Північний вимір євроінтеграції України — які перспективи?

З початком липня Стокгольм перейме від Праги президентство в Євросоюзі. Для України це може означати початок нового етапу співпраці з ЄС, наповненого конкретними кроками на шляху до членства в цій організації. Адже Швеція — одна з нечисленних держав «старої Європи», яка однозначно підтримує євроінтеграційні прагнення Києва.

Можна сказати: ну то й що з того? Адвокати подальшого розширення ЄС на схід, крім Швеції, – мало не всі держави, які вступили до цієї організації 2004 року (зокрема Польща та Чехія, що головує нині в ЄС), а перспектива українського членства як була примарною, так примарною й залишається. Однак позиція таких столиць як Варшава, Прага чи Вільнюс, з одного боку, та Стокгольм і Копенгаген, з іншого, — це, як кажуть одесити, дві великі різниці. Тож спробуймо проаналізувати, чому саме так і в чому полягає відмінність між шведським та, наприклад, польським планом.

Скандинавія входить до гри

На перший погляд, становище Стокгольма і Варшави та мотиви їхньої східної політики — надзвичайно збіжні. Так може здаватися, оскільки останнім часом дипломатія двох сусідів по Балтиці намагається створити враження справного тандема, який спільно лобіює ідеї «східного партнерства».

Однак насправді все зовсім інакше. Проукраїнське становище Праги, Варшави чи Вільнюса нікого в Європі не дивує і не вражає. Всі звикли, що «новачки» при кожній нагоді висловлюватимуть підтримку розширення ЄС, керуючись вимогами «історичної справедливості», солідарності та іншими, радше, морально-емоційними аргументами. Водночас у тій-таки Польщі бракує дебатів про те, чи ці декларації проявляються на практиці. Чи Польща як сусід України справді робить щось конкретне для інтегрування бодай транспортної системи та економіки України в ЄС, чи, може, вона не хоче бачити справжніх проблем і викликів, зосереджуючись натомість на дипломатичних іграх? Дивлячись принаймні на невирішені проблеми на спільному кордоні та небажання проукраїнських еліт Польщі підтримати конкретні проекти, які зближують Україну з Європою (в тому числі програми «Балтійська Україна»), у першому можна сумніватися.

Тим часом Стокгольм поводиться з точністю до навпаки. Тут емоційні чинники (наприклад, пам’ять про Полтавську битву) відіграють лише допоміжну, мотиваційну роль для конкретних проектів та завдань, які хоче здійснити Стокгольм. На відміну від Варшави та Праги, Стокгольм зробив ставку на партнерство з Києвом не тому, що «так треба», а виходячи з холодної калькуляції власних інтересів. У прагматичній Європі саме така поведінка, а не польська чи чеська, сприймається з визнанням та пошаною, про що свідчить також блискуча кар’єра шефа шведської дипломатії Карла Більдта.

Новий європейський лідер?

Так склалося, що перспектива глибшої інтеграції України з ЄС пов’язана саме з особою цього амбітного міністра закордонних справ. Тому варто кількома словами окреслити характеристику цього неординарного політика, який після прийняття Лісабонського трактату має великі шанси очолити спільну європейську дипломатію.

Політична кар’єра Більдта — це один ряд успіхів. Політичну діяльність він розпочав дуже рано — діяв у молодіжній організації консервативно-ліберальної партії, а у віці 30 років став депутатом шведського парламенту. Через сім років очолив свою політичну силу — Помірковану партію (MSP). Більдт із самого початку відрізнявся від здебільшого нудних шведських політиків своїми виразними поглядами та поведінкою, яка інколи перебувала на межі арогантності. Ці виразні риси й харизма допомогли у перемозі 1991 р. правих сил і формуванні коаліційного уряду, який очолив, власне, Карл Більдт.

Уряд Більдта переорієнтував економіку в напрямі лібералізації: він істотно знизив податки, зрізав публічні видатки, приватизував дер­жавні компанії та сферу охорони здоров’я. Реформи були пов’язані з переговорами у справі членства Швеції в ЄС, ініційованими й завершеними, власне, урядом Більдта. Після відставки 1994 року цей амбітний політик працював спеціальним представником ЄС у Боснії і Герцеговині, що істотно збагатило його політичний досвід.

Час підготовки до контраверсійного для скандинавів членства в ЄС був ключовим для формування того, що нині можна окреслити як «доктрина Більдта». Це й зрозуміло, бо якби тоді Більдт не привів свою країну в Євросоюз, то нині він як міністр закордонних справ міг би пропагувати хіба що перспективу членства України в Європейській асоціації вільної торгівлі та Євро­пейському економічному просторі, а не переформатування зовнішньої політики співтовариства. Тоді шведи побоювалися, що унікальна своїм характером і цінностями Скандинавія втратить свою ідентичність і буде змушена підкоритися «великим гравцям», які захочуть розширити свою зону впливу на стратегічне для шве­дів Балтійське море. Почасти така загроза стає реальністю (за домінування на Балтиці зі шведами змагається російсько-німецький тандем), а Карл Більдт відтоді робить усе, щоб цим тенденціям протидіяти.

Рецепт може бути тільки один. Швеція має не тільки захищати свої позиції на Балтиці від німецько-російського домінування (наприклад, блокуючи балтійську трубу), а й виходити вперед із власними ініціативами, будуючи сферу впливу далеко поза межами Балтії.

Що це означає на практиці? Досить подивитися на мапу, і все стає зрозуміло: шведам не до вподоби надмірне зростання політичної ваги Німеччини та Росії. А щораз виразніший союз цих держав, націлений на зміну розкладу сил на Балтиці (символом чого став Північний газопровід), — це для деяких шведських політиків сигнал, що діяти треба швидко й дуже активно. Саме так вважає шведський міністр закордонних справ, який має чітке й доволі контраверсійне бачення активної ролі Швеції як регіонального лідера не тільки Північної, а й Центрально-Східної Європи.

Отож «доктрина Білдта» перед­бачає таке: відтиснути Росію якомога далі від Балтики. А це можливо зробити лише шляхом зміцнення незалежності колишніх радянських республік та глибшого інтегрування їх із Заходом. Саме тому Більдт активно підтримував дві останні хвилі розширення ЄС, а нині він є палким прихильником прийняття до Євро­союзу України, Молдови та Грузії. Нарешті, саме тут слід шукати причину ініціювання програми «Східного партнерства».

Помітне останнім часом посилення активності шведської дипломатії на південно-східному напрямі — це й один зі способів збільшити політичну вагу Стокгольма в євроспільноті. Карл Більдт хоче стати шефом європейської дипломатії, а на цю посаду потрібен політик великого формату, з чітким баченням зовнішньої політики спільноти.

Що цікаво, Карл Більдт ніколи не приховував свого негативного ставлення до Росії. «У нас є сильні аргументи, щоб нагадати: півстоліття тому Гітлер використовував ту ж саму доктрину, що сьогодні Путін, аби підкорити значні простори Центральної Європи», — сказав під час російсько-грузинського конфлікту Більдт. Якби такі слова промовив високий рангом політик із Польщі, Чехії чи Естонії — з європейських столиць і Москви лунали б сигнали обурення. Тим часом зі шведським міністром воліють не конфліктувати, і жодної негативної реакції не було. Це свідчить про те, що його амбіції очолити європейську дипломатію небезпідставні — амбітний швед справді шанований у Європі і має шанс докорінно змінити обличчя зовнішньої політики спільноти. Звісно, якщо його плани щодо шведського головування в 2009 році таки завершаться успіхом.

Північній вимір євроінтеграції України. Чи здатні українські еліти його формувати?

Чого очікувати від шведського головування в ЄС? Крім названого вже пріоритету співпраці зі східними сусідами спільноти та протистояння імперським амбіціям Росії, Швеція має ще два пріоритети. А саме: турбота про екологію і розвиток соціального капіталу (що вписується у скандинавську модель добробуту), а також співпрацю в басейні Балтійського моря. Що цікаво, і тут відведена певна роль Україні — а конкретно Волинській, Львівській та Закарпатській областям, які в номенклатурі ЄС належать до... Регіону Балтії.

До речі, недавно делегатів із цих областей запросили до праці в рамках єврорегіону «Балтика», і тепер секретаріат цієї організації чекає реакції української сторони. Зокрема в другій половині лютого в польському Ольштині відбудеться засідання робочої групи «транспорт», і участь у ній українських делегатів більш ніж бажана.

Намагання Стокгольма привернути увагу Євросоюзу до регіону Балтійського моря не мають нікого дивувати. Пріоритетом шведського головування буде підготовка європейської стратегії для Балтійського моря, над чим також можуть працювати делегати з України (за посередництвом згаданого єврорегіону). І саме в такий спосіб Швеція планує поєднати два пріоритети: зміцнення Балтії та інтегрування південного сходу Європи в єдине європейське русло. Ефектом такої політики може бути формування північного виміру європейської інтеграції України, наповненого конкретними українсько-польсько-скандинавськими проектами з царини екології, транспорту та гуманітарної сфери.

Спільною рисою цих проектів є те, що кожен із них на шляху інтегрування України з Європою прибирає один із невеликих бар’єрів, які, з перспективи всієї країни, можуть здаватися не вартими уваги. Саме тому вони й залишаються поза увагою більшості тих українських інтелектуалів та політиків, котрі говорять про необхідність «європейського вибору».

Так, наприклад, поза увагою ЗМІ залишився факт, що шведська Коаліція чистої Балтики проводить дослідження західноукраїнських річок, аби за його результатами визначити джерело екологічних проблем і запропонувати спільні дії для їх вирішення (за фінансового сприянням скандинавів). Мало кого зацікавила ініціатива Львівської обласної ради, яка закликала українську владу підписати Гельсінкську конвенцію про охорону середовища водозбірного басейну Балтійського моря. Хоча саме такі ініціативи мають на меті інтегрувати Україну (причому спочатку — її західні області) в русло екологічної співпраці країн Північної Європи. А це допомогло б у розв’язанні багатьох проблем і було б втіленням шведського варіанту європейської інтеграції України.

Українських прихильників євроінтеграції важко зацікавити і конкретними транспортними проектами, до яких Швеція запрошує Україну. Крім згаданого вже єврорегіону «Балтика», ідеться про проект SONORA, Land Bridge та інші ініціативи поліпшення залізничного сполучення портів Балтійського і Чорного морів або участі українських партнерів у мережі регіональних аеропортів Регіону Балтики та Центрально-Східної Європи. Те ж саме можна сказати й про байдужість еліт до питання поліпшення ситуації з перетином кордону України з ЄС — боротьби з «човниковою» контрабандою чи запровадження системи SUW-2000 на залізниці. Або про ініціативу включення України на рівних правах до програми «Марко Поло» чи будівництва нової залізниці (євроколії) на відтинку Львів — Люблін.

Нудні, малопривабливі й, радше, прозаїчні проекти, правда ж? Наскільки ж приємніше слухати Леха Качинського, який каже гарні слова на підтримку України. Тим часом саме ці конкретні проекти, а не політичні декларації роблять перспективу української євроінтеграції більш реальною.

Однак шведські намагання нічого не дадуть без тісної співпраці з транзитними країнами — Польщею або Литвою, Латвією та Білоруссю. Тим часом польське МЗС і Міністерство інфраструктури і не думають підтримувати проекти, які зміцнюють позицію України в Балтійському регіоні, такі як входження України до HELCOM чи створення логістичної системи Україна — Балтика. Не те що вони мають якісь українофобські міркування — просто байдужі до цих шведсько-українських ініціатив. Тобто насправді формування північного вектора євроінтеграційної політики України може бути ускладнене. Для Швеції це означає серйозний виклик. Адже цілі президентства Стокгольма в ЄС на «українському напрямі» — дуже амбітні, а тим часом вони не знаходять розуміння не тільки у польського союзника, а й у найбільш прозахідного прошарку українського суспільства. Чим це закінчиться, великою мірою залежить від активності України — причому не тільки уряду, а й органів самоврядування та інтелектуальної еліти західних областей і Києва.