ПОЛІТИЧНІ МЕТАФОРИ І ПОЛІТИЧНІ СЮЖЕТИ ЗАМІТКИ ДО ДІАЛОГУ УКРАЇНА – ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СОЮЗ

Дозволимо собі почати із банального твердження: діалог України з Європейським Союзом розгортається не дуже ефективно. Останнім часом він дедалі більше скидався на «діалог глухих», як про це говорить відомий британський політичний аналітик Дж. Шерр. Але у даному випадку партнери не стільки не чують (або не хочуть чути) одне одного, скільки не завжди розуміють співрозмовника. У цій ситуації виникає необхідність пошуку спільної мови, яка набуває самостійного значення. Справді, коли комунікація точиться вільно – ніхто, як правило, не замислюється над значенням слів, але коли у спілкуванні з’являються перешкоди, доречно запитати, чи розуміють одна одну обидві сторони діалогу, чи користуються вони спільними поняттями і чи не виходить так, що, вживаючи, на перший погляд, однакові слова, насправді говорять про різні речі.

Увага до слів та понять, коли йдеться про політику, цілком обгрунтована, адже політична діяльність – це насамперед діяльність дискурсивна, тобто така, що здійснюється у вигляді «розмов» та різноманітних текстів. Політики не завжди усвідомлюють це, скидаючись на мольєрівського Журдена, який не здогадувався, що говорить прозою. Політична реальність створюється власне тим, що сказано чи написано, а кожен публічний вислів чинного політика тотожний суспільному вчинкові, хоча зміст такого вчинку не дорівнює буквальному значенню слова. Не варто, як це часто роблять, протиставляти у політиці слова (риторику, декларації) дійсності. Коли ми уважніше приглянемося до слів, перед нами можуть відкритися нові аспекти політичної реальності.

Отже, наскільки дійова українська риторика з питань євроінтеграції і який зміст стоїть за нею? Як він впливає на політичну аргументацію і на ефективність політичного діалогу? Наскільки ключові євроінтеграційні поняття, що їх вживають в Україні, узгоджуються з розумінням інтеграційних процесів, яке існує в Європейському Союзі? На ці запитання певною мірою дозволяє відповісти сучасна техніка лінгвістичного аналізу. Вона дає можливість вийти за межі практично-інтуїтивного розуміння політичних текстів і дістатися глибшого рівня їх змісту.

Перший висновок, якого доходимо внаслідок цього аналізу, – українська євроінтеграційна риторика побудована як своєрідна «риторика ображених».

Нація або держава регулярно постають у політиці в образі окремої особи (індивіда), з притаманною саме окремій особі логікою дій і з відповідною оцінкою цієї особи, зокрема моральною. Ми весь час вживаємо такі, наприклад, словесні формули (і зовсім не помічаємо їхньої метафоричності): Україна висуває пропозиції, Німеччина розпочинає діалог. У ситуації збройного конфлікту країні-ворогові обов’язково приписують такі індивідуальні людські риси, як підступність та жорстокість.

Справді, з суто раціонального погляду, державі як такій недоречно приписувати можливість відповідати, висувати їй звинувачення у підступності, зухвальстві, агресивності, дорікати за непослідовність, нерішучість або, навпаки, схвалювати її політичні дії, як схвалюють індивідуальні вчинки, однак насправді саме таким чином постійно описують, оцінюють і, головне, розуміють зовнішню політику різних країн. Такі метафори не є риторичною прикрасою. Вони відбивають конкретний спосіб сприйняття політичних подій, і, що ще важливіше, цей спосіб сприйняття впливає (часто непомітно для діячів політичного владного простору і навіть для експертів) на характер відповідних рішень і дій, на засоби ведення політичного діалогу.

Постава України, починаючи майже з моменту проголошення незалежності, але найбільш виразно після відмови від ядерної зброї, була тотожною позиції особи, що з повним правом і цілком щиросердо простягає руку дружби тим, кого вважає приятелями та партнерами. Звичайно, коли ці партнери не здійснюють симетричних дій, тобто не відповідають взаємністю, така особа відчуває образу. А далі відчуття образи, відчуття того, що з Україною поводяться несправедливо, проникає у політичні тексти, переважно не на рівні відкритих формулювань типу «нас ображають», а в прихованому вигляді. Це відчуття позначається на загальному тоні ведення політичного діалогу і проривається у ледь завуальованих закидах. Один з прикладів – поширена фраза «ми в Європі нікому непотрібні, нас там ніхто не чекає».

Ще один приклад — з офіційної політичної промови. Там сказано: «Тоді (у 1991 р. — Авт.) європейський експрес прослідував повз українську станцію практично не збавивши швидкість». Цей образ, що підкреслює розчарування України і намагання довести цей закид до європейських партнерів, попри всю його позірну виразність, мимоволі викликає в уяві постать здивованої людини, що стоїть на пероні, розгублено вдивляється у вікна швидкого потягу, який чомусь не зупиняється і мчить далі, а на обличчі в неї – вираз розчарування й нерозуміння: чому її залишили, і що, власне, відбувається? Найгірше, однак, що ця розгублена і непрезентабельна постать, за законами політичного жанру, прямо і безпосередньо ототожнюється з Україною.

Однак ця картина може втратити зворушливість, якщо знайдеться незацікавлений спостерігач, який запитає: а чому ця особа не потурбувалася про те, щоб заздалегідь придбати квиток?

Дорікань не позбавлені навіть тексти аналітиків, наприклад, коли говориться, що Румунію і Болгарію запросили до Європейського Союзу, а Україну – ні (продовження таких висловів – «це несправедливо» — подумки відтворюється дуже легко). Загалом, за «риторикою несправедливого ставлення» відчувається брак впевненості. Постава ображеної особи породжує також вислови на зразок «не хочете нас, ну то й не треба», також вельми поширені в українському політичному дискурсі.

Звичайно, у громадянина України, що небайдужий до долі своєї держави, є певні підстави для таких емоцій. Однак побудова політичного діалогу з допомогою закидів і дорікань навряд чи здатна дати бажаний результат, особливо коли цих дорікань багато. Скаржитися партнерам на них самих, дорікати за несправедливе ставлення до України — усе це може звести нанівець найбільш продумані і переконливі аргументи на користь можливості та бажаності майбутньої інтеграції України в ЄС. Адже партнери, відчуваючи цей тон звинувачень, замість того, щоб виправдовуватися і просити вибачення, закономірно демонструють відому, на жаль, українським дипломатам реакцію «ввічливого роздратування». Зрозуміло, що на цьому тлі обговорювати конкретні питання стає вкрай важко.

У формуванні риторичного і ментального простору проблеми європейської інтеграції України одне з ключових місць належить метафорі «шлях до Європи». Але що насправді стоїть за нею? Насамперед шлях – це пересування у просторі. І, оскільки ми маємо справу з живою метафорою, яка не втратила конкретної образності, це означає, що підсвідомо ми виходимо з припущення, буцімто для європейської інтеграції Україні необхідно зрушити з місця, пересунутися у просторі, щоб опинитися якимось чином у Європі. Такий алогічний образ повсякденної свідомості, зрештою, відбиває недостатній рівень усвідомлення українцями своєї європейської ідентичності.

(Для порівняння – відносини з Росією подаються зовсім іншим чином. Для того, щоб будувати відносини з нею, треба лише «не повертатися до Росії спиною», тобто пересуватися у цьому разі непотрібно. Загалом, щоб показати відносини з Росією, ключовою є інша політична метафора — стосунків спорідненості. Навіть якщо ми не застосовуємо щодо Росії висловів типу старший брат/сестра – це не має значення. Уявлення про спорідненість продовжують існувати на глибшому рівні. Наприклад, у вислові «Росія була, є та буде нашим союзником і партнером» у прихованому вигляді міститься значення спорідненості. Адже тільки стосунки спорідненості даються людині назавжди (брат був, є та буде братом), натомість взаємини партнерства і союзництва можуть бути припинені, залежно від обставин.)

Повертаючись до поняття шляху, треба сказати, що ідея дороги як засобу досягнення цілі універсальна, але річ у тому, що є різні дороги (стежка, траса, дистанція тощо), і шлях – це конкретний вид дороги. Українське слово шлях не має повних відповідників в інших мовах, це не зовсім те ж саме, що російське слово путь. Одна з його особливостей, відзначена Т.Радзієвською, це те, що український шлях – частина традиційного сільського пейзажу, інакше кажучи, шлях – це природний, а не штучний, створений руками людини об’єкт. Поняття шляху пов’язане з цілою низкою супутніх обставин. Так, рухаючись шляхом, неможливо точно визначити час, який потрібен для його подолання (шлях – це не дистанція, не автострада і не залізниця). Зрозуміло одне: якщо вже шлях – то він обов’язково довгий. Зі шляхом стійко пов’язані уявлення про важкість такого пересування (недаремно ми говоримо – важкий шлях, а легкою може бути, швидше, дорога), про перепони, які постають на шляху, про небезпеку, яка чатує за кожним поворотом. На шляху можна заблукати, тому на ньому відшукують дороговкази. В українському політичному дискурсі, наприклад, натрапляємо на закономірну фразу: Польща – це наш дороговказ до Європи. Взагалі, шлях краще долати з супутниками (на відміну від дистанції, яку спортсмен має пройти сам). Відповідно, маємо гасло: «До Європи — разом з Росією». Справді, у метафори власна логіка, і нікого вже не цікавить, що Росія, на відміну від України, не проголошувала намірів вступу у майбутньому до Європейського Союзу, і ніхто не запитує – до якого пункту ми рухаємося разом, бо на шляху цих пунктів не передбачено.

Важливо, що на шляху треба бути обережним, поспішати на ньому, на відміну від спортивної дистанції, недоречно. Тут треба не так рватися вперед, як зважувати кожен крок. Звідси постійні посилання на неприпустимість поспішних рішень, побоювання рухатися надто швидко і т.п. Відтак створюється і підтримується поширена в українській політиці ілюзорна й небезпечна думка, що повільність у прийнятті політичних рішень здатна уповільнити і знешкодити дію можливих негативних наслідків. Хоча насправді невчасне рішення може породжувати неконтрольовані наслідки (але для того, щоб збагнути це, уже потрібен образ не сільського шляху, а сучасної автостради).

Коротше кажучи, зі словом шлях пов’язаний цілий сюжет з розписаними і конкретними деталями.

Таким чином метафора «шлях до Європи» відбиває конкретний образ процесу євроінтеграції і водночас, що найголовніше, певним чином програмує подальші дії в цьому напрямку. За нею стоїть сценарій дій, і політичні діячі, користуючись цим позначенням, не в змозі вийти за його межі. З допомогою цієї метафори ми малюємо євроінтеграцію як тривалий, складний, небезпечний і погано передбачуваний процес. Чи слід дивуватися, що саме так усе й виходить?

Однак останнім часом простежується зменшення частоти використання метафори шлях до Європи. Закономірним чином це відбувається одночасно з постановкою питання про конкретні часові межі, у які планується досягнення євроінтеграційних цілей. Але там, де нас закликають не поспішати з євроінтеграцією або коли згадують про рух до Європи разом з Росією, шлях з’являється знову.

Про відмінності у сприйнятті політичної дійсності у нас і у наших партнерів по політичному діалогу свідчать відповідні метафоричні вживання в політичному дискурсі Європейського Союзу. Якщо в Україні процеси інтеграції усвідомлюються через поняття шляху, то в ЄС воліють у таких випадках говорити про «пройдену відстань (дистанцію)». Загалом, говорячи про питання розширення Євросоюзу і про оцінку діяльності країн-кандидатів, тут віддають перевагу метафорі спортивної боротьби. На відміну від пересування шляхом, біг на дистанцію чітко хронометрується, тут цінується швидкість, а не повільна обережність. В оцінці процесу розширення діє принцип індивідуальної оцінки здобутків країн-кандидатів. У таких умовах ні в кого не виникає бажання марнувати час, той, хто відстає, повинен надолужувати. Для країн-кандидатів в офіційних документах ЄС сформульовано навіть спеціальний принцип — «наздоганяти, ліквідувати відставання».

У цьому сюжеті заохочуються і беруться до уваги саме індивідуальні результати — у спортсмена немає попутників, у нього є суперники. Звичайно тут реалізується загальне поняття конкуренції — одне з найважливіших в усій західній культурі.

Усе це свідчить про те, що причина моментів непорозуміння в діалозі Україна — ЄС — відмінності у стійких соціальних, культурних та політичних моделях. Але ці бар’єри, у принципі, не є нездоланними, за умови, що обидві сторони добре усвідомлюють їхню природу. Оскільки Україна у цьому діалозі сторона зацікавленіша, слід приділяти більше уваги таким розходженням, не докоряти партнерам, не нехтувати принципами й системою аргументації, які використовує протилежна сторона, а уважно вивчати їх і спробувати повернути це на свою користь.