ПОЛІТИКА ВІДЧАЮ

Нечисленні оптимісти, котрі сподівалися на нормалізацію ситуації на Близькому Сході після саміту в Шарм-ель-Шейху, були вкотре розчаровані. Тендітні паростки миру, про які ми писали тиждень тому, було грубо розтоптано черевиками ізраїльських солдатів і палестинських повстанців. Лічильник людських життів, принесених на вівтар боротьби за землю, лише за географічними назвами якої можна вивчати і Коран, і Старий, і Новий Заповіти, знову почав працювати на повну потужність.

Як і раніше, кожна сторона конфлікту бачить себе жертвою: ізраїльтяни — навмисних планів Арафата з дестабілізації обстановки, палестинці — провокацій Ізраїлю, який чіпляється за свої володіння на окупованих територіях.

Ізраїльтяни звинувачують лідера Палестини у відмові виконати домовленості, досягнуті в Єгипті, вважаючи, що виступи палестинців організувало керівництво автономії. Саме тому Барак заявив про тимчасовий вихід його країни з мирного процесу. Арафат же натомість сказав, що це не є несподіванкою для нього і що народ Палестини продовжує «похід на Єрусалим». Тим, хто не готовий визнати Єрусалим столицею Палестини, Арафат порадив «іти до дідька».

Переконавшись у неминучості наростання хвилі насильства на Близькому Сході й у нездатності Ясіра Арафата приборкати палестинських екстремістів, ізраїльський прем’єр Ехуд Барак пішов на жорсткі заходи. Він наважився сформувати коаліційний кабінет, назвавши його надзвичайним урядом національної єдності Ізраїлю, куди запросив ультраправих із партії «Лікуд».

Мотиви таких дій ізраїльського лідера більш ніж очевидні. Таким чином він розраховує на можливість продовжувати пошуки шляхів до укладання угоди з палестинцями, заручившись заодно підтримкою «яструбів» у парламенті. За рахунок цього він може звести до мінімуму ризик розпрощатися зі своєю теперішньою посадою. Річ у тому, що Барак втратив підтримку більшості в законодавчому органі три місяці тому. І до 30 жовтня, коли Кнесет збереться на сесію, прем’єр просто зобов’язаний представити депутатам новий кабінет, що зробити без участі Аріеля Шарона в коаліції буде вкрай важко.

У нинішній ситуації Барак усе одно шукатиме миру. Він як ніхто інший чудово розуміє, що, продемонструвавши власну нездатність стримати насильство, не виключено що наштовхнеться на сумну перспективу призначення Кнесетом дострокових виборів. А уряд єдності може бодай ненадовго убезпечити чинного прем’єра від такого розвитку подій і дати йому час для приборкання насильства та відновлення вотуму довіри з боку ізраїльських громадян. З другого боку, входження представників опозиційної партії «Лікуд» до уряду неминуче викличе погіршення стосунків правлячої партії Барака з поміркованими політичними силами, представленими в парламенті, й обумовить у країні нову політичну кризу. До того ж, такі жорсткі кроки обов’язково примусять Арафата вжити адекватних заходів, що, зрештою, зводить шанси сторін досягти мирної угоди, практично, до нуля.

Дострокові ж вибори в Кнесет, рішення про які законодавчий орган країни може прийняти на зимовій сесії, що відкривається передостаннього дня жовтня, можуть поставити хрест на кар’єрі Барака як прем’єр-міністра Ізраїлю. Після чотирьох тижнів кривавого протистояння на ізраїльських землях рейтинг прем’єра ввійшов у круте піке.

Останні опитування громадської думки свідчать про високі шанси на повернення до влади Беньяміна Нетаніягу. За дослідженням настроїв ізраїльтян, проведеним інститутом Геллапа, екс-прем’єр Ізраїлю, який ще навіть привселюдно не висловив свого бажання взяти участь у виборчих перегонах, здобув би на виборах голоси 41-го відсотка виборців, а Барак — лише 27-ми. Навіть такий одіозний політик як Аріель Шарон випередив би чинного прем’єра, набравши в такому разі більше 31-го відсотка голосів.

Щоб не допустити свого провалу на виборах, нинішній прем’єр і зважився на створення уряду національного порятунку. Минулої неділі його представники отримали вказівки активізувати переговори з іншими політичними силами, представленими в парламенті Ізраїлю, для досягнення згоди про формування нового кабінету.

Слід також враховувати, що, сформувавши такий уряд, Барак змушений буде поділитися владою з «Лікуд». За даними окремих джерел, Шарон претендує в новому кабінеті на посаду віце- прем’єра чи міністра закордонних справ з отриманням повного доступу до всіх матеріалів, що стосуються питань безпеки й дипломатії. Він також розраховує отримати право накладати вето на будь- які рішення уряду у сферах безпеки та зовнішніх відносин Ізраїлю, а також наполягає на паритетній присутності в уряді представників лівого та правого політичних крил країни і наданні певних міні- стерських посад представникам його партії.

Створення в Ізраїлі коаліційного надзвичайного уряду національної єдності неминуче погіршить перспективу врегулювання відносин між ізраїльтянами та палестинцями. Прибічники партії «Лікуд» не сприймають ідею поділу Єрусалима і відомі своєю вкрай жорсткою позицією щодо Палестини. До того ж, араби люто ненавидять лідера цієї партії Аріеля Шарона за знищення палестинських таборів у Лівані 1982 року, а в самому Ізраїлі він відомий як жорсткий критик поступок, на які пішов Барак торік у Кемп-Девіді, і взагалі як противник формули «мир за території». Наприкінці вересня саме візит Шарона на Храмову гору став приводом нинішнього палестино-ізраїльського конфлікту.

Лідер ізраїльських «яструбів» також прибічник жорсткішої позиції його країни в питаннях національної безпеки. Відповідно до політичної платформи «Лікуд», прийнятої чотири року тому, партія домагатиметься виведення зі Східного Єрусалима сил безпеки та політичного апарату Палестини, а також вилучення всієї зброї на палестинських територіях.

Необхідно наголосити, що Шарон, зі свого боку, має потужний стимул для входження до коаліційного уряду Барака. Попри те, що він очолює «Лікуд», багато в чому його становище в партії залежить від підтримки екс-прем’єра Ізраїлю Беньяміна Нетаніягу, який досі вважається одним із її неофіційних лідерів. А погодившись на союз із Бараком, Шарон зміцнює свою позицію в уряді країни без участі в передвиборній боротьбі, результат якої цілком може бути не на його користь.

До речі, сам Нетаніягу заявив, що розглядає альянс «Лікуд» із Бараком лише як тимчасовий. «Щойно небезпека відступить, — сказав він, — ми повинні знову дати людям можливість вибирати між шляхом послідовних поступок і жорсткої позиції, котру пропонуємо ми».

Барак і Шарон — ідеологічні антагоністи, і їм буде надзвичайно важко знайти консенсус у виборі політики, яку має проводити Ізраїль у відповідь на палестинську інтифаду. З другого боку, обидва ці політики керуються однаковими мотивами — утримати в руках політичну владу. Адже у випадку призначення дострокових виборів виграє лише Беньямін Нетаніягу, а Барак із Шароном неминуче програють, що явно не влаштовує ні першого, ні другого. Прем’єр Ізраїлю чудово усвідомлює, що уряд національної єдності Ізраїлю завдасть непоправної шкоди близькосхідному мирному процесові (який, до речі, перебував у центрі політичної платформи Барака на останніх виборах), але розвиток подій за іншим сценарієм був би для нього ще більш небезпечним і неприйнятним.

Як ми вже зазначали, для ізраїльського лідера багато що може вирішитися 30 жовтня, для Арафата ж знаменним днем є 15 листопада. Саме на цей день він укотре відклав проголошення незалежної палестинської держави. Попри те, що ця подія вже неодноразово переносилася, за нинішніх умов він усе ж може піти на оголошення в односторонньому порядку незалежності Палестини. Зрозуміло, що таке рішення розлютовані натовпи на вулицях палестинських міст сприйняли б з ентузіазмом: віра в те, що державність можна здобути не шляхом переговорів із ненависним ворогом, а продовжуючи повстання, сьогодні серед палестинців сильна як ніколи. Певна річ, із розмов на цю тему зі світовими лідерами Арафат уже знає, що проголошення незалежності в односторонньому порядку не дасть йому ніякої підтримки за кордоном. Але цілком можливо, що в нього просто не буде іншого вибору.

Адже заяви ізраїльтян, що саме палестинці — призвідники перестрілок на Західному березі й в околицях Єрусалима, в основному відповідають дійсності. Багато хто на палестинських територіях переконаний, що поновлення конфлікту з Ізраїлем — це єдина життєздатна альтернатива процесові врегулювання, який не приніс їм поліпшення життя. І не рахуватися з цим Арафат не може.

З цього випливає, що й ізраїльський, і палестинський лідери можуть зараз вдатися до акцій, про які в більш мирні часи не могли б і подумати. При цьому обидва розуміють, що дії кожного з них, зрештою, лише ускладнять ситуацію. Саме тому журналісти називають політику, яку проводять і Барак, і Арафат, політикою відчаю.

Не дивно, що за таких умов ізраїльська армія готується до затяжної кампанії озброєних протестів на палестинських територіях, розраховуючи, що вона триватиме щонайменше два-три місяці. За проведеним військовими аналізом, можливість повномасштабної регіональної війни невелика, проте збройні сутички напевно триватимуть, попри спроби посередників організувати мирні переговори. Крім того, ізраїльські військові вважають, що насильство може незабаром поширитися і на кордон Ізраїлю з Ліваном, звідки можливий напад бойовиків «Хезболла» чи палестинських екстремістів. Судячи з усього, довгожданий мир на Близькому Сході до кінця нинішнього тисячоліття так і не настане.