Польська капітуляція як символ денаціоналізації Євросоюзу

Десятого жовтня президент Польщі Лех Качинський у присутності прем’єр-міністра Швеції, що головує в ЄС, Фредріка Рейнфельдта, голови Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозо, голови Європарламенту Єжи Бузека підписав Лісабонський договір.

Тепер «єврооптимістам» залишилося пройти чеський бар’єр. Якщо відбудеться й це, Європу може очікувати воістину революційна суспільна трансформація.

Прощання з націоналізмом

Визнання Косово відкрило нову сторінку в історії міжнародних відносин. Оголошена Генрі Кіссінджером у 2003 році «смерть Вестфальської системи» і, відповідно, безглуздість ідеї державного суверенітету починає набувати практичних обрисів.

Епоха модерну, під час якої єдиною легітимною формою існування європейських держав була так звана національна держава (nation-state), добігає кінця. У світовій політиці настає постмодерн, коли суверенітет цієї самої nation-state дедалі більше суперечить дотриманню прав та свобод людини.

У результаті формується так звана міжнародна система захисту прав людини, або, як тепер модно називати це поняття в європейських інтелектуальних колах, — мережа (ЄС зараз дедалі частіше позиціюється як пілотна мережева держава). Цей процес характеризується насамперед розпиленням влади: з-під ніг національних бюрократій владні повноваження стрімко розповзаються як угору — до різних наднаціональних інституцій, так і вниз — до так званих інститутів громадянського суспільства, або регіональних співтовариств.

Деякі дослідники називають це явище глокалізацією (термін запровадив англійський соціолог Р.Робертсон) — специфічною локальною реакцією на процеси глобалізації. Примітно, що при цьому регіони не розчиняються й не ізолюються, а формують локальний попит на глобальні тренди, виробляючи місцеві сценарії глобалізаційних процесів (приклад Косово тут показовий).

Інші називають цей процес германізацією Європи, тобто реалізацією концепції Європи регіонів, ідеології європейського регіоналізму, яка передбачає повноцінну інтеграцію, реальне самоврядування територій, кооперативний характер відносин Центру та регіонів, субсидіарність, солідарність, урахування історично сформованої культурної специфіки регіонів, соціальну спрямованість, пріоритет регіонального рівня влади і трансграничного співробітництва. Загалом, усе в дусі традиційної німецької геополітики — від середньоєвропейського проекту пастора Ф.Науманна до ідеї пан-регіонів К.Хаусхофера і концепції великих просторів
К.Шмітта.

Польське питання

Останнім часом поляки вважалися саме тими, хто взявся очолювати консервативний табір ЄС для впертого й методичного опору згаданій мережевій революції.

Проекту «Нова Священна Римська імперія» поляки намагалися протиставити власну ідеологему «Нова Річ Посполита», скрізь діючи за принципом «а Баба Яга проти», чи то буде питання релігії, абортів, евтаназії, одностатевих шлюбів, чи кількості місць у Європарламенті.

Це викликало надзвичайне роздратування у «просунутої» Європи. На сторінках преси час від часу з’являлася досить-таки образлива критика на адресу Польщі. Так, свого часу німецька газета Die Tageszeitung у сатиричному розділі опублікувала статтю під назвою «Молода польська картопля: набрід, який хоче домінувати у світі», а британська Financial Times прямо писала, що Польща, одна з країн великої шістки ЄС, стає «дедалі важчим та ізольованішим партнером».

З часу вступу в Євросоюз поляки стали болісніше сприймати розбіжності норм сучасної Європи з традиційними християнськими цінностями і традицією. Зростає песимізм щодо моделі сучасної західної демократії і, відповідно, кількість голосів, які віддаються за партії консервативного і навіть релігійно-фундаменталістського спрямування. У країні з’являється дедалі більше прибічників побудови держави за моделлю націоналістичної політики «епохи Пілсудського» Романа Дмовського — католицька держава польської нації.

Проте методичному тиску Брюсселя на «норовливих» членів ЄС можна тільки позаздрити. Щоправда, католики польської нації сподівалися на диво до кінця, причому небезпідставно. За день до підписання Лісабонського договору в ЗМІ з’являлися суперечливі дані. Спочатку польський телеканал TVN 24, із посиланням на голову бюро національної безпеки Олександра Щигло, повідомив, що «президент тримає своє слово» й підпише договір. Проте потім брат-близнюк польського президента Ярослав раптом спростував цю інформацію. Але, врешті-решт, усе для єврооптимістів закінчилося добре.

Тепер європейські консерватори надіються лише на впертість чеського президента.

Впертий Клаус і лондонська депеша

Наприкінці вересня 17 чеських сенаторів подали скаргу в конституційний суд країни, в якій попросили оцінити, чи відповідає Лісабонський договір Основному Закону Чехії. У заяві вони висловили побоювання, що Лісабонський договір закладає фундамент для створення наддержави на території Європи, що, на їхню думку, обмежить суверенітет країн—членів ЄС, у тому числі Чехії.

Президент країни Вацлав Клаус моментально вхопився за це і, коментуючи подання скарги, заявив, що до рішення суду підпису під Лісабонським договором не поставить (у травні нинішнього року договір ухвалив парламент, проте для його остаточної ратифікації потрібен підпис глави чеської держави).

Показово, що роком раніше в Чехії вже була спроба оскаржити конституційність підписання Лісабонського договору. Тоді відповідну скаргу подавав сам чеський президент. У ній він також висловив побоювання, що договір обмежить суверенітет Чехії. Щоправда, в листопаді 2008 року конституційний суд ухвалив, що ратифікація документа не порушить Основного Закону країни. Швидше за все, таке саме рішення чеський КС прийме й цього разу.

На що ж тоді надіється Клаус? Очевидно, за старою чеською звичкою, на Лондон. За повідомленням популярного чеського видання Respekt, наприкінці вересня президент отримав особистий лист від глави британських консерваторів. У ньому Девід Кемерон повідомляв, що після виборів, які він, зважаючи на все, виграє і обійме крісло прем’єр-міністра, у Великобританії буде оголошено референдум щодо Лісабонського договору. А тому британські консерватори просять, щоб їхній ідеологічний однодумець Клаус почекав із підписанням договору.

Зважаючи на все, КС Чеської Республіки більш як півроку не чекатиме. А це означає, що Клаусові треба шукати нові способи тягнути час. Чи піде він на це? Адже вже тепер у єврооптимістичних ЗМІ проходить масована піаратака, де чеському президентові ліпиться стійкий імідж передавального механізму британських консерваторів, що діє проти чеських законів (договір ухвалює парламент, а президент тільки ставить підпис), проти чеських інтересів (дальше зволікання питання вочевидь шкодить іміджу Чехії за кордоном) і, зрозуміло, проти інтересів переважної більшості в Євросоюзі, де чекають, коли нарешті, розібравшись із рамковими правилами власного функціонування, можна буде взятися за важливіші питання.

На фінішній прямій?

Тим часом наприкінці вересня президент ФРН Хорст Келер підписав пакет супровідних документів до Лісабонського договору, також було підготовлено офіційну грамоту про ратифікацію. Тим самим процедуру затвердження Лісабонської угоди в Німеччині завершено.

Канцлер Німеччини Ангела Меркель висловила задоволення у зв’язку з завершенням процесу ратифікації договору, підкресливши, що це можна вважати закономірним результатом недавнього головування Німеччини в Євросоюзі.

Тепер залишаються маленькі тонкощі: конституційний суд Чехії має повторити свій єврооптимістичний вердикт до весни 2010 року, коли у Великобританії повинні відбутися парламентські вибори.

Проте, навіть якщо й цього разу, як у випадку з проектом європейської Конституції 2005 року, щось там «не зростеться», немає сумнівів, що мережева Європа врешті-решт впорається з «вандейським» опором європейських ретроградів. Те, як націоналістів змогли переграти в питанні Конституції ЄС, —
наочне свідчення цього. Європейська Рада, що відбулася у Брюсселі в червні 2007 року, зламала опір консерваторів шляхом проведення тези про так звану подвійну більшість. З 2014 року для прийняття рішень буде достатньо кваліфікованої більшості (qualified majority voting) у 55% держав, які проголосували «за», що становлять 65% населення ЄС.

Таким чином, крок за кроком континент рухається у бік десуверенізації національних європейських держав на користь утворення єдиної європейської держави-суверена.

Логіка історичного процесу невблаганна. Мережева європейська революція входить у свою вирішальну стадію.