Повертаючись у Піднебесся

Зустріч на початку спекотного серпня в Криму президента Віктора Януковича і міністра закордонних справ Костянтина Грищенка стала провісницею того, що на українське зовнішньополітичне відомство чекає гаряча осінь.

Утім, якщо судити з повідомлень президентського сайта, у списку із запланованих візитів глави держави до Німеччини, Франції, Великобританії і навіть його участі в сесії Генасамблеї ООН та саміті, що передуватиме їй, — особливо був виділений запланований на 2—5 вересня візит В.Януковича до Китаю. Це й не дивно, оскільки, фактично, з перших днів нова українська влада регулярно порушує питання про «істотну активізацію» відносин із КНР.

Очевидно, стан речей на китайському напрямі давно потрібно було рішуче змінювати. Проте спочатку трохи про те, чого не слід робити у відносинах із Китаєм.

Мистецтво розуміння

Варто зазначити, що Китай у числі перших визнав незалежність України. Це сталося 27 грудня 1991 р., а вже 4 січня наступного року в Києві було підписано спільне комюніке про встановлення дипломатичних відносин.

Зрозуміло, далася взнаки ворожість до СРСР, яка накопичувалася десятиліттями й не минула навіть після горбачовської «відлиги». Тому розвал головного євразійського конкурента на півтора десятка незалежних держав, безумовно, з геополітичного погляду, Пекінові сприяв.

Початок українсько-китайських відносин був багатообіцяючим.

Восени 1992 р. відбувся перший офіційний візит президента України Л.Кравчука до Китаю, через рік у Київ уперше приїхав голова КНР Цзян Цземінь, а в грудні 1995 р., на запрошення китайського лідера, український президент Л.Кучма відвідав Китай уже з державним візитом.

Однак потім Україна зробила низку необачних кроків.

Першу помилку можна назвати «тайваньською». У серпні 1996 р. відбувся приватний візит до України віце-президента і прем’єр-міністра Тайваню Лянь Чжаня.

Пекін, як відомо, дуже болісно реагує на будь-які спроби його закордонних партнерів контактувати з офіційними представниками Тайваню. Навіть американці намагаються цього уникати, підтримуючи відносини з Тайбеєм через свої недержавні організації, зокрема через Американський інститут у Тайвані й Американський торговий центр, а також Координаційну раду з Північної Америки.

Реакція не забарилася. Спочатку китайці проігнорували запрошення на прийом у зв’язку з Днем незалежності України в наших посольствах практично в усіх країнах. Потім було скасовано візит великої урядової китайської делегації, а також візит до Китаю української військової делегації.

Показово, що контакти на рівні глав держав припинилися тоді аж до 2001 року, коли відбувся державний візит в Україну лідера КНР Цзян Цземіня. На цей час припадає нова активізація наших двосторонніх відносин, свідченням якої стали державний і офіційний візити Л.Кучми до Китаю у 2002 і 2003 роках.

Проте 2005 року Київ наступає на ті ж самі граблі, видавши візу представникові Тайваню Хуан Чжіфану, який відвідав Україну для участі в заходах у рамках засідання «Міжнародної кризової групи». Ситуацію ускладнило те, що за кілька місяців до цього сесія Всекитайських зборів народних представників ухвалила досить-таки жорсткий закон «Про боротьбу з сепаратизмом».

На тоді ж припадає ще один необдуманий крок. У липні 2005 року президент України В.Ющенко зробив офіційний візит у Японію, тим самим значно ускладнивши подальші контакти на вищому рівні з Китаєм. (У Пекіні нечасто залишають поза увагою той факт, що новообраний лідер якоїсь країни спершу відвідує Японію, а потім — Китай.)

Ще однією недалекоглядною дією Києва на китайському напрямі можна назвати позицію щодо ШОС. Очевидно, з подачі американських неоконсерваторів, та й завдяки висловлюванням деяких російських військових, в українському медіапросторі набула досить значного поширення думка, що Шанхайська організація співробітництва — це такий собі азіатський аналог НАТО.

Цей підхід явно не сприяв українсько-китайському діалогу, оскільки Пекін завжди підкреслював, що основний курс ШОС — економічне співробітництво, і організація ніколи не стане військово-політичним антизахідним альянсом.

Результати такого «конструктивного партнерства» не могли не позначитися на наших двосторонніх відносинах. Зрозуміло, зменшення у 2009 році товарообороту на 32,2%, порівняно з тим самим періодом 2008 року, що склав майже 4,2 млрд. дол., можна пояснити світовою фінансовою кризою. Проте на жодну світову фінансову кризу не списати того факту, що з квітня 2003-го по квітень 2010-го між двома країнами фактично не було діалогу на рівні глав держав. Більше того, український міністр закордонних справ не відвідував КНР шість (!) років (із липня 2004 р. по липень 2010-го), а його китайський колега ще більше — дев’ять (із квітня 2001-го по травень 2010-го). Та й зустріч між главами зовнішньополітичних відомств двох країн у цей період, по суті, відбулася лише одна — у рамках 60-ї сесії ГА ООН у вересні 2005 року.

І такий «діалог» ми мали з державою, яка, за деякими прогнозами, вже на 2015 рік може стати світовим лідером за обсягом промислового виробництва. Очікується, що ще раніше (на 2012 рік) китайський фондовий ринок перевершить за капіталізацією ринок акцій США і вийде на перше місце у світі.

Очевидно, що ситуацію на китайському «фронті» потрібно змінювати радикально.

Точки дотику

У світової держави, як відомо, інтереси по всьому світі. І вкладатиме гроші Пекін скрізь, де відчує стабільного партнера.

Слово «стабільний» для КНР ключове. На зустрічі зі своїм українським колегою під час недавнього візиту К.Грищенка в Пекін глава китайського МЗС Ян Цзечі заявив, що «стабілізація політичного життя» в Україні відкрила великі можливості для приходу китайських інвесторів у цю країну й реалізації амбіційних спільних наукових і виробничих проектів.

Той факт, що Пекін дав кредит Молдові на суму 1 млрд. дол., свідчить про великі геополітичні сподівання, які КНР пов’язує з нашим регіоном. А це відкриває перед Україною широке поле діяльності для реалізації багатьох інвестиційних проектів.

Отож які точки дотику?

Беручи до уваги величезну зацікавленість Китаю в енергоносіях, перспективними видаються реалізація
державним підприємством «Чорноморнафтогаз» низки інвестиційних проектів із китайськими партнерами та завершення роботи з підготовки нових, які дадуть можливість на високому технічному рівні розробляти глибоководний шельф Чорного моря. Тим більше що Китай володіє технологіями глибокого буріння морського шельфу.

Крім того, нинішнього року встановлено прямі контакти НАК «Нафтогаз Україна» з головними нафтогазовими корпораціями Китаю як у плані залучення китайських компаній до виконання проектів на території України, так і для можливого співробітництва в реалізації взаємовигідних проектів у «третіх країнах».

Інтерес Пекіна до електролітичного марганцю можна задовольнити, створивши спільні підприємства з переробки марганцевої руди в Україні. До речі, фундамент на цьому напрямі вже закладено. Проект такого СП передбачає інвестування з боку КНР близько 150 млн. дол. до 2012 року.

Крім того, перспективним видається створення нового залізничного контейнерного маршруту від портів у Східному Китаї до Відня, співпраця у сфері ядерної енергетики, створення сільськогосподарського технопарку на території України з рядом виробничих зон.

Величезні перспективи для співробітництва двох країн відкриваються в галузі літакобудування. Під час зустрічі на саміті з питань ядерної безпеки у квітні ц.р. у Вашингтоні лідерів двох держав В.Януковича і Ху Цзіньтао було зазначено, що спільна робота в авіабудівній галузі є одним із найголовніших і найбільш перспективних напрямів двостороннього співробітництва. До речі, з 2008 року китайський уряд почав реалізовувати державну програму створення першого китайського важкого транспортного літака. Того ж року в Пекіні було підписано угоду про участь АНТК ім. Антонова у виконанні окремих робіт у рамках цього проекту.

За словам нинішнього посла України в КНР Ю.Костенка, на стадії реалізації перебуває контракт з поставок на китайський ринок авіадвигунів для нового науково-тренувального китайського літака L-15. Тільки на першому етапі Китай потребує 200 одиниць таких двигунів.

Крім того, перспективним видається продовження співпраці у просуванні на китайський ринок сучасних моделей українських пасажирських і вантажних літаків широко відомої у світі «антоновської» серії.

Значні можливості для україно-китайського співробітництва є й у військово-технічній сфері. Втім, цю тему нещодавно доволі докладно висвітлювали колеги на шпальтах «ДТ».

Окреме питання — китайські інвестиції в контексті підготовки до Євро-2012. На сьогодні сторони розглядають такі проекти як будівництво автодороги Львів — Краковець, великої окружної дороги навколо Києва і мостових переходів через Дніпро, швидкісної пасажирської залізниці від аеропорту «Бориспіль» до пасажирського термінала в районі станції «Дарниця», злітно-посадкової смуги в київському аеропорту «Бориспіль», очисних споруд і сміттєспалювального заводу в Київській області, а також проекти, пов’язані з альтернативними джерелами енергії.

Слід згадати також про розвиток співпраці в культурно-гуманітарній сфері (в українських вузах навчаються близько 10 тис. китайських студентів), про українсько-китайські технопарки у Цзінані й Харбіні та про багато іншого.

Однак повторимо: успіх усього, про що ми говорили вище, залежить передусім від стабільності і передбачуваності нашої держави.

Опановуючи східний світогляд

У китайських єдиноборствах є таке поняття як «контроль центральної лінії». Довгі роки наша зовнішня політика перебувала в дуалістичній зацикленості «Євроатлантика—Росія», чим перетворила себе на об’єкт докладання сил і відсунулася далеко на периферію цієї-таки «центральної лінії».

Нині ж, завдяки навальній зміні геополітичної кон’юнктури, з’явилася можливість «осідлати» нові світові тренди, що народжуються, зокрема на східному напрямку, й передусім у відносинах із Китаєм.

Головне — чітко сформулювати своє ставлення як до внутрішньокитайських проблем (Тайвань, Тибет, уйгури тощо), так і до зовнішніх (позиція Китаю з найбільш дошкульних питань у міжнародних організаціях).

І не конче співати в унісон. Важливо бути передбачуваним для свого партнера, не запрошувати високих тайваньських представників — одночасно запевняючи Пекін, що Київ «підтримує принцип одного Китаю».

Хоч як це парадоксально, проте саме Тайвань показує, як можна вести справи з КНР, чітко позначаючи економічні й політичні пріоритети. Зокрема після жорстких переговорів наприкінці червня між Тайбеєм і Пекіном було підписано торгову угоду, відповідно до якої Тайвань отримав щорічну знижку в митах на товари, що поставляються в Китай, на суму 13,8 млрд. дол., а для Пекіна така знижка на експортовані в Тайвань товари становить усього 2,9 млрд. дол.

Очевидно, тепер для Києва важливо чітко зрозуміти логіку зовнішньополітичної поведінки Піднебесної і провести грунтовну роботу над помилками, щоб отримати максимальну користь від пекінського візиту В.Януковича.

До речі

Україна і КНР обговорять 23—27 серпня в Пекіні стан і плани розвитку співробітництва в космічній сфері в рамках сьомого засідання українсько-китайської підкомісії зі співробітництва в галузі дослідження та використання космічного простору в мирних цілях.

Як повідомили агентству «Інтерфакс-Україна» в українському космічному відомстві (НКАУ), в рамках засідання партнери планують розглянути, зокрема, результати виконання програми співробітництва в космічній сфері на 2006—2010 роки.

Крім того, планується парафувати проект програми співробітництва на 2011—2015 роки, який має бути підписано в рамках наміченого на вересень офіційного візиту до КНР президента України Віктора Януковича.

КНР, поряд із РФ, країнами ЄС, США і Бразилією входить у число основних партнерів України по роботі в космічній сфері.

Спільна діяльність здійснюється на основі підписаної 1995 року українсько-китайської міжурядової угоди про співробітництво у сфері дослідження та використання космічного простору в мирних цілях, а також довгострокових планів колективної роботи.

План українсько-китайського співробітництва на 2006—2010 роки включає 29 довгострокових двосторонніх проектів зі спільного створення ракетно-космічної техніки, реалізації наукових програм, зокрема створення супутникової групи для моніторингу землетрусів і вивчення «космічної погоди», створення засобів дистанційного зондування Землі.