Помислити майбутнє

Відтоді, як людина усвідомила час, вона мріє зазирнути в майбутнє. Віщуни і футуристи були затребувані завжди, але в часи нестабільності, криз та пандемій їхня цінність зростала в рази. Колись їхніми послугами користувалися переважно монархи та жерці, в наші дні це стало прерогативою політиків і бізнесменів. Приголомшливе вторгнення технологій в усі сфери життя, стрімка, впродовж життя одного покоління, зміна структури продуктивних сил, товарних відносин, способів комунікацій, виникнення віртуальних цінностей та цілих індустрій даних зумовили потребу розуміти, що ж чекає на людство за обрієм усвідомлюваних подій. Сьогодні ми вже знаємо, яким бачили майбутнє наші предки 50 або навіть 100 років тому. Дуже потішно читати послання піонерів і комсомольців СРСР у XXI століття, в яких вони висловлюють упевненість, що ми живемо при комунізмі, освоїли Місяць і літаємо на Марс. Західні футурологи бачили майбутнє в більш прагматичних барвах, але віщунами теж виявилися досить слабкими.

Немає особливого сенсу докладно аналізувати їхні помилки та прорахунки, — вони зробили що могли. Але ось що турбує: про який світ майбутнього говорять сьогодні? Бо сьогодні ми маємо трохи кращі можливості для аналізу та екстраполяції щойно зароджуваних тенденцій, у тому числі з допомогою великого й жахливого Штучного Інтелекту, який замінив «поколінню Z» чарівника Гудвіна з Країни Оз. Картина, про яку дедалі частіше й гучніше говорять футурологи, має приблизно такий вигляд.

Увесь світ майбутнього обплутаний павутиною комунікацій, тисячами супутників і ретрансляторів. Життя перемістилося у «всесвіт-онлайн». Усі люди під’єднані до єдиного «розумного» віртуального простору (так-так, чіпування і все таке), функції держав зведені до мінімуму, всі сервіси регулюють приватні корпорації, серед яких найголовніші ті, хто керує потоками інформації. Зникнуть ЗМІ, театр і кіно, школи й університети, кожен стане сам собі професором, режисером і сценаристом. Всеосяжна віртуальна реальність — це світ без особистостей, географії, прив’язки до місця мешкання та спільнот, світ без їжі у, звичайному сенсі (що, мабуть, зле), однак і без традиційних кривавих воєн (що, мабуть, добре). Захоплення територій стане нецікавим, — набагато важливішим виявиться захоплення кібермереж. Медицина вирішить проблему продовження життя, виправлення вроджених вад, навіть вагітність обіцяють винести з жіночого лона в особливі капсули. Ось Реймонд Курцвейл обіцяє вічне життя вже у 2045 році. Все це можна назвати коротко — технологічний апокаліпсис, бо мережі (навіть кібернетичні) мають властивість заплутуватися, а вічне життя з нескінченно старіючим населенням призведе не просто до перенаселення, а до повної зупинки прогресу і, врешті-решт, до знищення самого життя.

Проблема ще в тому, що всім цим чудовим світом, породженим, очевидно, в камерах сенсорної депривації, хтось має весь час управляти. А для цього, як справедливо зазначив Воланд, «потрібно, що не кажіть, мати точний план на певний, хоч би якоюсь мірою більш-менш пристойний термін». Герой Булгакова говорив про «сміховинно короткий термін» у тисячу років. Але насправді ключовим тут є слово не «термін», а «план», точніше — точний план. Щоб ясно бачити майбутнє, його треба помислити. Тільки тоді можна буде поручитися і за свій власний завтрашній день, і за майбутнє всього людства.

Ми наблизилися до найтоншого моменту, бо з нами тут і зараз живуть ті, хто вже помислив наше майбутнє, саме таким, як було описано вище. І зробив це без нас, але для нас. Якщо зірки запалюють, отже це комусь потрібно. Нове майбутнє вже стає реальністю, щойно ми покірно переселяємося в онлайн: від «бульбашок» «френдів» Фейсбуку, Інстаграму, ТікТоку — й до дистанційного навчання, не відводимо очей від смартфонів навіть за кермом, читаємо та слухаємо тільки телеграм-канали і Ютуб. Ми змирилися з тим, що соціальні мережі не лише вивчають, а й трансформують нашу особистість, коригують смаки та спрямовують думки в потрібний бік. І ми йдемо назустріч побажанням алгоритмів, привчаючи дітей до планшетів і айфонів уже з малолітства.

При цьому виявляється, що ті, хто всім цим керує, живуть у трохи іншій реальності. У ній діти відлучені від магічних екранів з «яблуком», вони граються добрими старими конструкторами. Вони ходять у школи, де технології заборонено використовувати для навчання, а можна — тільки як сервіси. Там викладають живі вчителі і добре старе людське спілкування розглядається як символ статусу. Людський контакт, як написала про це New York Times, стає предметом розкоші. Айфони залишені для бідних, живе спілкування — предмет розкоші — прерогатива багатих. Інститути, які вивчають структуру споживання одного відсотка господарів життя, кажуть, що ті воліють обходитися без технологій скрізь, де тільки можливо. Ця функція віддана масам, решті 99%.

За результатами дослідження Національного інституту здоров’я США, діти, які проводять дві години за світним екраном, демонструють значно гірші показники інтелектуального розвитку, ніж ті, хто грається вживу й читає справжні книжки. Виявилося, що вміння складати віртуальні кубики не виробляє здатності робити це у фізичному світі. Образно кажучи, реальний контакт — це люксовий ресторан, екран монітора — фастфуд.

Очевидно, що самі собою жодні алгоритми світом управляти не можуть. Їх повинна створити людина. Своєю чергою, в ідеалі їх творець має бути наділений не тільки професійними знаннями, а й фантазією, смаком, моральними та етичними принципами, а такі речі в інтернет-супермаркеті не продаються. Перехід у віртуальну реальність може бути свідомим вибором, та аж ніяк не єдино можливим способом існування. Мораль же необхідна, щоб створювані механізми керування слугували загальному благу, а не стали інструментом насилля або маніпуляцій. Чіпована й «підключена» людина може садити дерева, а може спалювати книжки. Уже сьогодні соціальні мережі використовуються не тільки й не так для блага, як для поширення контенту досить сумнівної властивості. Хто відповість за те, куди людину майбутнього приведе всюдисуща всесвітня мережа?

На щастя, ідея, доведена до абсурду, неминуче перетворюється на свою протилежність. Багаті теж плачуть, і згодом неминуче виявиться, що у створених ними оазах справжнього життя живі й талановиті вчителі, лікарі, винахідники більше не живуть, — усі перейшли в онлайн. Бо людину неможливо посадити, як рослину в діжку, у відриві від решти рослин і чекати, що вона дасть результат. Соціальні контакти, культура, філософія, емоції й почуття, любов і пристрасть — необхідна умова виникнення та розвитку тих творців майбутнього, яких уже сьогодні прагнуть отримати для своїх дітей і бізнесів власники технологічних компаній. Мислити парадоксально ШІ не зможе. І хоча інколи складається враження, що людина не творить світ, у якому живе, а покірно рухається вслід за технологічною експонентою, яка невідь-звідки взялася, — однак спочатку був Логос. Нічим і ніким не контрольований розвиток уже привів нас на межу глобальної екологічної катастрофи, але потужності процесорів та обсяги пам’яті продовжують подвоюватися кожних три місяці, і часто лише для того, щоб додати графіки в Monster Hunter World. Чи впевнені ми, що така мета виправдовує засоби? Не можна мислити майбутнє, виходячи виключно з міркувань вигоди. Інтелект (ледь не сказав — розум, честь і совість) — найкоштовніший товар, і його на конвеєр не поставити.

На щастя, провісники майбутнього часто помиляються ще й у тому, що сприймають світ ніби єдиним і рівномірним. Насправді це, звісно ж, не так. І західним апологетам супертехнологічного завтра, можливо, буде цікаво дізнатися, що лідери Китаю регулярно відвідують Шаолінь і монастирі Тибету, де смиренно слухають їх настоятелів, а в Японії з особливим трепетом ставляться до стародавніх духовних практик і мистецтв, і чим далі країна йде в майбутнє, тим шанобливіше підтримують майстрів каліграфії, живопису кайга або театру кабукі. Культура і мистецтво становлять невід’ємну частину освіти в Південній Кореї, і вже ж, звісно, технологічні новинки є лише інструментом, та аж ніяк не замінюють живих учителів.

Майбутнє слід мислити не з погляду отримання ще більшого прибутку, хоча, звісно, це важливо. Метою має стати гармонійний розвиток людських спільнот, коли хочете — підвищення рівня щастя, дуже дбайливе й раціональне використання ресурсів, забезпечення особистої і суспільної свободи. Якби не сталася нинішня пандемія, її треба було б придумати, — важко уявити краще свідчення всеєдності людства. Найбагатші країни постраждали нітрохи не менше від слаборозвинених, ізоляція виявилася неможливою, і жодні бар’єри не стримали поширення вірусу. Або виживаємо всі, або ніхто, — і цей принцип варто брати до уваги, коли отримання вигоди та нагромадження багатств перетворюються на самоціль.

Майбутнє слід мислити в термінах загального блага, а не засобів його досягнення. Грубо кажучи, всесвітня глобальна мережа — вона навіщо потрібна? Які проблеми дозволить вирішити, і як саме? Ризикну припустити, що рівень інтелекту, особисті людські таланти, творчі якості індивідуума скоро будуть цінуватися так, як жодному апологету технологічного «завтра» й не снилося. Навчання математики потрібне не для того, щоб уміти рахувати, а для того, щоб розвивати логіку; малювання — для виховання відчуття гармонії та краси; література й іноземні мови розвивають пам’ять і вміння висловлювати свої думки. Баланс між знаннями і вміннями має зсуватися у бік останніх, а оцінки виставлятися — не за зубріння якихось правил, а за, образно кажучи, вміння розв’язувати коани. Якщо учень зможе відповісти на запитання, де була статуя Давида, перш ніж її видобув із брили мармуру Мікеланджело, будьте певні — з нього вийде чудовий мислитель майбутнього.

Поставте це ж саме запитання Гуглу. І самі вирішите, хто з них справжній творець.