Перипетії французько-українського діалогу та перспективи євроінтеграції

Закінчується півріччя головування Франції у Євросоюзі. Її відносини з Україною не можна назвати ні стратегічними, ні навіть привілейованими. Найлегше списати проблематичність відносин наших держав на проросійську орієнтацію політичного істеблішменту Франції. Однак, хоч частка істини в цьому і є, питання значно складніше й лежить у площині багатьох вимірів. Але якщо Україна прагне членства в Євросоюзі, вона мусить заручитися прихильністю цієї впливової країни та активізувати двосторонні відносини.

Спробуємо з’ясувати причини стриманості французько-українських відносин — залишивши осторонь вплив російського чинника, який сам собою може бути предметом окремого дослідження, — і виявити відмінність концепцій та розумінь, що спричиняє неправильну інтерпретацію сигналів країни-партнера. При цьому беручи до уваги і такий чинник, як відсутність традиції міждержавного співробітництва, що очевидно відіграє негативну роль у розвитку двосторонніх французько-українських відносин.

Промовистим прикладом може слугувати концептуальний підхід певних французьких кіл до євроінтеграції України. На думку одного українського дипломата, коли французи роками пропонували Україні асоціацію з ЄС, українці інтерпретували це як можливість укладення угоди асоціації з Євросоюзом, тоді як французи мали на увазі двосторонні програми співробітництва України з країнами ЄС у сферах, де це було б доцільно і взаємовигідно. Зокрема навесні 2003 року в Афінах президент Жак Ширак пропонував Україні саме цей шлях співробітництва з ЄС (яким доти пройшли країни Балтії). Опрацювання Угоди асоціації України з ЄС врешті-решт було запропоновано 9 вересня 2008 року під час 12-го саміту Україна — ЄС в Парижі, і саме під час головування Франції у Євросоюзі. Схоже, ця подія трохи відсунулася на другий план у зв’язку з парламентською кризою, дебатами стосовно Плану дій щодо членства в НАТО та наслідками російсько-грузинського конфлікту. Жаль, що французькі зусилля не оцінено належним чином. Особливо зважаючи на те, що парламентські кризи в Україні та чвари між головними керманичами держави діють як прохолодний душ на французьку дипломатію, і пропозиція Угоди асоціації з ЄС державі, влада якої вкотре постає перед світом у не дуже презентабельному вигляді, потребувала певної рішучості.

Стабільність державних інститутів має неабияку значущість для французів. Зокрема, на думку одного з колишніх послів Франції в Україні, проблема європейської інтеграції у Західній та Східній Європі трактується по-різному. Французи демонструють адміністративний підхід, для них ЄС є потугою й адміністративним утворенням, їм важливо, як він функціонуватиме. Тому, на їхнє переконання, насамперед треба поглиблювати інтеграцію всередині і лише потім займатися розширенням. А для східноєвропейців Європа — символ, ідеал. Алегорично вони вважають, що мають право повернутися до родини, до якої належать. Французький адміністративний підхід провокує ж у східноєвропейців відчуття, що їх взагалі не бажають приймати.

Створення та зміцнення державних інститутів в Україні, відхід від радянських моделей потребує часу. У Франції ж державні інститути набагато міцніші і стабільніші, тому французам важко зрозуміти складний процес формування та стабілізації державного апарату молодої країни.

Для ЄС важливо знайти рівновагу. Ця структура пройшла через кризи, коли французи і голландці проголосували проти запровадження європейської конституції, а ірландці — проти Лісабонського договору. До того ж ЄС еволюціонує під впливом зовнішніх чинників, таких як глобалізація, фінансова криза, проблеми тероризму.

Взагалі Україна — заплутана тема для обговорення у Франції. Наприклад, французи можуть вести дискусії стосовно європейської ідентичності Туреччини. Але ніхто або майже ніхто не заперечує, що наша держава — європейська і є вагомим партнером ЄС. Водночас проблема полягає в тому, що це країна з великою територією й численним населенням, порівняно, наприклад, з Естонією, отже й інтеграція України — це інше, ніж інтеграція малої держави.

У короткотерміновій перспективі Україна хвилює європейських партнерів, яким незрозумілі нюанси нашої державної трансформації. Але це не дивно, тому що на це потрібен час, і за даних умов саме обмеженість у часі породжує значну частину проблем. Тим часом труднощі спіткали й інші постсоціалістичні країни: Польщу, Чехію, Угорщину, Словаччину, Румунію. Отже, приклад України не є винятком.

Справді, неефективність урядів, дебати між президентом В. Ющенком та прем’єром Ю. Тимошенко демонструють слабкість державних інститутів. Проте Францію більше непокоїть енергетична залежність України від Росії: ситуація з часів Кучми змінилася зі зростанням цін на енергоносії, з чого росіяни роблять інструмент своєї зовнішньої політики, особливо стосовно свого близького зарубіжжя.

Далі, на мою думку, у загальноєвропейському вимірі Франція є двигуном об’єднаної Європи, хоча вона має, безумовно, вдалий досвід захисту своїх національних інтересів. Ця країна йде шляхом посилення інтеграції з іншими державами Європи, зокрема у Франції актуальність економічного виміру інтегрування Європи вже поступається політико-стратегічному та безпековому. У цьому сенсі французький філософ Ален Фінкелькраут відзначає, що «у процесі виходу поза національні рамки ми набули тенденції вважати небезпечним будь-які вимоги національного характеру і зараховуємо до негативних проявів «фрагментаризацію» імперій та виникнення «малих націй»«. Гадаю, ця теза заслуговує на увагу, бо народження України — саме прояв «фрагментаризації» імперії. Звісно, факт династичного шлюбу французького короля Генріха І з київською князівною Анною Ярославною в ХІ столітті — доволі віддалений історично, щоб бути відомим пересічному французові.

Прикметно, що в Україні і Франції відбувалися протилежні процеси: Україна вводила в обіг власну національну валюту — гривню, розбудовувала свої збройні сили, маючи значні суперечки з Росією через Чорноморський флот, тоді як Франція впроваджувала спільну європейську валюту — євро, долаючи численні перешкоди на цьому шляху, обстоювала важливість створення європейської системи безпеки та оборони, знаходячи нелегкі компроміси зі США з цього питання. Тобто бачимо, що проти України діє навіть розбіжність історичних циклів та політичних процесів обох держав. Хоча історія самої Франції може слугувати Україні прикладом захисту своїх національних інтересів, навіть мови. Зокрема у 60-х роках ХХ століття Франція розбудовує власні ядерні сили і виходить із військових структур НАТО, отримуючи немало закидів у порушенні стратегічної солідарності між союзниками, між Європою і Америкою.

Істотну роль у прохолодному ставленні до нас відіграв історичний чинник. Наприклад, згідно зі спостереженнями колишнього посла Франції в Україні, наша держава — не досить відома у Франції. Україна більш відома й зрозуміла для Німеччини, завдяки контактам колишніх НДР та УРСР, не кажучи вже про історичну присутність німців у нашому регіоні. Після радянської революції Франція стала осередком російської білої еміграції, яка формувала імперський погляд на розвиток подій. У 1991 році відбувся розвал Радянського Союзу, але незалежності України було надано меншої значущості, ніж незалежності балтійських республік. У 90-ті роки українська політика залишалася незрозумілою. Помаранчева революція сприяла активізації зацікавленості французів Україною. Багато французьких спостерігачів було представлено на президентських виборах 2004 року в Україні. Події в нашій країні породили певні надії в Євросоюзі. Але Україна, занадто зосередившись на внутрішньополітичних проблемах, не зайняла на міжнародній арені місця, яке б відповідало її потузі.

До того ж спочатку українська дипломатія в Парижі була неблискуча. Українські дипломати не розмовляли французькою й не мали належного професійного рівня. Однак із часом наше посольство в Парижі професіоналізувалося. На сучасному етапі українські дипломати зайняли раціональну позицію і дали зрозуміти, що Україна, бажаючи вступити до ЄС, не тільки може потребувати фінансової допомоги, а й хоче принести свої здобутки та переваги, серед яких: сільське господарство, наука, промисловість. Цей підхід був дуже добре сприйнятий французькими політиками.

Важливим кроком стало придбання Україною будинку для культурного центру в Парижі. На погляд французьких аналітиків, дуже важливо виокремити презентацію України від Польщі та Росії, оскільки пересічний француз не завжди здатний бачити культурну відмінність між цими країнами.

У Франції давно живуть історичні стереотипи стосовно наших сусідів — Росії й Польщі, росіянина й поляка — і тільки тепер починає формуватися імідж України та українця як представника певної нації.

Але і тут є українська специфіка. Французів непокоїть той факт, що інколи на посольство України впливає українська діаспора, і цей вплив, на їхню думку, не завжди позитивний, а іноді — й «екстремістський». Однак французи розуміють, що українським дипломатам важко контролювати українську діаспору чи хоча б впливати на неї. Наразі вони констатують факт, що нащадки «білої» російської еміграції мають дуже добрі відносини з посольством Росії і співчувають українським дипломатам, які в діаспорному питанні зайшли у скруту. Означена ситуація призводить до того, що у Франції складається декілька різних іміджів України — з одного боку, його формує виважена позиція посольства, з іншого — інколи агресивна антиросійська позиція діаспори.

Франція прагне стабільності на європейському континенті і чекає від Української держави зрілості та відповідальності. Підвалини французько-українського співробітництва закладаються на поточному етапі, бо помаранчева революція викликала жвавий інтерес Франції і, зокрема, пересічних французів до України, але довести свою вартісність, спроможність та зрілість Україні належить не гаслами й деклараціями, до яких прагматичні та логічні французи залишаться байдужими, а практичними діями.

Для цього, на мою думку:

1. Слід реалізувати нагальну потребу у виробленні стратегічних поглядів на розвиток французько-українських відносин, які мають опиратися на ідею «розбудови спільної Європи» як простору безпеки та миру, а не розроблятися з огляду на можливу конфронтацію України і Росії через українські прагнення інтегруватися в європейські та євроатлантичні структури. У цьому сенсі дуже негативним є той факт, що наша дипломатія навіть не згадує загальноєвропейських ідей французьких президентів де Голля («Європа від Атлантики до Уралу») та Міттерана («Європейської конфедерації»), які ґрунтувалися саме на засадах співробітництва.

2. Слід активізувати співпрацю в рамках уже наявних структур, зокрема по лінії парламентських груп дружби «Франція —Україна». До роботи української групи залучити українських науковців та фахівців із питань дослідження Франції, які б проаналізували сфери, в котрих Франція досягла світового успіху, і сформулювали проекти-запити на співпрацю саме в цих сферах. У свою чергу, виокремити те, що Україна може запропонувати натомість. Наприклад, у сфері культури Україна має високорозвинене мистецтво і класичний театр, що варто популяризувати у Франції, а не обмежуватися лише фольклором. У науковій сфері — посилити співробітництво Національної академії наук України та Національного центру наукових досліджень Франції. Українцям доцільно стати активною стороною, що ініціює проекти. Таким чином, робота парламентських груп отримає реальну практичну значущість.

3. Досягненням слід вважати не кількість підписаних угод, які можуть так і залишитися нереалізованими, а рівень реалізації конкретних заходів білатерального співробітництва. Докладний аналіз виявить сфери, в яких французька допомога й досвід можуть відіграти конкретну позитивну роль. Наприклад, відомо, що Франція перейшла на професійну армію, а в Україні цю перспективу оголошено одним із пріоритетів президентства В.Ющенка. Таким чином, це є однією зі сфер, у яких Франція могла б надати свої сприяння та консультації.

4. Україна, яка стала на шлях євроінтеграції, має ставитися до французько-українських відносин як до істотного індикатора прогресу на цьому шляху. Набули нагальності проблема гарантування цивілізованих норм і умов бізнесу та юридична захищеність підприємців в Україні, оскільки нестабільність у сфері бізнесу й відсутність норм європейського законодавства відлякуватимуть французьких бізнесменів, а отже — і французькі інвестиції в українську економіку.

Підбиваючи підсумок, можна констатувати: французько-українські відносини на нинішньому етапі не відповідають потенціалові обох країн. Їх кардинальне поліпшення вкрай потрібне як для наших народів, так і для актуалізації євроінтеграційних прагнень України.