дружина Шеррі виходять із будинку, загоряється феєрверк фотоспалахів, Блери махають журналістам, сідають у другу з машин і вирушають в дорогу через весь Лондон. Перша година дня. Міські вулиці забиті транспортом. Шлях прямування нового прем’єра показують із висоти — камера знаходиться на борту вертольота. От коли мене по-справжньому здивували британські правила дорожнього руху. Весь «парадний» ескорт складався з двох машин, здається, це були «ровери» чи «ягуари», в одній з яких перебував сам прем’єр. Ніяких блималок, мотоциклів та іншої метушні. І тим паче — ніякого перекриття вуличного руху. І лише в деяких місцях, де утворювалися затяжні пробки, два легковики акуратно протискувалися по центральній роздільній смузі. Отже, шлях до Даунінг-стрит тривав десь близько години. («Очищеною» дорогою і на великій швидкості машина прем’єра здолала би цю відстань хвилин за 10.)

На маленькій вуличці Даунінг-стрит, що виходить на широкий і парадний проспект Уайтхолл між Вестмінстером і Трафальгарською площею, на Блера очікував збуджений натовп виборців-шанувальників. Він потиснув майже всі простягнені до нього руки, поки йшов до дверей під номером 10.

Мені вже доводилося колись писати про порядки, які панують у цій штаб-квартирі. Та я з задоволенням повторю. Прийшовши колись на інтерв’ю до одного з радників Блера, я була вражена тим, що мене не обшукували, не перевіряли довго і ретельно документи. Я не помітила рамок металошукачів, мене не просили відкрити сумку, включити диктофони-телефони. Навпаки, за 15 хвилин чекання в історичній приймальні єдиний охоронець, літній поліцейський, натхненно розповідав мені історію камінів, що там знаходяться, і мальовничих полотен. Завершальним акордом у тих відвідинах був сам містер радник, який особисто спустився по мене з третього поверху — з тієї «простої» причини, що «секретарка його в цей момент була зайнята»...

Повернімося до дорожнього руху. Чому ж усе-таки не були перекриті вулиці Лондона, коли новоспечений прем’єр здійснював свій перший тріумфальний проїзд? Чесно кажучи, важко уявити, якої сили могла б спалахнути хвиля народного обурення, якби прем’єру захотілося «очистити» свій автошлях від «сторонніх» машин. Рух у Лондоні традиційно перекривається один раз на рік (не йдеться про ремонтні роботи). І то лише на трьох-чотирьох центральних вулицях, якими Її Величність Королева прямує в кареті у Вестмінстерський палац для оголошення послання до парламенту. Причому про плани перекриття руху мас-медіа починають повідомляти за тиждень. І в усіх газетах вміщають карту центрального району з зазначеними на ній перекритими вулицями та часом їх «бездіяльності». Те саме стосується маніфестацій, демонстрацій і мітингів, які звичайно проходять вихідними днями. Про географію і час їхніх маршрутів населення завжди сповіщають заздалегідь, як правило, у щоденних газетах.

До речі, місяці два тому я стала мимовільним свідком проїзду прем’єр-міністра Лондоном. Спочатку проїхав один мотоцикліст із блималкою, вивільняючи крайній до тротуару ряд дороги, призначений для міських автобусів і кебів, лондонських таксі. Автобуси й таксі «втиснулися» у трафік сусіднього правого ряду. Через хвилину цим маршрутом промчали дві машини: «ягуар» і джип. Завершував процесію ще один мотоцикліст із блималкою. Причому швидкість двох машин була така «висока», що на задньому сидінні переднього автомобіля я встигла помітити обличчя Тоні Блера. Останньому факту, безумовно, сприяло й те, що вікна в машині були нормального, а не затемненого до чорнуватості кольору.

Якщо вам раптом захочеться побачити британського прем’єр-міністра через вікно його службового автомобіля, сміливо приходьте вранці на Даунінг-стрит. У вас є шанс побачити Тоні Блера, коли він виїжджає з воріт своєї «штаб-квартирної» вулички, і вікна в його автомобілі прозорі. Як прозорі вони в машинах інших членів уряду та парламенту, у «ролс-ройсах» королеви й принца Уельського. Не вірите? Подивіться на величезну кількість фотографій, які папараці примудряються зробити саме через вікна автомобілів. Не беруся стверджувати, можливо, з метою безпеки скло це броньоване. Та то вже інше питання. До речі, Блер саме пересувається на броньованому «ягуарі» класу XJ.

Що ж до самих засобів пересування, то змушена визнати: за кількістю нових і дорогих марок автомашин Лондон помітно поступається Києву. І це притому, що в центральному Лондоні населення налічує 7,2 млн. чоловік. Тут же розташувався знаменитий Сіті — фінансовий центр Європи й світу, через який проходять основні фінансові потоки та здійснюються найбільші бізнес-угоди, а також містяться штаб-квартири найбільших у світі банків і компаній. У Лондоні, зрештою, проживають 40 мільярдерів — рекордна кількість. Та чомусь Лондон виглядає набагато «скромнішим» за нашу трьохмільйонну столицю, і в ньому не спостерігається скупчення останніх марок «мерседесів», БМВ і «ауді». В основному британці мають у сім’ї дві машини: «велику» — для далеких поїздок, «маленьку» — для міста, щоб полегшити процедуру паркування.

Паркування в Лондоні — головний біль для власників автомобілів. Тут є спеціальна служба, яка ретельно відстежує порушення правил паркування. І за вашої відсутності на лобовому склі з’являється штрафна квитанція на 50 фунтів. Її не можна проігнорувати, оскільки машина в цій країні зареєстрована й легально «приписана» до вашої домашньої адреси. А несплата веде до зростання штрафу, який рано чи пізно стягнуть через суд, незалежно від вашого політичного і фінансового становища. До речі, у Британії є багато легальних способів змусити людину зробити штрафні та інші платежі. І що довше комусь захочеться ухилятися, то більшою буде кінцева сума.

До речі, про штрафи. Ще під час перебування Джека Стро міністром внутрішніх справ (нині він очолює зовнішньополітичне відомство) його машину зупинили на хайвеї за перевищення швидкості. Який галас обурення здійняли тоді журналісти, хоча недбалий гонщик, тобто водій міністра, поспішив сплатити штраф. Міністр же змушений був публічно перепрошувати за нього через недотримання правил дорожнього руху і заодно за себе особисто.

Відстані величезного міста, перевантажені шляхи й уведення плати за в’їзд до центру столиці зробили основним видом транспорту метро та автобуси. У Лондоні — найстарше у світі метро, без якого місто просто не в змозі функціонувати. Між іншим, у лондонському метро можна зустріти як «сині», так і «білі» комірці. Іншими словами, як маляра, так і банкіра, як студента, так і адвоката. Це демократичний вид транспорту, ним користується практично кожний, хто хоче жити в Лондоні.

А взагалі, знаєте, що найбільше вражає на лондонських вулицях? Там тротуарами не їздять джипи з чорними вікнами, там ходять пішоходи...