ПОСЕРЕДНИК ШИРОКОГО ПРОФІЛЮ, АБО ПРИДНІСТРОВЦІ РАДО ПРИЙМАЮТЬ, А АБХАЗЦІ — ВІДСИЛАЮТЬ

Зазіхання на свою «незалежність» у Придністров’ї та Абхазії звикли відбивати по-різному. Якщо команда Смирнова віддає перевагу грізним закликам до конструктивного діалогу, люди Ардзінби оголошують про створення власної армії, вважаючи, що нинішній статус республіки — незмінний. Миротворчим кураторством Сухумі займається ООН. Усаджувати за стіл переговорів Тирасполь і Кишинів доводиться ОБСЄ. Більш ніж актуальна для кавказьких самопроголошувачів проблема біженців перейшла в розряд добряче призабутих для жителів лівого берега Дністра.

З Абхазією межує Росія, Придністров’я ділить свій кордон з Україною. У процесі придністровського врегулювання Києву належить законне місце гаранта (разом із Росією та ОБСЄ), в абхазькій тяжбі свої миротворчі позиції Україні ще доведеться закріпити: російське опікунство набуло тут ознак батьківства.

Конституція без держави?

Річницю підписання київського документа наші південно-західні сусіди зустріли з риторикою осені 2001 року. Словосполучення «економічна блокада» повернулося в активний словник придністровських лідерів саме тоді, коли на двох берегах Дністра почали створювати спільну конституційну комісію, а переговори між сторонами уже рік мають безперервний характер.

Черговий раунд консультацій, що відбувся днями в Тирасполі, планувався як ще один крок до порозуміння майбутніх суб’єктів федерації. Не вийшло: заготувавши набір різких заяв, придністровці намагалися переконати Кишинів «відмовитися від економічної блокади і будь-яких методів тиску».

Приводом для нового витка конфронтації стала постанова молдавського уряду під грізною назвою «Про заходи щодо здійснення експортно-імпортних операцій економічними агентами зі східних районів РМ». Відповідно до документа, цих самих економічних агентів із Придністров’я позбавляли права експортувати свою продукцію без реєстрації в молдавських митних та податкових відомствах. Лише в такий спосіб, вважають у Кишиневі, вдасться «легалізувати зовнішньоекономічну діяльність ПМР».

У Тирасполі відразу запідозрили: Кишинів намагається зробити придністровські підприємства своєю власністю, а їхні податкові платежі перевести до свого бюджету. І підрахували: за час існування нових правил (а це трохи більше місяця), скарбниця ПМР втратила понад 3 мільйони доларів.

Є інформація, що керівництво бунтівної республіки обурила не лише суть постанови, а й саме формулювання «східні райони РМ». «Нинішня поведінка влади Молдавії свідчить, що там, як і раніше, живуть ілюзіями, вважаючи Придністров’я східними районами Молдавії, хоча за минулі 13 років тут створено нову державу», — обурився голова ВР ПМР Григорій Маракуца. Його заява вкотре підтвердила: будь-яке зазіхання на придністровську «державність» зустрічатиметься жорстко. У Кишиневі, у свою чергу, готові використати будь-який привід, аби продемонструвати: всі рішення на території РМ повинен приймати центр.

Хоч би там як, «комплекс заходів у відповідь на ворожі дії Молдавії» (слова президента ПМР Ігоря Смирнова) уже розроблено. Понад те, деякі з них випробувані на практиці: у п’яти населених пунктах Молдови, що межують із Придністров’ям, відключено електрику. У причетності до цього факту Смирнова і Ко в Кишиневі навіть не сумніваються (що було підтверджено днями спеціальною нотою молдавського МЗС, яке обвинуватило ПМР у «дестабілізації обстановки в регіоні»).

Так само, як і в справжніх мотивах блокування придністровським керівництвом відправки ешелонів з російським озброєнням. Хід тактично правильний: якщо нюанси переговорного процесу між Тирасполем і Кишиневом, як і раніше, перебувають на периферії інтересів сильних світу цього, то припинення вивезення російського майна, напевно, приверне увагу заокеанських і європейських колег. Тим більше що, за деякими даними, на сьогодні вивезено лише третину майна — близько 42 тисяч тонн вантажу. А відповідно до тогорічних домовленостей у Порту, російське озброєння має бути евакуйоване з ПМР до кінця 2003 року.

Припустимо, у своїх діях Смирнов керується виключно економічними інтересами: у листопаді минулого року він уже намагався обігравати такі трюки з припиненням вивезення озброєнь, але перестав це робити, щойно росіяни пообіцяли списати 100 млн. дол. 400-мільйонного боргу за російський газ. Проте своїми діями Тирасполь тільки підіграє планам Москви із проведення на території республіки так званої військово-гарантійної операції — нової фішки російської геополітичної думки. Йдеться, зважаючи на все, про створення на території ПМР російської військової бази, до чого, за наявною інформацією, схиляв Вороніна заступник міністра закордонних справ В’ячеслав Трубников, який гостював нещодавно в Кишиневі. І чию справу продовжив днями в Кишиневі Олександр Волошин, глава президентської адміністрації. Примітно, що на останніх консультаціях у Тирасполі був запропонований інший план миротворчої операції — під егідою ОБСЄ. У такому форматі могла б виявити свій потенціал і Україна. Київ, на відміну від Москви, наголошує на політичному врегулюванні обстановки в ПМР.

Пікантність ситуації полягає в тому, що Молдавія і Придністров’я мають повне право відмовитися від послуг ОБСЄ на користь російського плану. Молдавській владі слід лише заявити, що без російських миротворців порядку в регіоні не буде — чого, власне, і домагається Москва. З придністровцями особливо працювати не треба. Вже нині офіційний рупор ПМР — інформаційне агентство «Ольвия-Пресс» — видає на-гора матеріали, автори яких прямим текстом заявляють: «час подумати про російську військово-гарантійну операцію як про єдиний реальний спосіб нормалізувати обстановку. І не через рік, не у віддаленій перспективі, а вже тепер».

Зрозуміло, що протистояння двох берегів, яке загострилося, аж ніяк не вписується в мирний план гарантів. А точніше, у проект, що має безпосереднє відношення до посередницьких зусиль України, — так званий київський документ, в основу якого покладено принцип побудови між Кишиневом і Тирасполем федеративних відносин. Адже вперше ідея федералізації виплила на поверхню на організованому українським МЗС разом з місією ОБСЄ в Пущі-Водиці «круглому столі» (березень 2000 року).

Так, Кишиневу і Тирасполю вдалося просунутися у вирішенні деяких технічних питань. Днями сторони підписали регламент роботи спільної конституційної комісії і визначилися з її складом (по три представники). Знайдено своєрідну «територіальну» поступку щодо постійного місця засідань. Ним стало місто Бендери. Створюється експертна група з економічних питань. «Головне, щоб Кишинів і Тирасполь перейшли від сварок у пресі до живого контакту», — пояснив необхідність існування нового органу глава місії ОБСЄ в Молдові Вільям Хілл.

На перший погляд, якісь зрушення у справі примирення двох берегів усе ж таки є. Проте чимало експертів дедалі частіше схиляються до думки, що ідею реінтеграції країни Воронін і Ко перетворили на якусь самоціль: декларативно об’єднуючи два береги в єдину федеративну державу, вони реально роблять усе для того, аби ще більше їх роз’єднати. Про це свідчить хоча б той факт, що в усіх проектах, пропонованих молдавською стороною, Придністров’ю в новій федерації виділяється, швидше, роль автономії, ніж рівноправного суб’єкта. А кожен візит молдавського чиновника на лівий берег кишинівська влада сприймає мало не як зраду національних інтересів. Мера Кишинева, який відвідав нещодавно столицю ПМР, деякі молдавські медіа обвинувачували навіть в антипрезидентській змові з «сепаратистським режимом». Замість того, щоб закріпити створення нового державного утворення відповідним договором, як це зазвичай відбувається в міжнародній практиці, у Кишиневі відразу ж заходилися писати конституцію.

Насамперед — довіра. Статус потім

В Абхазії розмови про федеративну державу вважають пройденим етапом. «Шеварднадзе намагається повернутися в 1992 рік, коли Абхазія запропонувала Грузії встановити федеративні відносини. Нині нам не лише не хочеться повертатися в той час, а й навіть говорити про це», — саме так відреагували в Сухумі на пропозицію про федерацію, що пролунала з вуст грузинського президента.

Абхазці відмовляються прийняти головний політичний документ переговорного процесу — про основні принципи розподілу повноважень між Тбілісі та Сухумі. Лідери південнокавказької республіки ніяк не можуть змиритися з тим становищем, що Абхазія визнається частиною Грузії. «Незалежність Сухумі — факт, що став реальністю», — головний аргумент бунтівної республіки залишається незмінним.

Зустрічна пропозиція абхазців — зосередитися на розробці заходів зі зміцнення довіри між сторонами. Це ж саме пропонують і росіяни.

Правда, що саме має на увазі Білокам’яна, — зрозуміло не до кінця. Тому що багато кроків, зроблених росіянами на грузино-абхазькому напрямі протягом останніх півтора року, орієнтовані, швидше за все, на остаточний підрив цієї довіри. Інакше важко пояснити незаконне надання російського громадянства населенню Абхазії, придбання власності на території республіки фізичними особами під юрисдикцією РФ, поновлення руху потяга Сухумі—Сочі — без згоди на те грузинської сторони. А отже — порушення раніше досягнутих домовленостей.

Інша річ – спільні економічні проекти. А саме: відновлення залізниці, що проходить по території Абхазії та поєднує Грузію з Росією, про що ішла мова на сочинській зустрічі Шеварднадзе і Путіна у березні. Проект є предметом своєрідного торгу між Москвою та Тбілісі: грузинська влада погоджується на відновлення шляху, російська — сприяє у питанні повернення біженців до Гальського району.

Україна безпосередньо причетна до процесу зміцнення заходів довіри — як організатор третьої зустрічі грузинів та абхазів у Ялті (березень 2001 р.). До того ж, торік і позаторік Київ виділив 30 безплатних путівок в Артек для спільного відпочинку грузинських і абхазьких дітей. Донедавна висіла в повітрі ініціатива студентів Інституту міжнародних відносин провести спільну зустріч грузинських і абхазьких студентів — після відкладань у довгу шухляду надійшла відмова абхазів.

Проте якщо росіяни пропонують обмежитися поки що заходами зі зміцнення довіри, у Києві, зважаючи на все, схиляються до необхідності розпочати переговорний процес із політичного врегулювання абхазького конфлікту на основі вищезгаданого документа. В українській столиці підтримали ініціативу грузинського президента провести міжнародну конференцію з Абхазії — при співголовуванні США і Росії та за активної участі України і Туреччини. Заповзятливий Леонід Данилович навіть запропонував організувати цей захід у Ялті. За задумом грузинської сторони, на конференції варто обговорити весь комплекс питань — у тому числі й політичне врегулювання абхазької проблеми. Наскільки відомо «ДТ» із російського джерела, що заслуговує на довіру, відразу ж після схвалення ідеї Україною росіяни звернулися з пропозицією провести так звану Ялту-2: міжнародну конференцію, але із зміцнення заходів довіри.

Зрозуміло, що, на відміну від Придністров’я, тут слово України не таке вагоме. Значно легше було виявляти свою миротворчу ініціативу, коли наша країна була членом так званої Групи друзів генсека ООН по Грузії, для продовження членства в якій нам забракло одного голосу (нас не підтримали США). З усього видно, не стоїть на порядку денному в Києві і створення посади спеціального представника України в Грузії. Невже наше посередництво на Близькому Сході або на Балканах важливіше, ніж у Грузії, — адже по перших двох напрямах відповідні куратори є.

Можливо, наша присутність у цій південнокавказькій республіці була б помітнішою у разі заміни миротворчих сил СНД (представлених виключно Росією) міжнаціональними силами ООН. За наявною інформацією, грузинська сторона вже проводила консультації про новий мандат ООНівської місії в Грузії з метою надати їй військового компоненту. Адже ті 114 військових спостерігачів (а серед них і п’ять українських), що входять до складу місії нині, можуть діяти в кризових ситуаціях лише під прикриттям російських миротворців.

Втім, пропозиції грузинської сторони так і не було сприйнято. Група друзів визнала доречнішим інший варіант: безстрокове перебування в регіоні колективних сил СНД. Правда, безстрокове з застереженням: між Шеварднадзе і Путіним досягнуто домовленості, що коли одна зі сторін — абхазька або грузинська — прийме рішення про припинення миротворчої операції, Росія повинна його виконати.

Цей факт, вважають експерти, — красномовне підтвердження того, що грузино-абхазький конфлікт поки що не перебуває в зоні особливих інтересів Вашингтона. Швидше за все, США лише приглядаються до того, що відбувається. Хоча в посланні до Едуарда Шеварднадзе, яке минулого тижня привіз до Тбілісі колишній американський держсекретар Джеймс Бейкер від Дж. Буша, йшлося якраз про готовність Вашингтона активізувати свою участь у процесі грузино-абхазького врегулювання. На думку деяких аналітиків, саме в такий спосіб у Білому домі мають намір «віддячити» Грузії за участь в антитерористичній операції і слухняне виконання американських рекомендацій щодо грузинських парламентських виборів, запланованих на 2 листопада. Вони — «дружні поради» — також виявилися в кейсі колишнього держсекретаря, нібито особистого друга Шеварднадзе.