ПОШУК СПІЛЬНИХ ІНТЕРЕСІВ

Кілька днів конференц-зал готелю «Девін» у центрі Братислави був заповнений учасниками міжнародної конференції «Україна і Словаччина: пошук спільних інтересів». Це вже четвертий форум, організований словацькою асоціацією зовнішньої політики, фондом Фрідріха Еберта і посольством України в Словацькій Республіці, який дає можливість експертам двох країн у неформальній обстановці обговорити різноманітні проблеми україно-словацьких відносин.

Реальності візового режиму

Тема викликала дискусію між представниками двох країн не тільки тому, що кожна із сторін має протилежну думку з цього приводу. Навіть у самій Словаччині сформувалися два діаметрально протилежних погляди на цю проблему. Свідченням цього є ситуація, що склалася на конференції. Генеральний директор секції міжнародно-правових і консульських питань МЗС СР Ян Варшо у своїй доповіді висловив офіційну точку зору: очікування, мовляв, підтвердилися; результати такі, як передбачалося; а досвід роботи дає змогу дивитися в майбутнє оптимістично. І наштовхнувся на контраргументи не тільки українців, а й словаків.

Свого часу інформація про те, що Словаччина запроваджуватиме візовий режим з Україною, викликала, м’яко кажучи, подив української сторони. Процес розвивався швидко, аргументів «за» словацькою стороною наводилося чимало, проте опитування громадської думки показували, що не всі словаки згодні з таким рішенням. У той період у країні спостерігався підвищений інтерес до України. Щоправда, публікувався здебільшого негатив. Державні чиновники стверджували, що запровадження візового режиму вирішить багато проблем: зменшиться потік нелегальної міграції, буде завдано удар по мафіозних структурах, нові правила сприятимуть зменшенню припливу нелегальної робочої сили і, звісно, у такий спосіб Словаччина виконає умови ЄС. Проте, як усе ж таки зізнавався Ян Варшо, не всі припущення виправдалися. На основі статистичних даних можна стверджувати: кримінальна ситуація в Словаччині не поліпшилася, а кількість кримінальних елементів не зменшилася. Тим більше що представникам організованої злочинності отримати візу не викликає особливих проблем. Рівень безробіття в Словацькій Республіці, як і раніше, залишається високим — 20%. Причина — складна економічна ситуація в країні. Крім того, спостерігається різке зменшення кількості туристів. Не раз відмінялися автобусні й повітряні рейси, а готелі порожніли посеред сезону. Правда, Ян Варшо пригадав про систему ваучерів, що «працювала» між двома країнами. «Тому, — говорить він, — туристами вважалися багато людей, які приїжджали до Словаччини зовсім з іншими цілями. Статистику про туристів не можна вважати точною, а зменшення їхньої кількості не можна назвати різким».

Справді «потерпілими» можна вважати жителів прикордонних територій, родичі яких живуть у сусідніх країнах. Саме вони, звикнувши часто відвідувати рідних, опинилися в незавидній ситуації навіть незважаючи на угоду про лібералізацію візового режиму, що дає їм змогу одержати візу за півціни. Проте незрозуміло, чому не можуть мати подібні пільги родичі, що живуть не на прикордонних територіях?

Проблема нелегальної міграції обговорювалася окремо. Словацька сторона зайняла позицію скривдженої: мовляв, ви, українці, денонсуванням угоди про реадмісії поставили нас у фінансово невигідну ситуацію, і ми, словаки, повинні відреагувати на це. Ні, мова не йшла про «війну угод», але фрази на кшталт «порушення міжнародних правових норм», «невиконання своїх зобов’язань» пролунали. Хоча поведінка України була прозоро логічною. На запровадження віз із боку Словацької Республіки Україна відповіла денонсуванням реадмісної угоди, тобто неприйняттям нелегальних мігрантів на українську територію. Правда, запитання «Чому офіційно не вручена відповідна нота словацькому уряду?» повисло в повітрі. На думку словаків, склалася парадоксальна ситуація: про денонсацію говорять і пишуть, українські прикордонники сприйняли це як указівку до дії, а словаки дотепер не бачили відповідного документа. За офіційними даними, 2000 року Україна не прийняла 228 нелегалів, а 2001-го вона не приймає людей узагалі.

У дискусії про візовий режим крапку поставив генеральний секретар міністерства закордонних справ СР Ярослав Хлєбо, підкресливши, що непродуктивно ставити під сумнів факт, який не можна змінити. «Краще шукати вирішення проблем, викликаних цим фактом», — сказав він.

Медіальні образи

Часто буває так: роками живемо на одному сходовому майданчику, і лише якась надзвичайна ситуація допомагає познайомитися із сусідами. Подібна ситуація виникла і між двома сусідніми країнами — Словаччиною й Україною. В історичному плані їхні відносини складалися благополучно — жодних ексцесів, жодних конфліктів. Іноді на сторінках газет промайне офіціоз, який можна й не читати. Як не парадоксально це звучить, навіть про поділ Чехословаччини багато українців дізналися зовсім випадково, при одержанні транзитних віз. Підвищення обопільного інтересу стало помітним 1999 року, коли кожна із сторін «понервувала» через крісло непостійного члена в Раді безпеки. У 2000 році в українських ЗМІ побачила світ інформація про можливість запровадження візового режиму, а також про нову гілку газопроводу Ямал—Західна Європа в обхід України. Втім, як відзначають експерти, факти були нейтральними — «голий фактаж». Інша річ у Словаччині! Чорним по білому і великими буквами: «Українська мафія проникла в Словаччину!», «Злочинці з України!», «Українські нелегали!» Зачинателем «кампанії» став колишній міністр внутрішніх справ Словаччини Ладіслав Піттнер, який інформував словацькі мас-медіа про світовий мафіозний синдикат українців, що нібито знаходиться й у Словаччині. (До речі, одна з офіційних причин відставки міністра звучить так: «не зорієнтувався у відносинах із пресою».) Образ українця набував лиховісних рис: бандит; нелегал, що забирає роботу в словака; мафіозі. Позитивна інформація про Україну видавалася лише офіціозна — візит екс-прем’єра Віктора Ющенка (який, між іншим, оцінюється як прорив у словацько-українських відносинах), візит міністра закордонних справ України Анатолія Зленка, презентація проекту нафтопроводу Одеса—Броди і міжнародний проект «Дзвони святого Мартіна». На відміну від словацьких мас-медіа, в Україні за останній рік не було опубліковано жодної негативної інформації про Словацьку Республіку.

Нині між двома країнами, на думку фахівців, утворився інформаційний вакуум. Угода про співробітництво словацького й українського телебачення ситуацію не змінює. Характерно те, що в Словаччині акредитацію мають усього лише два українських журналісти, але один із них працює на англійську інформаційну корпорацію Бі-Бі-Сі. У жодного з українських інформаційних агентств або українських мас-медіа немає свого офіційного представника в Словацькій Республіці. Ситуація зі словацькими кореспондентами в Україні не краща. За даними представників посольства СР в Україні, їх також два. Причина — брак фінансів.

Як каже народна мудрість, усе пізнається в порівнянні. І як убого виглядають ці факти в порівнянні з тим, що Росія виділила на проект поліпшення свого іміджу у світі понад 120 мільйонів американських доларів.