ПІДВОДНЕ КАМІННЯ РЕФОРМ ПОЛЬЩА ВСТУПАЄ В ЄС НАЙГІРШОЮ З ДЕСЯТИ КРАЇН-КАНДИДАТІВ

Свого часу поляки першими відчули вітер дедалі ближчих змін і потягнулися в країну розвиненого соціалізму з такою дивовижею, як жуйка та джинси. Їхні мільйонні банкноти й крихітні «польські фіати» викликали тоді поблажливу посмішку. Але, як відомо, часи змінюються, і Польща змінилася разом із ними. Ті, котрі, здається, так недавно змітали з полиць радянських магазинів золоті обручки й електрошашличниці, сьогодні перераховують у гаманцях середні зарплати в 1000—2000 доларів. Польща сьогодні — це країна, де майже безшумні шведські автобуси з точністю до хвилини під’їжджають до зупинок і послужливо «присідають», аби низька сходинка не створювала незручностей молодим пані, що везуть у колясках майбутніх будівників Третьої Речі Посполитої.

Такою бачить Польщу більшість глядачів із цього боку Західного Бугу. Такою вона постає перед очима тисяч українських «заробітчан», які мурують у Польщі будинки та працюють за копійки на нелегальних фабриках. Горезвісний «польський досвід», що незмінно асоціюється в громадській свідомості з успішною модернізацією постсоціалістичної економіки, сьогодні активно експлуатується найрізноманітнішими політичними силами в Україні. Праві, пояснюючи успіхи сусідньої країни рішучими ліберальними реформами й твердим курсом на європейську інтеграцію, прозоро натякають на власні політико-економічні орієнтири. Есдеки невпинно наголошують, що в Польщі «при владі соціал-демократи», і т.д. Складається враження, що сучасна Польща, як і путінська Росія, обростаючи міфами, помалу перетворюється на ідеологічний стереотип, своєрідний засіб для маніпуляції громадською свідомістю українців.

Анатомія успіху

Інтенсивне зростання польської економіки в першій половині дев’яностих років було певною мірою неминучим. Вигідне геополітичне розташування країни, порівняно зріла політична культура більшої частини населення, а також існування цілеспрямованої еліти, що вміла тонко відчувати настрої цього населення й відповідати його сподіванням, — усе це неабияк сприяло швидкому проходженню Польщею періоду дитячих хвороб демократії. У країні, що зуміла уникнути перетворення на олігархічну республіку, не було передумов для зрощування політики й бізнесу. Хоча найбагатший володар польського паспорта Ян Кульчик із своїм капіталом, що оцінюється в 3,3 мільярда доларів, може дати добрячу фору тому ж таки Ринату Ахметову, є скоріше винятком, аніж правилом.

Попри те, що реформування економіки проводилося переважно представниками лівого центру, до самих реформ соціал-демократія як така прямого стосунку не має. Того, чим сьогодні пишається Третя Річ Посполита, вдалося домогтися шляхом тотальної лібералізації централізованої економіки Польської Народної Республіки. Немає сенсу вже вкотре переказувати суть політики «шокової терапії». Маючи великий кредит довіри, правителі Польщі могли більш-менш спокійно приймати непопулярні рішення. На думку низки експертів, родзинкою «шокової терапії» стала приватизація державного сектора економіки. Починаючи з 1990 року, із 7826 державних підприємств близько семи тисяч уже перейшли в приватні руки. У значну частину цих підприємств інвестори вдихнули нове життя, і на сьогодні вони сформували ядро польської економіки.

В Україні любителі поговорити про те, що Європі ми не потрібні, часто пов’язують швидкий зліт польської економіки з фінансовою допомогою Євросоюзу. У цьому твердженні, втім, є лише частка істини. Справді, до 2006 року вливання ЄС у польську економіку мають сягнути майже 19 мільярдів євро. Проте з цієї суми на період із 1990-го до 1999 року, тобто на найгарячіший реформаторський час, припало менше двох мільярдів. Більша частина цих грошей пішла в ті сфери, які на загальний стан економіки впливають опосередковано — на облаштування кордонів й інфраструктури, освіту, охорону здоров’я, охорону довкілля тощо. Куди вагомішою підмогою для молодої демократії став іноземний приватний капітал. На сьогодні в економіку Польщі переважно французькі, американські й німецькі фірми інвестували понад 50 мільярдів доларів. Приблизно половину цієї суми витрачено на створення торговельної інфраструктури й телекомунікаційних мереж. З промислових галузей найпривабливішою для заморських капіталістів виявилася автомобільна. Її приклад показовий. Сьогодні Польща виготовляє автомобілі практично всіх провідних європейських марок. Без автозапчастин польського виробництва не зійде з конвеєра жоден європейський автомобіль. Такі транснаціональні велетні, як «Форд», «Дженерал Моторс», «Тойота» створили в Польщі тисячі робочих місць, принесли на ринок нові технології, інновації, які й не снилися українським заводам.

Залучення іноземних інвестицій показало і свою негативну сторону. Користуючись різноманітними лазівками в законодавстві, зарубіжні інвестори не поспішали вкладати гроші в базу матеріально-технічного постачання. Сьогодні дуже багато підприємств Польщі цілком або частково залежні від поставок матеріалів і комплектуючих з-за кордону, що серйозно збільшує частку імпорту в структурі зовнішньої торгівлі. Аналітики відзначають, що в країні вже існує потужне лобі, представлене компаніями-імпортерами й фірмами з іноземним капіталом, яким надають негласну підтримку чиновники з Брюсселя. Багато експертів ремствують і на те, що останнім часом кардинально змінилася структура промислового виробництва. Приватизовані й реструктуризовані польські підприємства майже не випускають складну наукомістку продукцію. Виробництво верстатів із цифровим управлінням, будівельної техніки, електронних напівпровідників, інтегральних схем, тобто всього того, чим славилася соціалістична Польща, залишилося незатребуваним закордонними й вітчизняними інвесторами.

Грім прогримів

Перші симптоми кризи польської економіки позначилися вже 1998 року. Тоді в погіршенні макроекономічних показників обвинувачували політику охолодження економіки, яку проводив ліберальний уряд Лешека Бальцеровича. Проте й потім, після повернення до влади лівих і відмови від цієї політики, становище не вельми поліпшилося. Пік кризи припав на 2001 рік, коли зростання ВВП становило всього 1%, а приріст промислового виробництва — 0,6%, тоді як ще 1997 року цей показник упевнено тримався на позначці 11,5%. Порівняно з 2000 роком майже на третину скоротився обсяг залучення іноземних інвестицій. Протягом перших місяців 2002 року економіку втримало на плаву лише символічне — 0,3—0,5% — зростання ВВП, викликане стрімким підвищенням попиту на товари широкого вжитку й алкоголь. Макроекономічні показники дещо стабілізувалися тільки нинішнього року. Нині зростання польського ВВП становить 3,5%, а виробництва — 8,5%. Проте вже на наступний рік, що має стати роком вступу країни в Об’єднану Європу, Національний банк Польщі будує маловтішні прогнози. Так, зростання економіки збережеться, й навіть збільшиться. Але обсяги виробництва знову скоротяться на цілих три відсотки. Усе це відбувається на тлі неухильного зростання бюджетного дефіциту, який наступного року має сягнути 45,5 мільярда злотих (1 долар = 3,89 злотого), погіршення балансу зовнішньої торгівлі й дуже високого безробіття, що коливається в межах 17—18 %.

Польські правителі, як праві, так і ліві, пояснювали вповільнення темпів зростання погіршенням кон’юнктури на світовому ринку. Це не випадково, адже п’ята частина виготовлених у республіці товарів і послуг призначена для іноземного, головним чином, західного споживача. Польща болісно відреагувала й на дефолт 1998 року в Росії, і на рецесію, що охопила західну економіку після корпоративних скандалів 2001 року, і на погіршення стану здоров’я Німеччини — основного торговельного партнера країни на ринку Об’єднаної Європи. Далася взнаки й системна криза світової автомобільної промисловості. Не йде на користь польським експортерам і дещо завищений курс злотого відносно світових валют.

Проте, схоже, на головну проблему економіки, про яку, до речі, уже давно говорить польська преса, вказав Брюссель. Цієї осені опубліковано звіт Європейської комісії про стан економіки країн, що готуються 2004 року вступити в ЄС. Відповідно до цього документа, Польща сьогодні є найгіршою з десяти країн-кандидатів, за що ризикує зазнати певних санкцій із боку ЄС. Хоча претензії європейських чиновників викликає, головним чином, невідповідність сільського господарства Польщі санітарним нормам Євросоюзу, насторожує інше. Темпи реформування польської економіки, заявляють члени Європейської комісії, серйозно вповільнилися, причому за останній рік реформи майже не зрушили з місця.

Примари минулого

У спадщину від Польської Народної Республіки Третій Речі Посполитій дісталися конаючі велетні — вугільні шахти й металургійні комбінати, застаріла транспортна й енергетична інфраструктура — сотні підприємств, із десятками тисяч робочих місць. Дітище польської комуністичної системи — неповоротка й застаріла важка промисловість, можливості якої часто дуже поступалися аналогічним можливостям радянських підприємств, опинилася за бортом ринкової економіки. Найбільші та найпроблемніші польські підприємства залишилися в руках держави або зазнали квазі-приватизації — їх перетворили на акціонерні товариства, єдиним власником акцій яких була держава. Чекаючи на реструктуризацію, ці підприємства живуть за рахунок державних дотацій. При цьому мляве реформування збиткових галузей, про яке так багато говорять у Польщі, вперто проводять за одним і тим самим шаблоном: вважаючи, що поодинці заводи й комбінати неспроможні конкурувати зі своїми зарубіжними колегами на світовому ринку й лише створюють один одному непотрібні перешкоди, уряд зводить усі підприємства тієї чи іншої галузі в єдиний холдинг або концерн. Таким чином, в одній упряжці опиняються і ті, хто хоч якось виживає в нових умовах, і хронічні аутсайдери. Така реструктуризація не торкається структури виготовлюваної продукції, ускладнює управління тощо. Тим часом такого «реформування» вже зазнала вугільна галузь, такі заходи застосовують до підприємств металургії, фармацевтики й цукрових заводів.

Певною мірою уряд можна зрозуміти — варто залишити без допомоги вугільні шахти, і наступного дня тисячі гірників можуть створити в країні політичний і економічний хаос. Але водночас відсутність реального реформування може призвести до наслідків незрівнянно гірших. Дуже показовий такий приклад. У червні 2002 року керівництво однієї з найбільших польських суднобудівних фірм — Щецинська верф — оголосила, що підприємство перебуває на межі банкрутства. Спроби домовитися з кредиторами нічого не дали, і шість тисяч робітників виявилися не при справах. Крім того, в «підвішеному» стані опинилося ще майже 60 тисяч фахівців, зайнятих у двох сотнях фірмах–партнерах верфі. До такого сумного результату призвели майже десятирічні спроби держави врятувати верф від боргової ями, натискаючи на кредиторів. Нарешті коли заборгованість підприємства сягнула майже чверті мільярда доларів, стало ясно, що врятувати верф уже неможливо. Суспільний резонанс був величезний, і лише дивом вдалося уникнути серйозних заворушень серед робітників, котрі змушені були гадати, чи знайдеться і для них місце на новому підприємстві, яке створять на базі верфі. Цей приклад не поодинокий. Сьогодні на межі краху стоїть багато промислових велетнів минулої епохи. Їхні багатомільярдні борги перед кредиторами, постачальниками та власними працівниками обслуговує бюджет, а це означає, що величезний вантаж лягає на плечі приватного бізнесу та простих платників податків.

Польські правлячі кола і зараз обвинувачуються в надмірному фіскалізмі. До того ж, методи стягування податків у цій країні, м’яко кажучи, далекі від досконалості. «У Польщі не існує єдиної системи оподаткування — те, які податки ми будемо сплачувати, вирішують чиновники», — ремствують автори статті «Податковий апартеїд», опублікованої впливовим польським тижневиком «Впрост». За поповнення скарбниці відповідальність несуть міністр фінансів, члени ради міністрів, начальники управлінь і палат казначейства, муніципальна влада — загалом декілька тисяч установ й офіційних осіб. На власний розсуд уся ця чиновницька армія вільна надавати пільги юридичним і приватним особам. При цьому, читаємо в тому ж матеріалі, до 1997 року рішення про надання пільг навіть не реєструвалися. Тож не дивно, що на такому благодатному грунті буйно розквітла корупція, а в діловому світі швидко склалася каста привілейованих фірм на чолі з тими ж таки державними підприємствами. Попри те що наприкінці листопада поточного року Президент підписав проект, відповідно до якого податки наступного року передбачається знизити, багато хто не вірить, що цей захід спроможний кардинально поліпшити становище. Тим паче що разом із зниженням податкового тягаря передбачається скасування низки соціальних пільг.

Проте вказані вище проблеми здаються дрібними й незначними на тлі майже катастрофічної ситуації на ринку праці. При загальному рівні безробіття в 18% у кількох воєводствах частка вимушених нероб перевищує 29%, а в деяких повятах ця цифра сягає 35%. Найважче знайти роботу молодим людям віком від 18 до 24 років. Це найчастіше випускники шкіл і вузів, котрі без досвіду роботи практично не мають шансів працевлаштуватися за фахом. Неможливість знайти роботу в своєму місті спонукає багатьох людей шукати альтернативний заробіток за кордоном: 2001 року близько чверті мільйона поляків легально працювали в сільському господарстві та сфері обслуговування Іспанії, Голландії, Греції та інших європейських країн. За неофіційними даними, влітку 2002-го до мільйона польських громадян виїхали за кордон на роботу, у більшості випадків нелегально.

Кількість безробітних загрожує стати критичною, і головна причина цього — недосконале трудове законодавство, яке з часів Польської Народної Республіки лише незначно модернізовано. Відрахування на різноманітні види страхування й у фонди соціального захисту, які роздували вартість праці, неухильно зростали з початку дев’яностих, і на рубежі тисячоліття сягнули 86% заробітної плати. Не йдуть на користь ринку праці й до краю ускладнені правові відносини між роботодавцем і працівником. У Польщі склалася парадоксальна ситуація: тоді, як майже кожен п’ятий поляк сидить без роботи, у польській економіці зайняті десятки тисяч нелегальних робітників із країн Східної Європи й Азії.

Уряд, попри свою декларовану лівизну, ще навесні 2002 року спробував провести лібералізацію трудового законодавства з метою надання ринку праці більшої еластичності й зниження вартості праці. Проте традиційно сильні польські профспілки, зокрема найвпливовіша «Солідарність», що нараховує сьогодні близько мільйона членів, вивели на вулиці Варшави понад сто тисяч робітників. У деяких містах справа дійшла до сутичок із поліцією. Профспілкові лідери погрожують масовими страйками. Велика акція протесту відбулася 26 квітня у Варшаві, коли на вулиці вийшло до сотні тисяч прибічників існуючого трудового права. І хоча в першому півріччі 2003 року деякі внесені в трудове законодавство зміни все-таки набрали чинності, ситуація на ринку праці кардинально не змінилася. На наступний рік прогнозується порівняно з нинішнім навіть невеличке (0,2%) зростання безробіття.

«Найкращий засіб від кризи — ноги»

Саме таку думку можна почути з приводу тенденції, що спостерігається в польському діловому світі. Поки на шумних вулицях і в тиші кабінетів точиться битва, підприємці по-своєму реагують на недосконалість податків і дорожнечу праці. Прагнучи підвищити прибутковість своїх дітищ, найметкіші бізнесмени переносять виробництво на схід — у Китай і республіки колишнього СРСР. Нинішні польські інвестиції мають ситуативний характер: вони пов’язані не природними причинами концентрації капіталу, а з погіршенням кон’юнктури. Тим часом багато польських підприємств залишаються на дикому Сході серйозно й надовго, створюють нові робочі місця і, що важливо, торують інвестиційні стежини для «важкоатлетів» — європейців та американців.

Одним із напрямів польської інвестиційної активності є Україна. У нашій країні вже почали роботу польські фабрики з виробництва меблів, автомобільних крісел, жалюзі, ялинкових іграшок тощо. Підприємства з польським капіталом не конкурують з українськими підприємцями й переважно не прагнуть захопити місцевий ринок — до 90% їхньої продукції відправляється на експорт у країни ЄС або назад у Польщу. Підприємці з берегів Вісли привозять із собою сучасні виробничі лінії, забезпечують українським громадянам пристойні (за українськими ж мірками) зарплати. Утім, за даними українського Кабінету міністрів, на сьогоднішній день обсяг польських вкладень в економіку України становить близько 133 мільйонів доларів — цифра не вельми вражає. Тим паче що незрівнянно більш далека від поляків і не дуже люблена ними Росія вже залучила в свою економіку понад 100 мільйонів доларів польських інвестицій.

З кризи польської економіки Україна може взяти дуже корисні уроки й цілком реальний прибуток. Наша країна має потенційні можливості претендувати на левину частку польських інвестицій, набагато більшу від нинішньої. Західні регіони України, традиційно пов’язані з Польщею потужними культурними відносинами, могли б стати найбільш прийнятною альтернативою для польського підприємця, котрий зважився на вивезення капіталу за кордон. Але для цього необхідні дуже рішучі, принципові та своєчасні кроки, спрямовані на поліпшення інвестиційного клімату хоча б у кількох областях. Та що там українській владі до якихось польських інвесторів, коли на носі передвиборна кампанія?

Останні 15 років польської історії — повчальний приклад того, що запорукою успіху будь-яких економічних перетворень є послідовність дій. Ринкова економіка не може ефективно розвиватися, якщо законодавство й податкову систему не приведено у відповідність до вимог ринку, а збиткові галузі підтримуються на плаву лише адміністративними заходами. Нерішучість і традиційне слов’янське бажання всидіти одночасно на двох стільцях можуть призвести лише до неухильного загострення соціальних й економічних проблем.

І найголовніше. Серйозні економічні проблеми, що торкнулися сьогодні польської економіки, рано чи пізно буде подолано. Вступаючи в Об’єднану Європу та беручи відповідні зобов’язання щодо реформування господарства, Польща робить крок на шляху, який повинен вивести її з кризи. За долю Польщі можна не тривожитися: правляча еліта цієї країни, не зайнята перетягуванням власності з однієї кишені в іншу, консолідована навколо ідеї відродження нації в єдиній сім’ї європейських народів. І праві, і ліві усвідомлюють, що лише стабільний розвиток держави може забезпечити процвітання й повагу їм самим. Чи усвідомить це український політикум? Запитання радше риторичне.